Селище Здвижівка розташоване на відстані 25 кілометрів від Києва, між Бородянкою та Катюжанкою. Саме тут російські військові обрали місцем розташування найбільшого командного пункту на території Київської області. З перших днів вторгнення сюди прибула колона ворожої техніки, що налічувала 370 одиниць.
Протягом березня 2022 року село перебувало під контролем окупаційних сил. За свідченнями місцевих жителів, у Здвижівці одночасно перебувало щонайменше 6 тисяч російських військовослужбовців. Вони облаштували тут санітарну частину, радіолокаційний штаб та пункт продовольчого забезпечення. Навколо села розкинулася розгалужена мережа оборонних споруд — кілометри бліндажів пронизували місцеві ліси.
На в'їзді до селища видно залишки російських укріплень. Оскільки окупанти розмістили тут свій штаб, житлові будинки мешканців постраждали менше, ніж у сусідніх населених пунктах. На деяких будинках збереглися написи «Тут люди» або «Діти» — місцеві розповідають, що окупанти змушували їх таким чином позначати житла, де проживали люди. Вороги займали порожні будинки. На момент російського вторгнення у селі проживало близько 800 осіб.
Двори багатьох приватних господарств були переорані під розміщення ворожої техніки. В одному з них окупанти вибили ворота, облаштували на майданчику бліндажі та ховали військові машини.
Центр Здвижівки став найбільш змінений окупацією. Саме тут розташовувалося «серце» штабу. У баптистській церкві, за словами місцевого священика, окупанти облаштували санітарну частину. У лісі через дорогу розташовувалися радіолокаційні підрозділи. Тут же російські військові вирили значну частину своїх окопів. В одному з них вони залишили старий телевізор. Неподалік, на місцевій фермі, розташувалися російські матеріально-технічні служби.
Ферма, яка раніше спеціалізувалася на розведенні птиці та дрібної рогатої худоби, страусів та кроликів, нині повністю зруйнована. На складі накопичилися величезні купи згорілого сміття та російських армійських сухих пайків. На майданчику, де стоїть обгоріла ворожа техніка, акуратно огороджена невибухла міна — її обгородили сапери та поліція, які працювали на території після деокупації. Поруч розташовуються бліндажі зі спаленими та затопленими вантажівками «Урал». Одну з них окупанти намагалися замаскувати, частково прикопавши піском.
Російські військові харчувалися тваринами з ферми. Однак охоронець розповідає, що інколи окупанти роздавали куріпок, курей і кроликів місцевим жителям, які потребували їжі. У ямі поруч із великим сараєм знайдено кістки домашніх тварин. Всередину будівлі — порожня, стійла знищені та розграбовані, скрізь розкидане пірʼя. Там виявлено труп теляти та мертвого страуса, а також відрізану голову страуса. За словами охоронця, двом страусам вдалося втекти, і тепер їх підгодовують місцеві мешканці.
Окупанти залишили матеріальні докази своєї присутності. Поруч із вагончиком охоронця виявлено шеврон з позначкою «Військова частина №65370». Ця частина дислокується у місті Єйськ Краснодарського краю, розташованому поруч із Азовським морем. На паркані ферми залишено напис: «За ВДВ! Наше дело правое, победа будет за нами».
У місцевому дитячому садочку розташовувалися російські спецпризначенці. За всіма ознаками, тут функціонував штаб ОМОНу. У приміщеннях залишилося їхнє взуття, одяг та книги. Один з окупантів читав твір Михайла Булгакова, закладену на оповіданні «Дияволіада». Інший — книгу колишнього голови СБУ Леоніда Деркача. У підсобці знайдено акуратно складені дошки з українськими державними символами: гербом, прапором та текстом гімну.
На дошках залишилися написи окупантів. На одній з них: «Путин — ваш президент! Учитесь прилежно, России необходимы образованные граждане!» Однак сам автор, схоже, не дуже дотримувався цієї рекомендації — заклик містить орфографічну помилку. На іншій дошці окупанти вибачилися за незручності та підписалися: «С благодарностью, ОМОН».
Місцеве населення не зазнало масових переслідувань. Деяким жителям вдалося покинути село двома колонами, незважаючи на відсутність офіційних «зелених коридорів». Отець Василь зі Свято-Миколаївської парафії Української православної церкви розповідає, що до нього звертались місцеві з проханням допомогти організувати виїзд. «А з ким там домовлятися? З росіянами? Ну випустять вони за межі села, а там що?» — згадує священик. Окупанти не перешкоджали виїзду, але люди їхали на власний ризик. Друга колона автомобілів, яка рушила у напрямку Житомирської траси, зазнала обстрілу — були вбиті та поранені. Третя колона не виїхала. «До них підійшов російський військовий, і вони попросили його допомогти виїхати. А він каже: «В Гомель — хоть сейчас, а в Украину — извините». Люди тоді розвернулися, бо зрозуміли, що в Гомель ніхто не буде їхати», — розповідає отець Василь. Проте він наголошує, що силоміць людей не вивозили.
У селі були й ті, хто постраждав від окупантів. «У самому селі таких страшних історій не було. Бог милував, навіть не знаю за що, якщо чесно», — каже священик. Троє здвижівчан потрапили у полон. Одного з них, Віталія, катували — окупанти знайшли у його телефоні світлини, які вважали підозрілими. Згодом його відпустили.
Отець Василь розповідає про двох інших здвижівців, яких забрала війна. 24 лютого, коли стало відомо про повномасштабне вторгнення, із села в напрямку Бородянки, де розташовувався військомат, вийшли двоє колишніх учасників АТО — Віктор та Павло. Про їхню долю нічого не було відомо до деокупації. На початку квітня місцеві знайшли їхні тіла у лісі. «Руки завʼязані, очі завʼязані, тіло все збите. В одного череп аж мʼякий був», — описує священик. Тіла привезли на місцеве кладовище, де їх опізнали родичі. «Аж 6 квітня по обіді ми поховали тих хлопців. Це було вже після того, як орки залишили наше село», — додає отець Василь. Що саме трапилося з Віктором та Павлом, наразі залишається невідомим.
Протягом окупації у селі не було електроенергії, згодом зник і мобільний зв'язок. Деякі сім'ї майже всю окупацію прожили у погребах. Серйозних проблем із продовольством не виникло, оскільки село традиційно робило запаси на зиму. Окупанти двічі роздавали гуманітарну допомогу. Отець Василь показує один такий набір — тушонка, рибна консерва, пачка рису. Разом з продуктами роздавали листівки пропагандистського змісту від ОМОНу, де закликали боротися з фашистами та націоналістами, а також писали, що Росії не потрібна війна.
Кількість окупаційних військ була значною. Отець Василь розповідає, що одного разу особисто нарахував у колоні 250 одиниць ворожої техніки. Місцеві бачили й понад тисячу машин. Це не дивує, адже саме у місцевих лісах окупанти розгорнули широку мережу оборонних споруд, які простягаються на кілометри вздовж дороги. Загальна кількість розташованих тут військовослужбовців становила щонайменше 6 тисяч осіб.
Дорога від Здвижівки до сусідніх Савенок, розташованих за 5 кілометрів, пролягає через ліс. Весь цей ліс перекопаний бліндажами. Щоб обійти все це «військове містечко», яке побудували окупанти, потрібна не одна година. Де-не-де окупанти будували споруди лише поруч із дорогою, але у деяких місцях укріплення тягнуться на сотні метрів у глиб лісу. Скрізь розкидане сміття та залишки російських сухих пайків.
На території виявлено залишки упаковки від боєприпасів, зокрема від реактивних систем залпового вогню «Град». Український центр стратегічних комунікацій повідомляв, що саме з цього табору окупанти заряджали «Гради» та артилерійські установки, після чого виїжджали на позиції та вели вогонь у різних напрямках, включаючи аеродром у Гостомелі. За інформацією центру, тут дислокувалася ударна морська піхота російської армії.
На одній зі стоянок знайдено пірʼя та обгорілі рештки страуса — схоже, з тієї ж ферми у Здвижівці. У деяких місцях окупанти намагалися забезпечити собі якийсь комфорт — закопували в землю фургони та там проживали. Все це свідчить про те, що вони планували залишитися у селі надовго.