Анатолій Ярош — колишній працівник міліції, який служив дільничним у селі Гребениківка на Сумщині до виходу на пенсію у 2006 році. Уродженець Криму, він багато років прожив на Сумщині, де став свідком російської окупації свого села. Коли до Гребениківки увійшли російські військові, вони почали затримувати місцевих жителів. За словами очевидців, було захоплено близько десяти людей, включаючи сільського старосту. Деякі з них досі вважаються зниклими безвісти. На відміну від багатьох, Ярошу вдалося повернутися з полону, де його утримували майже два тижні.
Під час першого входження російських військ до села вони представилися як підрозділ з Підмосков'я, який планував залишитися на три дні. Однак вони швидко виїхали, а потім повернулися, займаючи порожні будинки та розташовуючи важку техніку. Танки та артилерійські установки займали позиції на городах, які були переорані гусеницями техніки. Протягом ночей російська артилерія вела вогонь у напрямку Сум, використовуючи системи залпового вогню.
Затримання Ярош описує як раптове та жорстоке. О п'ятій ранку 13 березня до його дверей постукали близько десяти військовослужбовців у формі з червоними пов'язками. Вони одразу приставили автомат до його голови, витягли його та його свояка на землю. Після того як Ярош повідомив про наявність у будинку ще однієї людини, вони витягли й його. Військові почали допитувати про зброю, а коли дізналися, що Ярош — пенсіонер МВС, почали стріляти над головами затриманих, щоб залякати їх. Вони побили чоловіків, перевернули все в будинку та господарстві.
Після обшуку затриманих зв'язали, завʼязали очі скотчем поверх шапки, перекрутили руки назад і накинули на голову ковдру. Їх повели на сусідню вулицю до якогось домогосподарства. Там Ярош почув постріл з автомата біля свого правого вуха та звук, схожий на падіння тіла. Він був переконаний, що вбили людину, яка стояла поруч, і готувався до смерті. Однак виявилося, що постріл був зроблений між ними, а людина залишилася живою. Згодом Ярош дізнався, що це був його кум, сільський староста, який живе навпроти нього. Російські військові принижували затриманого, називаючи його образливими словами.
Після сорока хвилин мучення затриманих посадили в бронетехніку. Ярош був кинутий зверху на броню, прив'язаний у лежачому положенні. Їхали близько 35 хвилин. Спочатку Ярош припустив, що їх везуть до Тростянця, де російські військові розташували свій штаб у будівлі поліції, але пізніше дізнався, що їх привезли до Боромлі, де стояла російська техніка.
У Боромлі затриманих змусили стояти на колінах у снігу протягом півтори години. Тих, хто повертав голову через холод, одразу били ногами по обличчю. Потім їх помістили у залізний причіп, не розв'язуючи. Туди кинули трьох чоловіків — самого Ярош, його кума та хлопця з села Братське. Вони перебували там до обіду наступного дня без води, їжі та доступу до туалету. Пізніше до них додали ще двох затриманих, і всіх завантажили у військову техніку з шістьма озброєними охоронцями. Їхали польовими дорогами близько 2,5 годин. Під час поїздки російські військові залякували затриманих, кажучи, що їхні брати-кадирівці зроблять з них фарш.
Коли привезли на місце призначення, затриманих кинули у підвал приміщення розміром близько 1,5 на 4 метри. На щастя, там було опалення. Їм пояснили правила поведінки: при будь-якому стуку у двері вони мали одразу встати і представитися, називаючи ім'я, прізвище та по-батькові. Наступного дня їм дали лише одну пляшку води на всіх, а до групи додали ще двох чоловіків. Загалом у підвалі перебувало дев'ять затриманих. Один з них, киянин, розповів, що вже три доби там, і що їм дають їсти раз на день та нібито виводять у туалет.
Мене викликали першого на допит, оскільки я був найстаршим. Перед цим я попросив лікаря, оскільки у мене стрибнув артеріальний тиск — я гіпертонік. Коли мене виводили, крізь шапку я побачив, що це якась майстерня з воротами, залом і кімнатою. У кімнаті його зустрів військовослужбовець років сорока у формі. Він звернувся до Ярош за ім'ям та по-батькові, представився Ігорем Анатолійовичем і сказав, що не може наразі визначитися зі своїм військовим званням.
Ігор запропонував каву та цигарки, потім почав допитувати про обставини затримання та питання, які ставили. Ярош відповів на всі питання без погроз. Потім Ігор увімкнув телевізор і почав показувати новини, наводячи приклади: розповідав про Грозний, який, за його словами, тепер виглядає майже як Арабські Емірати. Ярош відповів, що у його селі все було гарно й до цього.
Ігор запитав, чи є телефон Ярош серед багатьох телефонів, що лежали на столі. Він дав йому телефон, увімкнув його і дозволив подзвонити будь-кому з родичів, щоб повідомити, що він живий і все гаразд. Оскільки у селі не було електрики та зв'язку, Ярош подзвонив молодшому синові, який перебував у Польщі, і попросив його сповістити матір про те, що зі своїм батьком все в порядку. Російський військовий попросив, щоб Ярош це зробив по гучномовцю. Коли Ярош сказав, що більше нікому не потрібно телефонувати, оскільки у нього залишилася лише сестра, а батьки померли, Ігор відповів: «Я понял. Отец, ты не переживай, мы разобрались, просто на тебя указали. Мы поняли, что ты добряк, простой сельский мужик. Я постараюсь сделать все, чтобы тебя отправили назад. А если нет, то вы еще здесь день-два можете побыть, потерпите в таких условиях, мы вас в общий лагерь для военнопленных переправим».
Допит тривав близько двох годин, потім Ярош був спущений у підвал. Далі викликали його кума, сільського старосту Гребениківки. З ним російські військові спілкувалися близько 35 хвилин, також допитуючи про обставини затримання та проводячи обшук. Ще одного хлопця допитували близько трьох годин. Коли він повернувся, він не розповідав деталей, але показав хрест, намекаючи, що його, можливо, розстріляють.
Затриманим не дозволяли багато говорити — вони переважно шепотіли, оскільки біля дверей стояла охорона з дагестанців. Того дня допитали лише трьох чоловіків. Увечері Ярош знову викликали до кімнати, де вже сиділи двоє цивільних разом з військовим. За його розумінням, військовий був розвідником, а цивільні — ФСБівцями у цивільному одязі, які мовчали і не ставили питань. Розмова тривала півгодини, і той, хто говорив, сказав: «Якщо все буде гаразд та буде транспорт назад, то ви поїдете додому, я вам телефон заряджу».
У підвалі затримані переночували, залишаючись зв'язаними, спали на підлозі на піску без будь-яких речей. Руки їм не розв'язували, очі також залишалися завʼязаними, крім моментів, коли їх приводили на допит.
О шостій ранку наступного дня знову постукали у двері. Викликали Ярош та ще одного затриманого на ім'я Сергій Володимирович. Вони прощалися, не знаючи, куди їх ведуть. Сергій особливо переживав, щоб його не залишили. Коли вели Ярош, він почув голос російського військового, який його допитував. Той сказав розв'язати йому очі і сказав: «Бачите, як я й обіцяв, зараз ви поїдете назад». Він повернув Ярошу телефон і порадив його сховати, оскільки невідомо, що чекає попереду.
Після цього обох завантажили на машини і їхали близько трьох годин назад польовими дорогами. Коли привезли назад, очі у них не були перемотані скотчем, і Ярош побачив, що їх знову підводять до того ж причепа, де вони були раніше. Лише тоді він зрозумів, що це Боромля — він встав на коліна і через вікно причепа побачив знайому територію. Колись він працював дільничним у Боромлі і добре знав місцевість. Коли він визирнув, снайпер крикнув: «Спрячьте головы, или я завалю!». Їм не дозволяли навіть ставати на коліна, змушуючи лежати постійно.
У причепі до них почали краще ставитися: давали їсти з пайка, раз на день приносили воду. Під вечір до них кинули ще чотирьох затриманих з села Бобрик, у одного з яких була прострелена стопа від автомата. Вони переночували разом.
Потім Ярош та Сергій залишилися вдвох, а інших, як він розумів, повезли на територію Росії. Російський військовий сказав, що оскільки транспорт не ходить, можливо, їм пощастить і якась колона буде йти до їхнього села, і вони зможуть їх підкинути. Так вони сиділи у залізному причепі три доби. Одного дня під вечір привезли старого чоловіка з Охтирки, якому було 62 роки. У нього були прострелені обидві сідниці від автомата. За словами російських військових, його затримали, коли він знімав розтяжку.
У причепі Ярош та Сергій допомагали старому чоловікові всю ніч — перевертали його, накривали чимось. На третю добу вранку їм обом сказали: «Вы двое — на выход». Їх перевірили, завʼязали руки назад, завʼязали очі, посадили у вантажно-пасажирську автівку і повезли.
Коли Ярош піднімав голову, краєм ока бачив, що їх везуть у бік його дому, до Гребениківки. На перехресті на трасі машина зупинилася. Їм розв'язали руки та очі. Один з російських військових сказав Ярошу: «Дивись на мене». Коли той запитав «І що?», військовий повторив: «Дивись на мене і запам'ятай мене. Щоб ти запам'ятав, що вас з пекла витягнули донецькі». Коли Ярош запитав його ім'я, той нічого не сказав, лише відповів: «тобі це нічого не дасть». Потім поплескав його по спині і сказав йти.
Коли вони прийшли в село, то побачили, що російських військових там уже не було — вони вийшли. Таким чином, Ярош та Сергій провели сім днів у полоні. Його свояк, кум та хлопець з села Братське залишилися у російському полоні. Досі невідомо, де вони перебувають і що з ними сталося.