Тростянець на Сумщині протягом більше місяця знаходився під російською окупацією. Загарбники встановили режим терору: розстрілювали цивільних, перешкоджали евакуації поранених до медичних закладів, утримували мешканців у місті силою.
Тетяна Овчаренко разом із чоловіком, 15-річною донькою та домашнім папугою вирішила ризикнути й покинути місто. На виїзді з Тростянця їхній автомобіль потрапив під інтенсивний обстріл. Машина вибухнула, а згодом на ній виявили 18 отворів від кулеметних куль. На одній із футболок Тетяни застрягла куля калібру 5.45. Жінка розповіла журналістам «Слідства.Інфо» про свій досвід порятунку.
Сім'я Овчаренків мешкала на п'ятому поверсі будинку поруч із магазином «Тростинка» у центрі міста, неподалік від міської ради. Звідти їм було добре видно все, що відбувалося на вулицях. У перший день окупації вони спостерігали, як російські військові проїжджали через місто в напрямку Охтирки. Спочатку мешканці сподівалися, що це українські сили, але незабаром зрозуміли, що це окупанти.
Тетяна описує період окупації як час, коли російські військові робили все, що хотіли. У місті не було територіальної оборони, тому окупанти діяли безконтрольно. На вулицях вони вбивали людей без причини, переїжджали їх танками. На залізничному вокзалі були розстріляні молоді люди. Труп таксиста окупанти не видавали його дружині. У залізничній лікарні, у підвалі, утримували людей у полоні та катували їх. Один із знайомих Тетяни, мисливець, який вмів поводитися зі зброєю, потрапив у полон, але згодом зумів втекти.
5 березня біля аптеки утворилася велика черга. Російські військові приїжджали на танках, наставляли зброю на цивільних, потім бігали з автоматами на площі поруч із магазином. Тетяна згадує, що вид озброєних окупантів викликав у неї фізичну реакцію страху.
У будинку матері Тетяни, розташованому поруч зі школою, була поранена дівчинка. Вона переходила з першого під'їзду в другий, коли снаряд влучив у припаркований автомобіль між будівлями. Осколок пробив залізні двері й поранив дівчинці ногу. На щастя, її вдалося врятувати.
Обстріли були постійними. Стріляли з Охтирки, відповідали з Круглого Двора — садиби неподалік центру міста. Снаряди летіли над містом, створюючи враження, що небо падає. Іноді літак пролітав, а через дві секунди приходила інформація про вибух в Охтирці. Страх став настільки інтенсивним, що Тетяна почала приймати заспокійливі препарати, але вони не допомагали. Вона боялася, що серце не витримає постійного стресу. Весь город перебував у стані паніки.
15 березня, коли в місті не було електрики й інтернету, Тетяна вставила сім-карту в старий телефон, сподіваючись, що хтось зможе до неї дозвонитися. Сусідка передала важливу новину: оголошено «зелений коридор», люди евакуюються на власних машинах та автобусах. Чоловік Тетяни погодився виїжджати.
Однак у гаража біля дому виявилася проблема: з мотора витекло масло. Чоловік розрахував, що вони не доїдуть до Сум, а звідти по об'їзній до Полтавської області, до того ж невідомо, чи вистачить палива. Вони вирішили їхати в сусіднє село Станова, де знаходився будинок батьків чоловіка. Батьки вже померли, але будинок залишився. Село розташовувалося приблизно за сім кілометрів від Тростянця.
Сім'я швидко зібрала речі, документи та папугу. Тетяна, чоловік Ігор та 15-річна донька сіли в машину й поїхали. На першому блокпості стояли російські військові. Тетяна попросила їх подзвонити далі, щоб пропустили. Військовий погодився, але змусив їх чекати близько десяти хвилин. Потім дозволив проїхати. На другому блокпості все здавалося гладко.
За кілометр по трасі Тростянець — Станова почався обстріл. Російські танки відкрили вогонь. Чоловік зупинив машину, припаркувавши її трохи боком — це, можливо, врятувало їм життя. На склі було написано «Діти» російською мовою, вони повісили червоні й білі тканини, сподіваючись, що окупанти розумітимуть сигнали.
Танк спочатку стріляв з кулемета в асфальт, потім почав обстрілювати саму машину — в радіатор і мотор. Коли Тетяна нахилилася, щоб відкрити двері, куля влучила їй у спину. Вона випала з машини. Чоловік хотів вийти, але Тетяна закричала, щоб він не виходив. У цей момент розбите скло летіло йому в обличчя, посікло його, але він залишився живий.
Тетяна вилізла, потім вилізли чоловік і донька. Дівчинка розповідала, що бачила, як куля пролетіла прямо біля її голови. Тетяна не відчувала болю, можливо, від шоку. Вони почали повзти. Спочатку чоловік з донькою, потім Тетяна. Сил було мало. Окупанти продовжували стріляти. Тетяна навіть не почула, як вибухнула їхня машина. Вона бачила, як у донька випав телефон, підповзла, поклала його в кишеню, повернулася — і побачила чорний дим. Вибуху вона не почула, це був просто шок.
Вони повзли до дерев, до посадки. Тетяна з донькою лежали в посадці, чоловік був попереду, за двадцять кроків. Танк проїхав повз них по дорозі й почав стріляти по посадці в напрямку чоловіка. Тетяна накрила донька рукою й молилася Архангелу Михаїлу. Вона опустила голову й деякий час не відкривала очей, сподіваючись, що їх не помітять. Донька, з цікавості, підняла голову й побачила чотири танки з піхотою на них.
Танки проїхали. Тетяна почала гукати чоловіка. Він спочатку не відповідав, і в неї почалася паніка. Потім він встав і запитав, чи все гаразд. Вони пройшли через посадку, через поле й вийшли в село. Йшли довго.
У Становій вони зайшли до друга чоловіка. Його дочка обробила рану Тетяни. Крові вже не було, вона наклала бинт. Потім вони сиділи, мокрі й брудні, трусячись від страху. Тетяна попросила чисту футболку, бо її одяг був брудний і в дірках. Коли вона взяла свою футболку, вологу від крові, то побачила щось, що висить на ній. Господиня запитала, чи це металева прикраса, як паєтки на кофтах. Тетяна таких не мала. Коли вони придивилися ближче, виявилося, що це куля калібру 5.45, яка застрягла в тканині. Пізніше вони дізналися, що це таке, але в той момент були просто здивовані.
Вони посиділи у друзів, переодяглися, отримали сухі шкарпетки й пішли до свого будинку. Будинок не був опалюваний, тому вони пішли до сусідів. Сусідка ще раз обробила рану Тетяни ввечері. Вони жили у сусідів, поки не натопили у своєму будинку.
За годину до того, як вони прийшли в село, російські військові бігали по селу. Вони хотіли поселитися в будинку Овчаренків, але сусідка сказала їм, що це дача й ніхто там не живе.
Пізніше окупанти ходили по селу. Вони зайшли до хлопчика, який добре малює, і написали на його портретах «5. От солдат Российской Федерации». Потім зайшли до його батьків з питанням: «А у вас можно помыться?» Батько хлопця відповів, що води немає, бойлер не працює. Окупанти запитали: «Вы что, печку не топите? Что такое бойлер?» Тетяна коментує цей епізод, дивуючись, наскільки архаїчні уявлення мали окупанти про побут.
Ещё одну ніч вони ночували в будинку, а ночу були в підвалі, тому що обстріли були дуже інтенсивними. 19 березня вони виїхали через Лебедин на Полтавщину.
Пізніше, коли чоловік повернувся на роботу, він сфотографував машину. На капоті було 18 отворів від кулемета — такі великі, як металеві гривні. У машині не залишилося нічого живого, все було зруйновано.
Від папуги залишилася лише клітка, вони не встигли його врятувати. У машині згоріли всі документи, паспорт Тетяни, телефон, який вона заховала. Вона везла з дому ікону, яку дуже любила. Вона запитала чоловіка, чи вона могла вціліти. Але коли вона подивилася на машину, зрозуміла, що там нічого не могло вціліти. Однак все це дрібниці, сама Тетяна не може повірити, що вони звідти вилізли.
Донька стала дуже нервовою. Тетяна перші два тижні не могла заснути, плакала. Коли вона закривала очі, їй знову чулися постріли. Вона намагалася переосмислити все це, ніби це був сон, але не могла. Вона не може позбутися думки про те, що вони могли залишитися вдома, і це її мучить.