Редакція «Слідство.Інфо» відвідала Суми та зустрілася з мешканцями, які на власному досвіді пережили жахіття повномасштабної війни.
Обласний центр на Північному Сході України розташований лише за 40 кілометрів від російського кордону. Вже 24 лютого, у перший день вторгнення, окупанти наблизилися до міста. Однак Суми змогли утримати оборону і не дозволили ворогу увійти до міста. Олексій Арестович, радник голави Офісу президента, наголошував на стратегічній важливості цього міста для України — якби оборона тут не встояла, це мало б серйозні наслідки для Києва та всієї держави.
Область повністю звільнили від окупантів 8 квітня. Через тиждень після виходу російських військ Суми поступово відновлюються. У місті працюють магазини, ресторани та аптеки, немає перебоїв із продуктами, світлом, водою та зв'язком. Проте досі діє комендантська година та режим світломаскування, через що вечорами місто практично вимирає.
Помітна трансформація регіону, який раніше мав проросійські настрої. Сумчани часто їздили на заробітки до сусідньої країни, місцева влада не відзначалася патріотизмом. Тепер люди спілкуються українською мовою і щиро турбуються про українських захисників, чекаючи їхнього повернення додому живими.
Але є місця, які зазнали катастрофічних руйнувань. У ніч проти 8 березня окупанти скинули на один із районів міста три півтонні авіабомб. Майже три квартали приватної забудови перетворилися на руїни. За даними місцевої адміністрації, загинули 24 людини, включаючи трьох дітей. Двоє дітей залишилися без батьків.
З центральної вулиці видно лише незначні сліди пошкоджень. Але коли заходиш глибше в мікрорайон, стає ясно, наскільки масштабними були руйнування. У дворі одного з будинків зяває велика вирва — туди влучила перша авіабомба. Поруч робітники розбирають будівельне сміття та ремонтують дахи.
На руїнах однієї з будівель жінка з дитиною розбирають уламки. Це не її дім — вона тимчасово за ним доглядає. Частину будинку знесло, автомобіль на паркінгу отримав пробоїну в даху.
За розповідями місцевих, поруч жила велика родина, але тепер вони всі на цвинтарі. «Тут загинула родина з шести осіб. Одну дитину років чотирьох-п'яти вибухова хвиля викинула за паркан, тому вона вижила. Люди взяли її до себе, але наразі все без документів, тому невідомо, що буде далі. Вулиця розірвана навпіл», — розповідає один з мешканців.
Дехто приходить подивитися на наслідки бомбардування, інші навідуються до своїх домівок. Світло, газ та вода в районі вже відновлені, але багато людей все ще остерігаються повертатися до своїх будинків.
Одна жінка на подвір'ї вимітає розбите скло. Розповідаючи про ту ніч, вона описує жах: «Ми спали. Раптом свист, гуркіт, на тебе летить скло, каміння, пісок. Неможливо було не прокинутися. Якби не підвісні стелі та дерев'яна конструкція хати, не знаю, чим би це закінчилося. Де були цегляні будинки, людей засипало».
Її звати Шура. Наразі вона не живе у своєму домі, але планує незабаром повернутися. «Нас прихистили в однокімнатній квартирі. Дім потихеньку розбираємо, щоб повертатися. Позичали, самі купували, кредит у банку взяли. Якось виживемо», — каже вона, відмовляючись фотографуватися і просячи зробити це після перемоги.
Говорити про той день їй складно. Коли вона згадує загиблих, голос тремтить. Розповідає про сусідку, яка лягла спати і не прокинулася: «Сиділи з нею, говорили. Сказала: «пішла я спати». І все. Буквально кілька хвилин пройшло».
Шок був настільки великим, що три дні Шура не розуміла, що відбувається, потім кілька днів плакала. Тепер вона хоче, щоб окупанти просто пішли і українські захисники перестали гинути.
Жінка спілкується з місцевою адміністрацією, щоб зафіксувати збитки. Експерти приходили, все записали та сфотографували. Але вона не надто розраховує на компенсацію. «Грошей виділили мало на всю область. Є люди з більшою бідою — в Охтирці, Тростянці у них взагалі нічого не залишилося. Їм потрібніше. Жива, і слава богу», — зітхає вона.
Поміж уламками стоїть велика собача миска з кормом. Їсть з неї великий сірий кіт. Таких безхатьків у районі залишилося чимало — часто зустрічаються собаки та інші тварини.
Але є й ті, кому пощастило. Лідія розповідає, що її домашній улюбленець вижив, і сама родина дивом врятувалася. За її словами, їх рятувала молитва. Щойно оголошували повітряну тривогу, вони падали на коліна. Молитва врятувала їх і під час авіаудару. «Ми стояли на колінах у молитві. І тут такий вибух, посипалося все скло. Як нас не зачепило — не знаємо. Бомба впала в п'яти метрах від хати. Добре, що не пішли в підвал, бо його засипало».
Глибше в кварталі — друга вирва від авіабомби. Навколишні будинки потрощено — деякі без даху, частина без стін. По вулиці далі в будинках тріщини та вибиті вікна. Всередину розкидані та знищені речі.
Поруч із завалившимся будинком стоять двоє чоловіків. Один із них, Сергій, втратив молодшого брата Миколу в результаті авіаудару.
Сергій пригадує той вечір. «О 22.45 скинули авіабомбу. Я живу близько кілометра звідси. Навіть мій будинок сильно трусило. Потім мені подзвонив кум, що живе за два будинки звідси. О 6.50 я вже був тут — раніше не міг через комендантську годину. Але я вже розумів, що мене чекає. Заліз сюди, ще нікого не було. Він уже лежав».
Чоловік замовкає на мить. «Потім я їздив на опізнання. У брата просто не було обличчя. Довелося опізнавати — брат чи ні. Таки він», — розповідає Сергій. Разом із його братом у будинку загинули його дружина та її подруга.
Після похорону брата Сергій вивіз родину до Чернігівської області. «Із Сум виїхали десь дві тисячі машин. А там росіяни звірствували — забирали майно, автівки, били людей, розстрілювали. Ми жили у селі, а людям доводилося жити у лісі. Там були діти-інваліди. Ті буряти, які там були, просто нелюди. Ми жили нормально, виховували своїх дітей. Прийшли вони і все спаскудили», — обурюється він.
Підходячи до будинку, він сумно дивиться на нього. «Скоти, інакше не назвеш. Наші люди пережили голод, війну, багато бачили. Але такого не бачили ще».
Дорогою назад видно людей, які працюють на городі. Один чоловік розповідає, що приїхав допомагати родині садити город. «Тут жах був, звісно. Але їсти щось треба буде», — каже він, повертаючись до роботи.
Жінка через дорогу методично перекопує землю вилами. Наталія зустріла війну у Києві, а наступного дня виїхала до Сум. Дорогою вони з родиною бачили 200 одиниць російської техніки. Наталія також пережила авіаудар, але її родина не постраждала. «Я спати лягла, чоловік ще щось читав. Потім чую, як чоловік мене скидає з ліжка. Я доньку накрила собою. Зібралися всі в коридорі — нас було 8 людей. Вийшли на вулицю — а тут таке. Виносили якусь жінку, не знаю, чи вона жива».
Син Наталії дивом не постраждав. «Вийшов покурити. Бачив, як воно летіло. Забіг у хату. Його, мабуть, врятувало, що у нас залізні двері». Наступного дня була тривога, і Наталія випила пачку заспокійливого, але це не допомогло.
«Ми готуємо город до посадки картоплі, — каже вона. — Треба картоплю через тиждень садити. Я сподіваюся на наші ЗСУ! Бачите, як я вірю в них, що аж картоплю дістала. Все буде добре». І знову береться за вила, щоб скопати черговий рядок.