Олена, 37 років, разом з братом, його дружиною та трьома дітьми — сімнадцятирічною Анною, дев'ятирічним Сергієм та півторарічним Євгеном — провела в охопленому вогнем Маріуполі близько місяця без води та їжі. Вони самостійно вибралися з міста на двох автомобілях, подолавши десятки російських контрольних пунктів, заміновані населені пункти та постійні артилерійські обстріли. Нині сім'я перебуває у безпеці в селищі на Закарпатті, проте вважає, що не зможе повернутися до Маріуполя через свою проукраїнську позицію, яка там загрожує їхньому виживанню.Олена та її рідні стали очевидцями численних злочинів, скоєних російськими військовими. Жінка розповіла про те, що їм довелося пережити на шляху до порятунку.Сім'я проживала в Іллічівському районі Маріуполя неподалік від Лівого берега, де розташовувався блокпост бойовиків ДНР. Перший вибух Олена почула 24 лютого о 4:30 ранку. На той момент у будинках ще було електрику, воду, газ та опалення. Місцеві новини запевняли, що ситуація під контролем, тому сім'я не паніківала, купила хліба та молока і повернулася додому. Проте 26 лютого вибухи наблизилися, і родина почала спускатися до підвалу. Туди ж приїхав брат Олени з сім'єю, і вони забрали матір, яка вже перебувала під обстрілами.У будинку Олени було два бомбосховища, підготовлені ще з 2014 року. В одному переховувалося близько 50 осіб, в іншому — близько 20. Однак політичні погляди укривальців розділилися. Деякі запитували, звідки в місті російські військові, інші одягали футболки з російським прапором. У підвалі, де перебувала сім'я Олени, люди напилися і почали чіплятися до них через їхню підтримку України. Врешті родину виселили до іншого бомбосховища, оскільки їхня позиція не подобалася іншим укривальцям.Поступово зникли вода, електрика та опалення. Без зв'язку сім'я не знала про повітряні тривоги — сирена спрацьовувала лише біля супермаркету АТБ та промислових комбінатів. Тому вони забігали до бомбосховища щоразу, коли чули звук літака.Через відсутність газу родина готувала їжу на вогні у дворі. 10 березня у будинок влучили два снаряди. Матір Олени стояла окремо, збираючи сніг з машини для миття рук, коли щось влучило їй у руку, і вона зникла з поля зору. Брат Олега відлетів убік, сама Олена впала на землю. У вухах стояв гул, вона бачила лише дим.Другий снаряд убив сусіда. Його чотирирічному синові відірвало руку, а дванадцятирічному сину уламок влучив у ногу.Олена пішла до лікарні за ліками для матері. Її дев'ятирічний син Сергій захворів від постійного перебування у підвалі, а сама вона потребувала гормональних препаратів, оскільки не мала щитовидної залози. Лікарні сказали, що хотіли б допомогти, але у них нічого немає — місто було в блокаді, і вони чекали на підмогу до останнього.Поруч стояв український військовий з аптечкою, який дозволив Олені взяти все необхідне — антисептики, антибіотики, бинти. Повернувшись додому, вона витягла з руки матері уламок.Сусіда Сашка, батька хлопчиків, якого вбило снарядом, поховали за будинком у парку — там ховали всіх загиблих.Трупів було дуже багато через щоденні обстріли. Кожного ранку російські літаки піднімалися в небо і весь день гатили позиції. Ночі були найстрашнішим часом доби. Перебувати у підвалі було неможливо — діти хворіли, тому сім'я спала у коридорі на першому поверсі. Крізь зашторені вікна вони бачили сяйво від снарядів — це було справжнє пекло. Діти досі лякаються навіть від звуку грому і падають на підлогу.Люди голодували весь цей час. Почали розкрадати магазини, потім почали обмінювати їжу на цигарки та ліки. Неподалік від дому знайшли джерело з водою, але російські військові піднімали дрони і спостерігали, де збиралося багато людей. Одного дня, коли біля джерела було близько 100 осіб, вони їх розстріляли.Сім'я постійно перебувала під вогнем. 12 березня, коли снаряди почали падати у парк позаду будинку, вони втекли до Приморського району, де було тихіше. З ними була бабуся, але вона не витримала дороги і померла. Їм довелося поховати її на клумбі біля будинку, хоча кладовище було поруч. Обстріли продовжувалися, і 17 березня сім'я вирішила спробувати виїхати з міста.Вони не знали про гуманітарні коридори, оскільки сиділи без зв'язку, тому їхали самостійно. Виїжджати було страшно. На дорозі було так багато мертвих тіл, що вони зав'язували дітям очі. Довкола все вибухало, діти кричали. Вони читали молитву «Отче наш», оскільки крім Бога їм було не кому допомогти.Родина поїхала під Мангуш, селище за 20 км від Маріуполя на захід, де стояв будинок покійного батька Олени. Там вони зайшли до магазину і купили хліба. Діти їли його і плакали, оскільки майже місяць були без їжі. Коли місцеві це побачили, почали виносити їм молоко та інші продукти.У Мангуші сім'я пробула три дні, потім рушила у напрямку центральної України. Матір залишилася там. У всіх селах за Мангушем висіли російські триколори. Там не було руйнувань взагалі — вони просто віддали все без опору?Подорож супроводжувалася численними контрольними пунктами. Найжорсткіший був під Маріуполем, де стояли військові, які не знали ні російської, ні української мови. Вони були схожі на кадирівців або найманців звідти — з довгою бородою і жовтуватим кольором шкіри. Коли вони показали на Олену і машину, вона зрозуміла, що вони хочуть паспорт і документи на автомобіль. У паспорті одразу відкрили сторінку з пропискою. Олена спитала: «Ви не говорите російською, як же ви читаєте українською?» Військовий роздратувався і кинув їй паспортом.Попереду було ще багато контрольних пунктів. Під Мангушем вони вивели дітей з машини і обшуковували, думаючи, що сім'я ховає зброю. Дев'ятирічного Сергія питали, ким працюють батьки та де батько. У брата Олени оглядали руки, шукаючи мозолі від зброї. У чоловіка попереду забрали машину, хоча всередині було двоє маленьких дітей.Далі контрольні пункти стояли через кожні 20 метрів. На 20-му чи 30-му пункті Олена не витримала і розплакалася. Військові постійно хамили, наче вона до них прийшла. Один чоловік, схоже бойовик ДНР, підійшов до неї і сказав: «Біжи якнайдалі».Під Запоріжжям знову стояли незрозумілі військові, які не знали мови. Вони оглядали телефони, шукаючи патріотичні картинки чи висловлювання. Олена все почистила, але вони знайшли переписку у Вайбері з другом, у якого був український прапор на заставці. Почали тикати їй телефоном, не в змозі прочитати текст. Вона пояснювала, що це не її заставка, і врешті їх відпустили.Ближче до Запоріжжя колона, у якій їхала сім'я, складалася з трьох автобусів та понад 200 машин. Потім вони розділилися: деякі залишилися ночувати у Токмаку в Запорізькій області, інші поїхали далі. Біля Василівки російські військові підірвали міст, і довелося об'їжджати сільськими дорогами, які були заміновані.На під'їзді до підконтрольної українцями території було багато російських контрольних пунктів. Вони ретельно оглядали колону, а коли відпустили, почався обстріл. Брат Олени їхав попереду і потрапив під вогонь. Олена їхала через кілька машин від нього, а коли просунулася на пару метрів, чотири машини позаду неї обстріляли, і вони згоріли.Олена хотіла тоді показати тим людям з Маріуполя, які казали, що це українці стріляють, щоб вони чітко побачили, звідки летять снаряди. Російські військові пропустили їх через свій контрольний пункт півгодини тому, а потім почали обстріли!Коли сім'я нарешті вибралася і дісталася Запоріжжя, українські військові кричали їм, щоб вони їхали швидше, оскільки позаду стріляли.Вони виїхали з Маріуполя 17 березня. У 20-х числах, коли вони були в Дніпрі, російські військові взяли у заручники іншу колону машин, яка їхала до Запоріжжя. Цих людей хотіли вивезти до Росії, але врешті нібито відпустили. Свекруха Олени дійшла пішки до торгового центру «Порт-Сіті» у Маріуполі, де її посадили до автобусу і вивезли у Донецьк. Звідти вона виїхала у Санкт-Петербург до родичів. Вибору не було — їй казали, що вивозять або у Донецьк, або у якесь російське місто. Людям просто говорили, що Бердянськ переповнений, тому всі їдуть в іншому напрямку. Людей і досі вивозять туди.Сім'я приїхала у Солотвино в Закарпатській області, оскільки там раніше лікувалася племінниця Олени. У перші двадцять годин перебування там брата забрали у військкомат і відправили воювати на Донеччину. У Маріуполі залишилася сестра Олени — вона продовжує сидіти у підвалах.Російські військові почали там активну діяльність: відкривають квартири та забирають цінне. Квартири, які вціліли, вони нібито віддаватимуть людям без житла. Проте будинки залишаються порожніми, всю техніку звідти виносять. 1 травня діти мають піти до школи — окупанти роблять видимість, що все гаразд.У будинок Олени було вісім влучань після того, як вона виїхала. Там неможливо жити. Вони покинули все. Раніше вони жили добре, мали стабільну роботу та квартири. Олена була заступницею керівника магазину, брат працював на флоті. Він щойно купив будинок, а через місяць йому довелося його залишити через початок війни.Їм зателефонували з Маріуполя і сказали: «Ви поїхали і не повернулися, тому дому у вас більше немає». Російські військові вже спалили архів, змінюватимуть назви вулиць, і документи на квартири, які вони забрали, більше не мають жодної сили. Олена не збирається туди повертатися, оскільки ці люди залишили їх без усього. Єдине, що вони не змогли поховати бабусю належним чином, але їм кажуть, що туди навіть не варто сунутися зі своєю позицією.У Солотвино перебувають люди, для яких це тимчасовий прихисток. Для сім'ї Олени це не тимчасово, оскільки у них більше нічого немає. Їм немає куди повертатися.
