Російські військові контролювали Тростянець на Сумщині протягом більше місяця. Звільнення міста відбулося 26 березня після інтенсивних бойових дій. За інформацією регіональної влади, окупанти вели артилерійські обстріли з позицій поблизу громади. На території міста розташовувалися як російські військові, так і бойовики з так званих «ЛНР/ДНР».
Після деокупації Тростянець поступово повертається до нормального функціонування. Комунальні служби відновлюють пошкоджені електромережі, підприємці намагаються привести в порядок розграбовані торговельні заклади. Журналісти «Слідства.Інфо» відвідали місто та записали розповіді мешканців про період окупації.
Площа біля залізничного та автовокзалу нині нагадує поле бою. За словами місцевих жителів, окупанти розкопали її для зберігання боєприпасів. На площі розкидані коробки від снарядів — деякі засипані землею, в них уже проросла трава. Місцеві розповідають, що тут розташовувалося п'ять самохідних артилерійських установок окупантів. З цих позицій вели вогонь по п'ятиповерховому будинку на протилежній стороні вулиці. Будинок залишається небезпечним для проживання, однак там досі живуть люди. У деяких квартирах можна знайти російські снаряди. Одна артилерійська установка все ще стоїть на площі, хоча більшість техніки окупанти встигли вивезти.
Поруч із вокзалом два залізничники проводять ремонт підземного кабелю. Вони залишалися на роботі навіть під час окупації. За їхніми словами, окупанти облаштували штаб у підвалі залізничного вокзалу, де розташоване сховище. Після себе вони залишили купи сміття та неприємний запах — ці сліди «руського міра» досі вивозять вантажівками.
Віктор, один із майстрів-залізничників, пригадує момент вторгнення. «24 лютого ми були на роботі. Дивимося — йдуть танки. Ну ми посміялися, а тут заходять хлопці і кажуть — війна, розходьтеся по хатах. От вони вдень танками заїхали і почали грабувати. Стояла тут Кантемирівська дивізія. Мене бог милував, я живу поза центром міста. Тому моя хата ціла», — розповідає чоловік. На роботу він не повертався до деокупації, оскільки боявся виходити з дому.
Одного разу Віктор вийшов за хлібом, який місцеві налагодили випікати. Російські військові його зупинили, переглянули телефон, витягнули сім-карту, обшукали сумку. «Питають: «Куди йдете?», я кажу: «За хлібчиком». То й відпустили. Пацанята ще зовсім, молоді, мабуть, «срочники»», — каже він. На його думку, старші офіцери були значно жорсткіші. За словами Віктора, у Тростянці зникло багато людей, багатьох розстріляли. Окупанти у перші дні шукали поліцейських та учасників АТО, але часом просто забирали людей. Він розповідає про знайомого, якого закатували без причини. Окупанти також «розважалися», стріляючи по місцевих собаках і котах.
Ситуація різко погіршилася, коли до міста прибули бойовики з «ДНР/ЛНР». «Вони казали: «Ми терпіли 8 років, і ви тепер терпіть так само». Їздили по місту, проїхалися танком по цвинтарю, потім його замінували. На щастя, я більше з ними не перетинався», — розповідає Віктор.
Окупанти систематично грабували місцеві магазини. У центрі міста вони розграбували та зруйнували магазин взуття. За розповідями мешканців, російські військові приїздили у кросівках, а тут перевзувалися у більш теплий одяг.
Магазин подружжя Олени і Валерія був розграбований 1 березня. Раніше тут продавали одяг і дитячі іграшки. Окупанти порозкидали товари, покрали спідню білизну, деяку навіть приміряли. Магазин стояв закритим від початку вторгнення, а його власники майже не виходили з дому.
«Від залпів небо було аж червоне», — розповідає Олена. Перші дні були дуже страшними. Ті, хто виходив на вулицю, розповідали про розстріли машин з мирними людьми, які намагалися виїхати з міста.
Олена розповідає про друзів, які живуть поруч з вокзалом. Їхній будинок також постраждав від обстрілів. «Жінка відкрила морозильник, чує вибух, каже, відчуває, що по голові щось потекло. Ну все, думаю, уже на тому світі скоро буду. Порухала те місце, каже, під пальцями щось тепле. Значить, ще жива», — ділиться вона.
У перший же день у місті зникли світло та інтернет. Зв'язок був поганий, але люди все одно примудрялися передавати один одному інформацію про пересування російської техніки — чи танки поїхали на Суми, чи нові окупанти зайшли до міста.
Тепер Валерій та Олена займаються гуманітарною допомогою разом зі своїми дітьми. «У мого молодшого сина друг виїхав під час другого гуманітарного коридору. Коли зайшли наші, він повернувся і вони тепер розвозять гуманітарку», — розповідає жінка.
Найбільше у Тростянці постраждала лікарня. Поруч з нею досі стоїть російський БТР з табличкою «Речовий доказ». За кілька днів до візиту журналістів тут побували слідчі, які розслідують злочини, скоєні під час окупації.
Сама лікарня зараз порожня та зруйнована. Фасад посічений уламками, замість кількох вікон зяють дірки. Кілька років тому тут провели капітальний ремонт, на який витратили понад 15 мільйонів гривень.
Росіяни тричі обстрілювали Тростянецьку лікарню — щоразу, коли місто намагалися звільнити, вони підганяли техніку до медичного закладу і починали стріляти. На момент окупації тут перебували 34 хворих. Під час бомбардувань та обстрілів більшість пацієнтів переправляли до сховища, а дуже важких хворих залишали у коридорах.
Олександр, місцевий робітник, перебував у лікарні весь період окупації. Він допомагав переносити хворих, збирав дрова, допомагав готувати їжу. За його словами, найбільше шкоди закладу завдали окупанти під час звільнення міста. «При першому звільненні виїхав БТР, і вдарив у кут лікарні. Нам трохи пошкодило дах. Вдарив, і все, лише один постріл зробив. Ми тоді злякалися, що лікарню просто знищать, але заспокоїлось наче. Потім нас почали звільняти вдруге, і ми потрапили під перехресний вогонь, розгромили нам пологове відділення», — розповідає чоловік. Олександр припускає, що окупанти буйствували, тому що їм усі шляхи відступу до Росії заблокували.
«Коли вже втретє почали нас звільняти, тут було просто пекло. Цей БТР, що поруч стоїть, підʼїхав, їздив територією, повалив паркан, і так три години стріляв по всьому. Все це відбувалося ввечері. Ми бігали по корпусу, пильнували, де потрібно гасити пожежі від влучань. А в нього, мабуть, тепловізор був. І тільки ми дійшли до верхніх поверхів, він по нас стріляти почав, то ми ледве встигли проскочити», — розповідає Олександр, показуючи на поверхи, де практично немає цілих вікон та стін.
Протягом всієї окупації у лікарні постійно залишалися лікарі та молодший медичний персонал. В умовах без світла та зв'язку медики продовжували працювати, періодично ховаючись від бомбардувань у підвал. За весь час окупації тут народилося 8 малюків. «Під час одного з обстрілів наші лікарі приймали пологи у жінки, народилася двійня. Так довелося підсвічувати ліхтариком — у нас весь цей час не було світла», — розповідає Олександр.
Під час обстрілів лікарі оперували поранених. На початку березня до лікарні привезли жінку, якій відірвало ногу. Лікарям вдалося врятувати їй життя. Однак багато поранених не змогли дістатися до лікарні — окупанти не пропускали людей через блокпости, тому люди гинули без медичної допомоги.
Травматолог Євген Плахтиря, який працював у цій лікарні, розповідає про складну операцію, проведену під обстрілами. До лікарні привезли місцевого чоловіка з роздробленим черепом — на голову впала плита під час обстрілів у центрі міста. «Операція була складна, він уже навіть почав самостійно дихати. Але серце не витримало», — каже лікар.
Окупанти пошкодили не лише корпуси лікарні, а й кисневу станцію, облаштовану для хворих на ковід. Коли територію обстрілювали з мінометів, одна з мін прилетіла прямо в станцію, зруйнувавши цінне обладнання та розкидавши балони з газом по всій території. Місцеві робітники позбирали їх та поскладали поруч зі знищеною станцією.
Під кінець окупації окупанти поставили поруч із лікарнею блокпост і не пускали лікарів на роботу. Одного дня, за розповіддю Олександра, у лікарню прийшов російський військовий. «Зняв маску, представився — старший сержант Пилипенко, дві війни воював, прийшов вас захищати. Назвав свій позивний — «Піля». Сказав нам носити білі повʼязки на руці та на нозі, щоб нас не розстріляли, поки ми по дрова ходили. Наставив розтяжок на території та пішов», — розповідає чоловік.
Тепер тіло старшого сержанта Пилипенка лежить у місцевому морзі разом із його двома співслуживцями. За датами на папірцях, вкладених до чорних мішків, вони там з 30 березня — майже три тижні. Тіла лежать без холодильників, тому почали плісніти та смердіти. Місцеві не знають, що з ними робити — ховати не хочуть, а окупанти своїх трупів не забрали.