Тетяна, 45-річна мешканка Маріуполя, працювала економісткою на заводі «Азовсталь». Коли 24 лютого розпочалася повномасштабна російська агресія, перед нею постала складна дилема: залишитися у місті чи евакуюватися разом із сім'єю. На той момент її син перебував у лікарні, а чоловік наполягав на негайному виїзді. Проте Тетяна вирішила залишитися, адже керівництво заводу дозволило кожному самостійно обирати долю. Вона розуміла, що у фінансовому відділі, де вона працювала, хтось мав залишитися, щоб розраховувати зарплати людям. Це почуття відповідальності перед колективом стало вирішальним у її виборі.
Сім'я Тетяни проживала у 17-му мікрорайоні Маріуполя. Спочатку вони не надто лякалися постійних вибухів на Лівому березі, адже звикли до звуків артилерійських обстрілів. Однак ситуація швидко погіршувалася. Мер міста покинув Маріуполь уже 25 лютого, але у своїх зверненнях до громадян стверджував, що все під контролем. Він згадував про евакуаційні потяги, проте конкретної інформації про час їхнього відправлення не надавав. Люди дізнавалися про розклад лише після того, як потяги вже виїжджали, тому доводилося весь день чекати на вокзалах.
После 28 лютого у районі Тетяни зникли електрика та мобільний зв'язок. На Лівому березі сигнал пропав уже на другий день війни. Паніка охопила місто: в аптеках утворилися величезні черги, магазини почали закриватися. Полиці у супермаркетах спорожніли, а ціни на продукти зросли в кілька разів. Яйця, які до війни коштували близько 24 гривень, продавали за 101 гривню. Хліб подорожчав з 20 до 70 гривень за булку.
На третій день війни Тетяна з сім'єю зрозуміла, що виїжджати машиною вже небезпечно. У них був приватний будинок з підвалом, де вони вирішили переховуватися. Чоловік запасся дощовою водою, а у них був генератор. Проте коли поруч із будинком влучив снаряд, вони усвідомили, що залишатися неможливо — вхід у підвал був лише з дому. Тому вони переїхали до сестри, яка винайняла квартиру у Приморському районі.
Там вибухи були тихішими, але все одно небезпечними. Сім'я ховалася у ванній кімнаті. Чоловіки час від часу їздили до їхнього будинку по питну воду та продукти, сподіваючись, що зможуть повертатися туди. Однак наступного дня, коли вони приїхали, виявили, що будинок повністю згорів. Вночі снаряд влучив у прибудову, все загорілося. Чоловіки забрали машину і повернулися.
Від сусідів Тетяна дізналася про плани створення «зеленого коридору» для евакуації. Сім'я почала збиратися. Діти — 14-річний син Тетяни та 13-річний син сестри — разом з чоловіками почали завантажувати речі в автомобіль, коли раптово почалося чергове бомбардування. Хлопці впали на землю під машини, але вижили, оскільки снаряд влучив в іншу частину будинку. У поспіху вони загубили пакет з ліками, що стало серйозною проблемою: Тетяна приймала гормональні препарати, а її дитина — нейролептики.
Точкою збору для евакуації був офіс «Київстару». Там уже стояло багато машин, люди чекали на сигнал до виїзду. Проте ніхто не надавав жодної інформації. До них підійшли бійці «Азову» і запитали, чому вони тут стоять. Коли Тетяна показала їм повідомлення про коридор, вони сказали, що жодного «зеленого коридору» немає і туди їхати смертельно небезпечно. Люди, які все ж таки вирішили їхати, незабаром повернулися — коридору справді не було.
Поруч із Драмтеатром розташовувався готель «Спартак». Двері були закриті, а на них висів напис про те, що гостей не приймають. Коли сестра Тетяни розплакалася від розпачу, не знаючи, куди йти, персонал готелю несподівано їх прийняв, але попросив не розповідати іншим людям про це місце.
Готель став для них спасінням. Там були генератори, які включали раз на два дні на годину. У басейні зберігалася технічна вода, а неподалік було джерело питної води. За словами Тетяни, у них були найкращі умови серед усіх евакуйованих. Вони прожили у готелі з 5 по 11 березня. Було холодно, вони спали у шапках та верхньому одязі. Спочатку персонал їх годував, потім вони готували самі на вогні. Коли продукти закінчилися, люди почали розбивати продовольчі магазини та виносити звідти їжу. Тетяна не схвалювала такі дії, але їжу брала.
Вони намагалися готувати оладки з борошна та води — коли їли цю просту страву, аж тряслися від радості. Незважаючи на те, що у Тетяни було гормональне порушення та зайва вага, вона схудла на 6 кілограмів, а її чоловік — на 12. У готелі було близько 50 людей. Вони платили за проживання, але жили у пральні — у підвальному приміщенні з двома виходами, куди дозволили перенести матраци з номерів. З ними мешкали російські журналісти, які спочатку представилися як «незалежні». Один з них розповідав, що це не його перша війна.
Найстрашнішим за весь цей час була авіація. Коли чувся гул літака, ніхто не знав, чи скине він щось на голову. Всі одразу забігали до підвалу та зачиняли двері. Чоловік Тетяни повернувся до їхнього будинку за собаками, яких вони залишили на подвір'ї. Обидва тварини обгоріли від пожежі — у однієї була пошкоджена голова, у іншої — лапа. Кішка не вижила, вона залишилася у будинку. Собак забрали до готелю, але коли врешті втекли з міста, змушені були їх там залишити.
15 березня вони дізналися, що перша колона машин успішно виїхала. Їжі вже не було зовсім, вода закінчувалася. Люди збирали сніг, а звуки артилерії наближалися. Вони розуміли, що фронт рухається до міста. На 50 людей було лише 6 машин, деякі залишилися у готелі. Вони зібрали дітей у автомобіль і виїхали.
На блокпостах їх не дуже турбували. Російські військові питали документи та оглядали речі. У них був відеореєстратор — касету з нього забрали. На одному блокпості наказали зняти світлонепроникну плівку зі скла машини. Коли вони відмовилися, «ДНРівець» попросив 500 гривень, і вони дали гроші, щоб проїхати з плівкою.
Люди підказали їм, як об'їхати жорсткі блокпости біля Запоріжжя. Вони встигли виїхати рано, бо пізніше там встановили «фільтраційні» блокпости. У Мангуші їм сказали: «Тут вже не так страшно, розслабтеся, тут свої — росіяни». Вони прожили там чотири дні, намагаючись забрати батьків з Маріуполя. Шукали перевізників, питали знайомих, але у районі батьків велися жорсткі бої. Коли у батька з'явився зв'язок, він попросив їхати без них. Тетяна з сім'єю доїхала до Запоріжжя, а потім вирішила їхати далі на Захід України.
Пізніше вони дізналися, що батьки Тетяни виїхали до Росії і зараз живуть у Таганрозі. Зв'язок зі свекрухою, яка залишилася у Маріуполі, можливий лише через Росію. Їй видали сімкарту російського оператора «Фенікс», але з України на цей номер не можна додзвонитися. Однак з Росії, з оператора «Білайн», можна зв'язатися з «Фенікс». Тому мама Тетяни тримає зв'язок зі свекрухою через Росію.
У Маріуполі «Київстар» повністю заглушили. Щоб отримати сімкарту «Фенікс», потрібно вистояти довгу чергу — за однією карткою стоїть близько двох тисяч людей, а привозять їх всього сто. На картці дають безкоштовно 5 хвилин розмови, потім потрібно поповнити рахунок через «ДНР».
Біля торгового центру «Порт-Сіті» у Маріуполі майже завжди стоять автобуси. Люди сідають у них, а потім їм кажуть, куди вони їдуть. Від чого це залежить, ніхто не знає. Деякі автобуси везуть до селища Володарського (зараз називається Нікольське), звідки можна спробувати піймати машину на Бердянськ у Запорізькій області. Інші везуть до Донецька у розподільчий пункт.
Батьків Тетяни повезли на кордон під Таганрог у Росії. Вони не дуже переживали, оскільки там були родичі. У таборі на кордоні їх тримали недовго, бо їм було більше 60 років. Однак під час допиту мами Тетяни їй із Росії зателефонували родичі. Вона зняла слухавку і швидко сказала, що не може говорити. Російський військовий, якому було років 20, дуже обурився. Мамі Тетяни 70 років, а він крикнув на неї: «Сука! Пішла геть звідси!». Мама не одразу зрозуміла і перепитала: «Далі проходити?». Військовий почав матюкатися: «Ти жити не хочеш? Що б я тебе тут не бачив!».
Вона вийшла і розплакалася. Потім йшов батько. З ним поговорили більш ввічливо, але коли він запитав про матір, військовий знову нахамив: «Нехай навчиться поводитися, а то й ти зараз нікуди не пройдеш!».
Тепер батьки Тетяни живуть у Росії, а вона зі своєю сім'єю залишилася на Закарпатті. Повертатися поки немає куди.