Село Мотижин на Київщині стало символом російської жорстокості під час окупації. Найбільш резонансним став випадок із сільською старостою Ольгою Сухенко та її родиною. Наприкінці березня окупанти викрали жінку, її чоловіка та сина. Зв'язку з ними не було. Після того як російські військові відступили, місцеві виявили тіла членів сім'ї у братській могилі — всіх трьох вбили пострілами у голову, руки були зв'язані.
Журналісти видання «Слідство.Інфо» відвідали Мотижин, розташований за тридцять кілометрів від Києва вздовж Житомирської траси. Мешканці розповідали про систематичні катування та розстріли цивільних осіб. У лісі поруч із селом виявили братську могилу, де поховано тридцять мирних жителів.
Зовнішній вигляд Мотижина відрізняється від багатьох інших населених пунктів, де російські військові залишили абсолютну руйнацію. Тут чимало будинків, особливо в центральній частині, збереглися. Пошкодження переважно спричинені артилерійськими обстрілами. Село розташовувалося поблизу позицій російських підрозділів, які готувалися до наступу на столицю.
Не всім мешканцям вдалося евакуюватися на початку військових дій. Хоча 27 лютого російські військові вже були в селі, люди ще мали можливість виїхати. Однак багато хто не скористався цим шансом. Один із місцевих тероборонців Іван розповідав, що залишився з дружиною, двома синами віком сім і десять років та матір'ю. Спочатку він сподівався, що окупанти просто пройдуть через село. Однак тиждень вони не проходили. Коли сім'я вирішила виїхати, виявилося, що російські військові вже почали обстрілювати автомобілі. Так вони залишилися в селі до 28 березня.
28 лютого село залишилося без електроенергії та зв'язку. Одразу виникли проблеми з опаленням. Багатьом довелося топити дровами, які постачала родина сільської старости Сухенко.
Російські військові патрулювали село великими групами по дванадцять-шістнадцять осіб. Меншими загонами вони навіть не наважувалися входити до будинків, побоюючись втрат. До пастуха в полі прийшла група з тридцяти осіб для перевірки. Один із мешканців розповідав про цей епізод: окупанти в чорних касках та екіпіруванні шукали зброю у людини, яка пасла кіз. Іноді російські військові кидали гранати у підвали будинків без перевірки, чи перебувають там люди.
Місцева школа також зазнала обстрілу. На відміну від багатьох інших поселень, окупанти не облаштували тут штаб, тому навчальний заклад став мішенню для мін.
Російські військові орієнтувалися в місцевості погано. Під час відступу деякі з них заблукали в лісах, що стало причиною їхніх втрат від українських військових. Ліси навколо села були перекопані бліндажами та окопами. Місцеві, які ходили з саперами, розповідали, що деякі укріплення тягнулися далеко в глиб лісу. Петро, один із мешканців, зауважив, що окупанти «окопалися так, наче хотіли жити». За інформацією тероборонця Івана, у селі дислокувалося близько дев'ятисот російських військовослужбовців. Він стверджував, що ця цифра достовірна, оскільки місцеві підбили командирську машину окупантів і взяли в полон бурята, який розповів про чисельність угруповання.
Після допиту селяни відпустили полоненого. Іван розповідав, що довелося стримувати своїх односельчан, щоб ті не розправилися над окупантом. Володимир, інший мешканець, пояснював логіку такого рішення: якщо вони вбʼють російського військового, окупанти повернуться мститися.
Окупанти застосовували різні хитрощі під час знущань над цивільними. Вони користувалися автомобілями селян або навіть вішали на машини українські прапори, щоб люди довіряли їм. Коли хтось наближався до такої машини, російські військові відкривали вогонь.
Іноді окупанти забирали у мешканців продукти харчування. Один із них зайшов до хати жінки в пошуках борошна. Побачивши чистоту в будинку та світлі меблі, які нещодавно встановили, окупант зауважив, що в такому чистому місці, мабуть, потрібно роззуватися. Іншому мешканцю російський військовий сказав: «Кто вам разрешил так красиво жить?»
Мешканці розповідали, що окупанти розстріляли на вулицях більше десяти мотижинців. Також обстрілювали автомобілі, які проїжджали через село. Володимир зауважив, що багато розстріляних машин мали львівські номери реєстрації.
Середовище окупаційних військ було неоднорідним. Володимир розповідав, що в селі були буряти, росіяни, казахи. Він зазначив, що найгірше поводилися буряти, казахи ж були більш спокійними. Окупанти ходили по домівках і забирали або ламали мисливську зброю, щоб селяни не могли мститися та не відстрілювали їх у лісах.
Іноді російські військові стріляли в місцевих за абсолютно надуманими причинами. Петро розповідав про вбивство чотирнадцятирічної дівчинки. Вона намагалася втекти та сховатися. Спочатку окупанти її поранили, потім дівчинка померла від ран. Тіло поховали на глибину два метри. Петро запитував: «Навіщо, за що?» Один із окупантів відповів: «Не сподобалося те, що вона в чорному. А я кольори такі не люблю».
Наприкінці березня, коли окупанти планували відступати, вони влаштували так звану «зачистку» села. Почали ходити по домівках представників місцевої влади та членів тероборони. Тоді забрали родину сільської старости Ольги Сухенко. Згодом їхні тіла знайшли у братській могилі разом із іншими закатованими людьми у лісі поруч із селом. Всього там було тридцять тіл. Деякі члени тероборони мали щастя — по них окупанти не прийшли. Серед них був і Іван.
Недавно родину Сухенків, які до кінця допомагали своїм односельчанам, поховали на місцевому цвинтарі. Мешканці Мотижина розповідали, що собака родини Сухенків перші дні після визволення села чекала на повернення господарів. Згодом тварина зникла.