Юлія, 40-річна продавчиня з Рубіжного на Луганщині, разом із двома синами — п'ятирічним Іваном та одинадцятирічним Матвієм — пережила п'ять днів мучительної подорожі крізь окуповані території та російські кордони, щоб врятуватися від війни. Її старші доньки, 23-річна Лера та ще одна, ще до вторгнення переїхали на навчання в інше місто. Саме Лера згодом допомогла матері організувати втечу.
Місто Рубіжне, де проживає понад 50 тисяч людей, розташоване біля лінії розмежування на Донбасі. Хоча під час конфлікту 2014 року тут також точилися бої, місто залишилося під контролем України. Юлія сподівалася, що цього разу воно не постраждає, але з початком повномасштабного вторгнення Рубіжне знову опинилося на передовій. Понад півтора місяця там тривали інтенсивні бойові дії, російські снаряди руйнували житлові будинки та промислові об'єкти.
Жінка працювала продавчинею у магазині «Наша Ряба», спеціалізованому на продажу курятини та супутніх товарів. На початку вторгнення наприкінці лютого вона помітила, як люди скуповували продукти. Через бойові дії птахофабрики, які постачали товари магазину, не могли вчасно доставляти вантажі. Робочий день Юлії скоротився до чотирьох годин, вона виходила на зміну лише вранці. 8 березня вулиця, де вона жила, піддалася артилерійському обстрілу.
«Влучили у два сусідніх будинки. Я саме поверталася додому і дорогою побачила шість трупів і багато поранених людей», — розповідає вона. Юлія з двома синами та подруга з трьома дітьми побігли у підвал, який довелося пробивати, оскільки він був замурований. Наступної ночі снаряд влучив у їхній власний будинок, пошкодивши три під'їзди.
Після цього обстріли стали частішими. Українські рятувальники, які спочатку приїжджали розбирати зруйновані будівлі та визволяти людей, припинили виїзди, оскільки їх почали обстрілювати росіяни. Поблизу будинку Юлії виросло близько дванадцяти могил — люди похилого віку, чиї серця не витримали стресу, та ті, хто потрапив під уламки вибухів, отримавши смертельні поранення.
Діти майже два тижні не виходили на вулицю через обстріли. Вони сиділи у підвалі, де закінчувалася їжа. Юлія та її сини навчилися розрізняти типи обстрілів за звуком. «Якщо чули, що далеко полетіло, то казали «смска прийшла», а якщо близько — біля нашого будинку чи біля школи поруч, — то ми казали «до нас додзвонилися»», — згадує вона.
Їхній будинок опинився на передовій, через дорогу знаходився штаб так званої ЛНР. Коли військові квазіреспубліки йшли по воду, вони вмикали генератор, і люди могли набрати води. «Хто міг пробігти ці півтора кілометри, набирав воду і мав, що пити. Хто не міг — сидів без води», — каже Юлія.
Українська територія була зовсім поруч, але через бойові дії потрапити туди було неможливо. Лера порадила матері подзвонити на гарячу лінію волонтерів, але ті не відповідали. Місцевий волонтер Руслан, який напередодні вивозив людей з Рубіжного, сказав, що поки тривають бої, доступу до її частини міста немає.
2 квітня у місті з'явилася російська гуманітарна допомога. Юлія брала її для всього під'їзду — для дванадцяти людей. Коли двоє літніх людей померли, їх поховали на подвір'ї. «Я просила допомоги на 12 людей, але дали на вісьмох, і то добре. Дали тушонку, рибу, дві півлітрові пляшки на добу, по пів кілограми макаронів на кожного», — згадує вона.
6 квітня у Рубіжному почалася так звана зачистка. «Кадирівці» разом з військовими ЛНР грабували квартири. «Зачищали будинки. «Зачистка будинків» — це винесення дверей, якщо квартира зачинена. З квартири виносилося все цінне: комп'ютери, сережки. Всі символи України спалювалися, форму українську та прапори теж палили. Все цінне, крім продуктів харчування, теж виносили», — пригадує жінка.
Юлія підійшла до російського військового з ЛНР з позивним Хома та спитала, як можна виїхати з міста. Він запропонував подати документи через другу школу, але вона знала, що дітей туди не доведе через далеку відстань та обстріли. Хома обіцяв щось придумати.
Наступної ночі він прийшов до Юлії додому та дав чотири хвилини на збори. «Самі розумієте, що людина за 4 хвилини може зібрати. У мене дитячі речі були зібрані в сумку, документи висіли на мені весь час ці 30 днів і вже приросли до тіла», — розповідає вона. Разом із дітьми та сусідською сім'єю вони виїхали з ЛНРівцями до Старобільська — міста за 50 кілометрів від Рубіжного, яке донедавна захопили росіяни.
У Старобільську місцеві МНСники допитували Юлію, фотографували її документи та запитували, чи хочуть вони жити на російській території чи їхати далі. «Я сказала, що їдемо далі, бо що тут чекати, щоб і тут по нас почали стріляти?» — каже вона.
Зранку сім'ю довезли до Мілового — селища, яке донедавна контролювалася Україною, але з початком вторгнення його захопили росіяни. Там знаходиться пункт пропуску до Росії. «До станції нас довезли автобусом і далі треба було йти пішки до російського кордону. Там була черга десь 1,5 тисячи людей, а машини стояли у черзі довжиною у 6-7 кілометрів. Літніх людей, дітей та інвалідів пропускали швидко, тому ми пройшли майже без черги», — розповідає Юлія.
Її подругу разом із чоловіком тримали на кордоні майже добу. Його допитували близько двадцяти годин, і після цього з ними майже не було зв'язку. «Її чоловіку 36 років, його допитували близько 20-ти годин. Ми через це й розійшлися з ними на кордоні. Я поїхала на 15 годин раніше автобусом, а вона з дітьми чекала, поки його з допиту відпустять. Чоловіків тримали на російській митниці по 10-20 годин», — розповідає Юлія.
Це, схоже, були так звані фільтраційні табори РФ, де росіяни допитують українців і вирішують, кого випускати, кого тримати, кого відправляти у «армію ЛНР», а кого розстрілювати. Попереду на Юлію та її дітей чекали ще допити.
На російській території жінку з дітьми посадили до автобуса, де вони чекали на відправлення ще 15 годин. «Потім нас повезли у Ростовську область, станція Ліхая. Розмістили нас у місцевому будинку творчості, де тримали 3-4 години. Фотографували нас і наші документи, запитували, хто в кого залишився в Україні, у дітей питали, чи дійсно я їхня мати», — розповідає вона.
Вони провели у таборі ніч. Зранку їм сказали, що їх везтимуть у бік Санкт-Петербургу. Ще у Рубіжному Юлія заховала мобільний телефон і змогла вивезти його у РФ. Вона вийшла на зв'язок зі своєю донькою Лерою, яка сказала, що є можливість потрапити додому, але матері не можна нічого підписувати. Лера порадила їй якимось чином «загубитися» від групи, але доїхати ближче до Санкт-Петербургу, щоб не блукати по РФ.
Потяг до Санкт-Петербургу їхав 36 годин — на добу довше від запланованого. Юлія підійшла до керівника потягу і дізналась, коли буде кінцева зупинка. «Начальник потягу спитав, яка причина. Я збрехала, що знайшлися родичі у Пітері, що вони зі мною інтернетом зв'язалися», — згадує вона.
Вона з синами вийшли з потягу першими. Одразу ж на станції їх забрав начальник поліції. «Питали, до яких родичів їду, звідки вони у мене взялися, питали адресу родичів. Я сказала йому адресу, якої не існує», — каже жінка.
На пероні на Юлію та її дітей чекала людина, з якою Лера домовилася про порятунок матері. Він підтвердив, що жінка має родичів у Санкт-Петербурзі, і через велику кількість людей та хаос на пероні жінку відпустили. «У потязі їхали 650 маріупольців і 47 рубіжан. І їм треба було кожну людину сфотографувати, записати. Людей випускали і у них просто не було часу мене допитувати», — розповідає Юлія.
Начальник поліції видав жінці телефон з російською карткою, щоб з нею був зв'язок. Коли вона приїхала до місцевих людей, які її переховували, їй декілька разів телефонували з поліції. «Вони мені дзвонили тричі за ніч і питали точну адресу, де я знаходжуся. Аргументували це тим, що хочуть виділити мені допомогу і мають знати мою адресу», — розповідає вона.
Наступного дня знайомі доньки відвезли жінку до кордону з Естонією. Там був останній пункт пропуску, який їй треба було пройти. Її документи знову фотографували і ретельно перевіряли речі. «На митниці росіяни дуже довго перевіряли мої речі — двічі. Що вони там шукали, я не знаю. Потім забрали у мене документи, десь годину-півтори ці документи не виносили. Розпитували, чому я покидаю РФ, чому їду в Естонію і до кого. Також — коли я перетнула кордон. Кликали мого старшого сина, питали у нього дату народження. Потім Ваню, п'ятирічного хлопчика, допитували», — розповідає Юлія, яка на той момент вже п'ятий день була у дорозі до безпечного місця.
Після ретельної перевірки їй таки дозволили залишити РФ. З усього, що сталося з Юлією за ці п'ять днів подорожі окупованою та російською територіями, вона називає найстрашнішими так звані фільтраційні допити. «Найважче було пережити, коли ти дивишся їм в очі і нічого не можеш сказати, бо щось скажеш і тебе можуть вбити за це. Або закрити у «каталажку» на 10-15 років за одне слово», — каже вона.
Зараз жінка у безпеці, але все ще не може заспокоїтися. На завершення розмови вона хвилюється: «Я досі не можу заспокоїтися… Від чого мене звільнили? Від мого житла? Від роботи? Від мого будинку, на який я руками заробляла, мозолями? Людей від життя? Від чого нас «освободили», я не можу зрозуміти».