На північній Київщині розташована Димерська об'єднано-територіальна громада, до складу якої входить 34 села. Практично з перших днів російської агресії ці населені пункти опинилися під контролем окупантів. Підрив мосту між Лютежем та Демидовим перетворив територію на острів, позбавивши мешканців можливості отримувати продукти харчування та ліки.
Володимир Підкурганний, голова громади, разом з кількома місцевими активістами вирішив діяти самостійно. Вони організували систему постачання через водні маршрути, яка дозволила врятувати близько 600 людей від голоду та хвороб. Це була, за словами самого Підкурганного, робота на «напівпартизанському рівні» — без офіційної координації, але з максимальною ефективністю.
Перші спроби доставити допомогу розпочалися наприкінці лютого. Володимир розповідає, що 27 або 28 лютого він зустрівся з однодумцями і зрозумів необхідність організувати поставки. Міст уже був знищений, проїзд заблокований, залишалася лише вода. Сергій, один з активістів, згадує, як вони стояли на заправці, коли до них підійшов водій хлібної машини і запропонував допомогу. Вони перевантажили хліб у мішки і переправили його на окуповану територію.
Однак уже наступного дня такі операції стали неможливими. Під час спроби передати хліб у напрямку Димера група потрапила під обстріл, у результаті якого поранили місцевого мешканця Михайла. Це змусило змінити тактику. Замість прямих поставок через міст, активісти почали використовувати водну переправу з Ровжів на Толокунь. Володимир особисто пройшов через воду в Ясногородку, а потім розпочав розвозити гуманітарну допомогу по всіх селах громади.
Перша партія медикаментів, доставлена цим способом, коштувала 700–800 тисяч гривень. Паралельно з постачанням продуктів розпочалася евакуація населення. Через водні переправи вивезли приблизно 500–600 людей. Трагічно, що під час однієї з операцій, коли розпочалася негода, один із човнів перевернувся, і за даними місцевих, загинуло 8 осіб.
Окупанти швидко дізналися про діяльність Підкурганного та його команди. Сергій припускає, що це сталося через зрадників. Коли вони відкрили гуманітарний пункт у молитовному домі в Димері, де раніше ніколи не було ворожої техніки, через півтори години після завантаження продуктів з'явилися танки з обох боків. На диво, ніхто не постраждав.
Система постачання працювала завдяки кільком великим човнам. Колега Володимира Андрій, який перебував на контрольованій Україною території, приймав заявки від мешканців, координував роботу, організував склад і відправляв гуманітарну допомогу. Володимир та його команда зустрічали вантажі на березі Толокуні і розвозили їх по населених пунктах. З часом до роботи підключалося все більше людей, які самі приїжджали забирати необхідне. Виявилося, що на території було набагато більше мешканців, ніж очікувалося, особливо в дачних масивах.
Державна влада також надавала підтримку. Крім гуманітарної допомоги, органи влади організовували гуманітарні коридори для виходу людей. Однак через специфіку ситуації мешканці користувалися альтернативним маршрутом через Демидів та Демидівський міст, де їх зустрічали та надавали необхідну допомогу перед відправленням на вокзал або у Вишгород.
Підкурганний та його команда кілька тижнів доставляли допомогу, не потрапляючи в руки окупантів. Це було можливо завдяки інформації від місцевих мешканців, які повідомляли про рух ворожої техніки. Крім того, активісти добре знали лісові дороги та інші маршрути. Сергій підкреслює, що місцеві люди, які живуть у селах, точно знають, де стоять окупанти. На той момент у них розвинувся «ідеальний слух» — вони чули, де гавкає чия собака, де хто рухається.
Однак рано чи пізно Володимиру довелося покинути територію. Коли коло звузилося, стало зрозуміло, що він не може залишатися. Окупанти намагалися схилити його до співпраці, надсилаючи повідомлення, на які він не відповідав. Варіантів вийти по суші практично не залишилося. Він вирішив повертатися по воді, але човни були обстріляні окупантами, а люди, які їх мали, сховалися. Місцева людина дала їм невеликий човник. Під час повернення у них закінчилося пальне за 3–4 км від берега. Вони не знали, куди їх приб'є, але, на щастя, течія відніс човен на протилежний бік, подалі від позицій окупантів.
З 34 сіл громади зникло близько 60 людей. Хоча більшість з них згодом знайшлися, деякі мали трагічну долю. Кого викидали в полі, кого тримали в полоні. Деяких змушували підписати згоду на співпрацю з окупантами, і лише після цього відпускали. Деяким пораненим дозволяли виїхати лише в Білорусь, але потім вони змінювали маршрут і під обстрілами вискакували на Житомирську трасу. Сергій розповідає, що деякі люди виїхали через Білорусь на Польщу, де білоруські митники, посилаючись на те, що вони не беруть участі у війні, пропускали людей куди вони хотіли.
Процес оцінки збитків ще тривав. Громада чекала прийняття рішення Верховною Радою. Комісія вже була підготована, проєкти всіх рішень і розпоряджень готові. Планувалося складання актів, оцінка розміру завданих збитків фахівцями та, сподіваємся, відшкодування шкоди. Громада фіксувала та фотографувала всі пошкодження, узагальнюючи попередню інформацію.
Відбудова вже розпочалася, і центральні органи влади надавали допомогу. Як зазначив Володимир, ні влада сама, ні люди не впоралися б без взаємної підтримки. Переїзд через дамбу, яким користувалися журналісти під час зустрічі, зварив Сергій, а адміністрація допомагала матеріалами. Громада постійно ремонтує іншу переправу через навантаження. Оскільки електроенергії немає, мешканці користуються генераторами, але з пальним виникають проблеми — у цьому допомагають органи влади. Також надходить допомога медикаментами.