Коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, 43-річна Юлія, яка працювала реабілітологом та адміністратором у Центрі з лікування хребтів та суглобів, вийшла на роботу, щоб видати зарплату колективу. Вона мешкала у Жовтневому районі Маріуполя і мала можливість виїхати з міста на самому початку військових дій, але вже за кілька днів це стало надзвичайно небезпечним. Батьки хлопця її доньки планували заїхати по неї, щоб вивезти з міста, однак обставини змінилися.
З 2014 року Юлія звикла жити біля обстрілів — тоді вона вже виїжджала з Маріуполя на два місяці до Кропивницького. Цього разу вона вирішила залишитися, коли зустріла на вулиці знайому сім'ю, яка йшла з району, де вже точилися бої. Це були давні друзі її доньки: Тетяна, трохи старша за Юлію, її 22-річна донька Ангеліна та 77-річна мама Тетяни. Вони не мали куди йти. Тетяна попросила: «Юля, ми, напевно, до тебе. Або до батька, якщо він нас впустить». Юлія не змогла покинути друзів і не прийшла на місце зустрічі з харків'янами, втративши з ними зв'язок.
З цією сім'єю вони почали жити у Юліїного будинку. Люди з однопід'їздного будинку виявилися дружними — всі разом готували їжу у казанках для всього дому. Спочатку Юлія спала на підлозі у коридорі, потім перейшла до дитячої кімнати. Коли розбомбили пологовий будинок, ніч була дуже неспокійною. Наступного дня Юлія була втомлена і хотіла трохи полежати вдень.
Її кіт завжди спав з нею, але того дня пішов до іншої кімнати і ліг біля собаки Ангеліни. Коли Юлія вийшла на балкон шукати його, почула різкий гул, наче летить щось величезне. Раптом стався вибух. Уламки, пил, скло, бетон та пісок валилися у передпокій — саме туди, де вона мала тільки що спати. Юлія вдарилась головою об стіну, у вухах все почало дзвеніти. Снаряд влучив у торець будинку. Перед будинком стояв її сусід з закривавленими руками і пораненою ногою, який тримав казанок з пловом і сказав: «А я вам розігрів плов. Юль, у тебе ж гості, вам треба поїсти».
Ангеліна забрала собаку та кота, і вони вибігли на вулицю. У сусідньому будинку також було полум'я. Тоді вони побігли через парк у будинок мами Тетяни, який мав вісім під'їздів. Вони зайшли у підвал, не встигнувши взяти з собою нічого, крім води та тварин.
У підвалі висіли труби над головою, під ногами була земля та каміння. Спочатку їх не хотіли пускати, але потім вони пояснили ситуацію і їм дали розміститись у вільній кімнаті. Інші люди облаштували свої простори матрацами та обладнанням. У них нічого цього не було — вони винесли лише стільчики і першу ніч спали на них. Юлія знайшла нішу в стіні, згорнулась там і поклала під голову цеглину.
Наступного дня один чоловік з першого під'їзду на ім'я Міша виніс їм спальний мішок і покривала. Лише на другий-третій день вони змогли піднятись на другий поверх до квартири мами Тетяни, щоб взяти елементарні речі, бо до того були постійні обстріли. Так вони прожили десять днів.
Їжі не було. Ангеліна виділяла їм по половинці вареної картоплі або яйця. Вони ділили чашку води по ковтках — їх троє, Юлія четверта, і дві тварини: собака та кіт Лекс. Кожен пив по ковтку і залишав собаці та коту. Юлія постелила Лексу дві свої майки, щоб він на них спав.
Вночі 12-го та 13-го березня все горіло — це були найважчі дні. Літаки парами літали та скидали по 4 бомби. Вони почали розрізняти все: гаубиці, міномети. Три дні взагалі не могли вийти на вулицю. Вночі по них бігали щурі, а Ангеліна весь час питала: «Тьотя Юля, ми помремо?».
Коли їжа закінчилася, Юлія вирішила, що треба знову бігти додому по речі та продукти. Дорога туди займала 7-10 хвилин, але вони добиралися туди 20-25 хвилин через парк. За пару днів там уже була випалена земля. На півшляху вони зрозуміли, що можуть загинути. Ховались у канавках біля під'їздів. Тетяна хотіла повернутись, але Юлія казала: «У тебе мати і дитина, чим ми будемо їх годувати?».
Весь будинок Юліїї уцілів, але жити там було неможливо. У Тетяни не можна було навіть зайти у під'їзд — все обвалилося. Вони взялися за руки, і Тетяна сказала: «Юль, давай не будемо розходитися», хоча багато хто радив бігати окремо. Вони бігли спочатку до неї в інший район, а потім на зворотному шляху — до Юліїї. По дорозі ще погодували Таніну племінницю в іншому підвалі.
Все навколо згоріло, всі їхні будинки палали і дотлівали дві або три доби потім. Поки вони бігли, у дворах бачили могили, трупи скрізь. Вони були у такому розпачі. Коли почали падати бомби і був сильний обстріл, дядя Міша просто взяв велосипед (це була десь друга години ночі), попросив Юлію підштовхнути його і поїхав. У нього була тільки пляшка води і ліхтарик. Він сказав: «Юль, тут лишатися не можна».
Одного дня батько Ангеліни, у якого вже інша сім'я, знайшов їх і забрав дівчинку з собою. Він вивозив дружину та дітей за місто. Юлія з мамою Ангеліни та бабусею лишилися, але наступного дня він неочікувано повернувся по них, бо забирав іншу частину своєї сім'ї. Вони набилися до нього в авто, і разом з Тетяною сиділи у багажнику.
По дорозі заїхали на секунду до Юліїного дому. Вона схопила якісь продукти в дорогу і собі джинси, бо речі на ній вже можна було викидати. І в цей час побачила танки з позначкою «Z». Вони просто шурували по прекрасній алеї, через всі лавки — алеї, куди вони завжди виходили гуляти. Юліїї здалося це таким звірством. Складалось враження, що ніхто нічого не жалів, просто без цілі руйнували.
Коли вони їхали в машині з міста, у них просто текли сльози — вони бачили, що їхнє місто палає. Місцеві тягли зі складів магазинів на візках воду. Це було вже 20 березня.
Вони приїхали в Ялту, селище міського типу у Донецькій області на березі Азовського моря, де Юліїї вже чекала подружка. Та домовилася зі своїми знайомими, щоб вони взяли Юлію до себе в машину. Там була сім'я з дітьми та бабусею. Чоловік, який керував авто, мав поранення в очі, і потрібна була людина з водійськими правами на підстраховці. Але він весь час сам їхав за кермом, бо якби Юлія його підмінила, його могли б не пропустити. У них не було колони, вони їхали одні.
На блокпостах їх питали, куди вони прямують і просили показати документи. З Маріуполя їх випустили більш-менш легко, а ось у Ялті вже більше допитували. Просили відкрити багажник, обдивлялися всі сумки, шукали зарядки — їм потрібна була певна зарядка для телефону. На одному блокпості у них ввічливо попросили подарувати ліхтарик з бардачка.
Деяких чоловіків аж до трусів роздягали. Дивилися у телефони. Юлія свій телефон заховала під переноску свого кота Лексі. На одній ділянці їх зупиняли через кожні 200 метрів. Після Пологів, міста у Запорізькій області, уже був український блокпост. Юлія не могла повірити, що через таку коротку відстань — Україна.
Зараз вона дісталась родичів у Кропивницькому: у неї тут батько і двоє братів. З чату будинку вона бачить, що сусіди, які там залишилися, охороняють дім. Будинок уцілів: без вікон, частково розтрощений, але стоїть.