Коли російські танки підійшли до воріт гостомельського притулку для тварин, там перебувало близько тисячі живих істот — 800 собак та 200 котів. Засновниця закладу Ася Серпинська, якій виповнилося 78 років, вже понад два десятиліття присвячує себе порятунку безпритульних та покривджених тварин. У перший день повномасштабної агресії вона приїхала до Гостомеля на Київщині, щоб залишитися з ними. Це рішення означало понад місяць у кільці окупантів, постійні обстріли та боротьбу за виживання.
Притулок розташований неподалік від місцевого аеропорту, де розгорнулися запеклі бої. Вже 25 лютого ворожа техніка стояла біля його воріт. Російська гвардійська частина розташувалася поруч, періодично здійснюючи обстріли, а українські військові намагалися її придушити. Тварини опинилися на лінії вогню. Асю Серпинську та трьох її працівників чекали умови, в яких виживання здавалося неможливим.
Перші дні окупації принесли критичні проблеми. Електропостачання зникло, а з ним — і водопостачання. Тварини потребували води, але її не було. Жінка почала топити лід, який збирали навколо притулку. «Я собі не могла дозволити помити чашку, бо це розхід води. Кожну краплину берегли і чекали на диво, щоб хтось доставив той генератор», — згадує вона. Генератор вдалося знайти, але доставити його було неможливо через інтенсивні бої. Врешті-решт чоловік Асі привіз його обхідними шляхами через села, уникаючи окупантів та їхніх блокпостів.
З їжею ситуація була не менш складною. Онука Асі двічі змогла привезти корм. Коли його не вистачало, використовували сухі пайки, які російські військові залишали поруч. Часом собаки знаходили курей, випущених із сусідніх господарств. Але голод був постійною загрозою.
На подвірʼї притулку й досі видно вирви від снарядів. Вибухи повибивали вікна у підсобних приміщеннях та пошкодили техніку. Асі довелося підготувати всіх працівників до найгіршого сценарію. Вона роздала вогнегасники, адже найбільше непокоїлась через можливі пожежі. «При собі вогнегасник і документи. Забираємо всіх, кого зможемо. Для котів були підготовлені клітки та переноски. Ми були готові до всього», — згадує вона.
Тварини страждали від контузій та поранень. Близько 10 собак загинули від осколків чи пострілів — деяких розстрілювали окупанти з автоматів. Багато тварин втекли, розтягуючи сітку зубами, копаючи підкопи у вольєрах, розхитуючи фіртки. «Собака, коли поруч з нею падає снаряд, втрачає всякий глузд. Вона летить, сама не знає куди, може навіть назустріч своїй смерті», — пояснює Ася Вільгельмівна. Ті, що залишилися, викопували ями та ховалися у них, рятувалися по сараях та дровітнях. Деяких собак так і не знайшли.
Але були й радісні моменти. Під час окупації у притулку народилися цуценята — подія незвична для закладу, де всі вихованці стерилізовані. До притулку прибилася вагітна собака, яка за кілька днів народила малечу. «Заходимо — а в будочці лежить пʼятеро. Одне було мертве, а четверо живих. Це — діти війни», — каже засновниця.
Працівникам притулку часто доводилося зустрічатися з окупантами. Російські військові мінялися кожні два-три дні, кожна нова ротація проводила обшуки, шукала військовослужбовців та телефони. Один із хлопців, що працював у притулку, був затриманий під підозрою в передачі даних про переміщення ворожої техніки українським військовим. За кілька днів його відпустили живим. Ася навмисне втопила свій телефон у бочці з водою, щоб він не дістався окупантам.
Поруч із притулком розташовувалася ферма з екзотичними тваринами. Умови там були жахливі — антисанітарія, бруд, тварин годували дохлими курчатами. Коли почалася повномасштабна війна, власника поранило осколком у ногу, один робітник загинув, іншого поранили. Російські гелікоптери скидали звʼязки гранат на територію ферми. Персонал розбігся, а в будівлю влучив російський снаряд — почалася пожежа.
Працівники притулку з вогнегасниками побігли туди. Але тирса горіла як торф — зверху полумʼя не було видно, а всередині тліло. На другий день пожежа розгорілася знову, стояв такий дим, як молоко. Тварини могли не тільки згоріти, а й задихнутися. Робітники притулку повідкривали клітки та випустили на вулицю 10 вʼєтнамських поросят, курей, єнотів, лисицю. Птахів, які могли літати, теж випустили. Випустили й величезного кабана, якого за два тижні застрелили окупанти. Поросят, на жаль, просто з'їли російські військові.
До самого притулку забрали дрібних тварин — черепах, кроликів, котів, цуценят і навіть павича. Але одна тварина залишилася на території — левиця на ім'я Руро. Її не випускали з безпекових міркувань: працівники непокоїлись, що її можуть застрелити місцеві, або ж вона могла комусь нашкодити. Довелося годувати її, допоки не прийшли українські військові. Клітка була закрита без ключів, тому їжу вкидували через сітку, так само наливали й воду.
В середині березня одна з російських військових частин зайшла до Гостомеля та розташувалася у тому корпусі, де була левиця. Вони замінували вхід — поставили розтяжку. Коли працівники притулку захотіли погодувати тварину, окупанти сказали: «Не заходьте туди, там розтяжка, підірветесь». Ася не могла спати. «Тварину треба годувати. Скільки вона проживе без води? Я не могла спати, день і ніч мені в голові думка: «Боже, лев вмирає». Я рятую безпритульних собачок, а це ж лев! Я дзвоню всім своїм знайомим: рятуйте лева, в нього немає національності, щось зробіть. Ніхто не допоміг», — з гіркотою пригадує вона.
Тож довелося вигадувати самотужки. Одного разу троє жінок пішли годувати левицю, а російські військові стояли у самому кінці ферми. Вони вистрілили у них із РПГ — на щастя, не влучили. «Може, вони просто хотіли нас налякати. У них руки чухалися когось убити, вони усі обвішані зброєю, як же когось не вбити», — пригадує Ася, яка була серед тих жінок.
Потім вони взяли біле простирадло, два блоки цигарок і пішли до окупантів. «Йдемо з тим білим прапором, і кричимо: у тому корпусі вмирає лев. Розмінуйте нам ворота, ми хочемо погодувати лева, або погодуйте самі — ось вода, ось їжа. Тримаємо цей білий прапор, цигарки, а вони бояться, не підходять», — розповідає вона. Окупанти попросили жінок покласти цигарки на землю та відійти. За кілька хвилин почувся вибух — вони зняли розтяжку.
Відтоді працівникам дали можливість годувати Руро. «Він був 5 чи 6 днів без води та їжі. Я думала, ми прийдемо, а лев мертвий. А він живий!», — пригадує Ася. Левиця жила з людьми змалечку, була ласкава, як кошеня, протягала через сітку лапу та терлася об неї.
Пізніше попередній власник тварини заявив, що всі його тварини загинули. Але коли працівники притулку місяць опікувалися левом, він подав на них до суду, стверджуючи, що левицю нібито вкрали. Ася досить агресивно відгукується про цього чоловіка.
На запитання, чи не було їй страшно, Ася відповідає: «А що таке страх? Забитися в куток і плакати? Ми розуміємо, що можуть убити, літають снаряди, йде війна. Але ми нічого не можемо зробити: ні війну зупинити, ні змусити їх перестати стріляти. А значить, треба спокійно виконувати свою роботу. Коли нормальна ритмічна робота — це людей дисциплінує і заспокоює. Це наш фронт, це наш обовʼязок. Не було страху. Відповідальність була сильнішою за страх».
Другого квітня до притулку прийшли українські військові. Всі плакали. Ася починає плакати при згадці цих подій. «Як ми вас довго чекали», — пригадує вона. Левицю забрала спеціалізована організація 5 квітня.
Зараз притулок має багато відвідувачів. Люди привозять їжу для котів та собак, волонтери допомагають скласти дрова та почали розбирати старий сарай. Про всяк випадок у притулку зробили великий запас води та кормів на місяць-два — раптом почнеться другий штурм Києва.
З моменту звільнення Київщини з притулку уже забрали півтора десятка собак. Багато хто приходить та шукає своїх улюбленців — чи раптом не прибилися вони сюди. «Багато втратили собак. Але якщо у людини вже була собака — це діагноз», — каже Ася Вільгельмівна, і вертається назад до своїх вихованців. До воріт підʼїжджає автівка, з неї виходять чоловік і хлопець. Можливо, сьогодні один із вихованців притулку поїде до нового дому.