Катерина Александрова, 32-річна майстриня татуювання та блогерка в соцмережах, разом із чоловіком і трьома дочками пережила 43 дні російської окупації Херсона. Завдяки активності в інтернеті вона підтримує зв'язок із багатьма мешканцями міста, які й досі розповідають їй про те, що там відбувається. Катерина була свідком розстрілів проукраїнських мітингів російськими військовими, бачила трупи людей, у яких окупанти відбирали автомобілі на дизельному паливі. Перед кожним виходом на вулицю за продуктами їй доводилося видаляти фотографії та переписку з телефону.
Війна почалася для сім'ї раптово. Рано-вранці 24 лютого молодша донька Катерини прокинулася від вибуху і залізла до матері в ліжко. Через десять хвилин сусідка з верхнього поверху постукала у двері і крикнула про початок військових дій. Старші діти злякалися і почали плакати. Сім'я не знала, чи можна виїхати з міста, яка ситуація на дорогах, тому вирішила залишатися у квартирі і стежити за розвитком подій.
У першу ніч над Херсоном пролітали численні винищувачі та ракети. Російська техніка просувалась з боку Криму, під містом точилися безперервні бойові дії, наша армія то відганяла окупантів, то вони знову просувалися вперед. Катерина запам'ятала один момент, який ніколи не забуде. Вона сиділа з дітьми у дитячій кімнаті, старша спала, молодша плакала у неї на ногах. Раптом вони почули звуки, які здалися їм ракетою, спрямованою на будинок. Зі наближенням звуку виникло відчуття паралічу — ноги німіли, на вдиху здавалося, що прощаєшся з життям, готуєшся до того, що тебе розірве. Через секунду стало ясно, що звук відлітає в сторону — це був винищувач, а не ракета. Цей момент став переломним для сім'ї. Вони зрозуміли, що від них нічого не залежить, і залишається лише намагатися жити, доки є така можливість.
Десь 8-10 березня клієнти почали записуватися до Катерини на татуювання. Вона вирішила, що потрібно відкриватися, оскільки гроші будуть необхідні. Люди робили патріотичні татуювання, а потім ставали у чергу за хлібом. До цього часу було вже зрозуміло, що росіяни окупували місто, і мешканці потихеньку виходили купувати продукти, хоча це було дуже страшно. Локальні блогери писали у телеграм-каналах, де відкрито магазини і що там можна придбати. Катерина стежила за інстаграмом, щоб дізнатися, які заклади працюють, і передавала цю інформацію чоловіку, який ходив по продукти.
Спочатку магазини працювали за графіком, відкривалися на кілька годин, доки був товар. Були величезні черги, і деякі заклади з першого дня окупації припинили приймати платежі карткою. Люди залишилися без готівки і без можливості зняти гроші з карток. У місті був магазин дитячих товарів, де памперси коштували 600 гривень — вдвічі дорожче, ніж до війни. Власники цього магазину продавали товари за завищеними цінами, а потім викупили всі долари у місті. Накопивши велику кількість готівки, вони фактично позбавили інших мешканців доступу до готівкових грошей.
Один молодий чоловік, який працював у магазині, виявив кмітливість. У нього було два термінали «Приватбанку». Він зателефонував на гарячу лінію банку і попросив дозволу розкрити їх, щоб з його картки списали еквівалентну суму готівкою. Він відніс ці гроші на «Нову пошту», щоб люди могли отримати пенсії. Однак станом на початок травня видали лише 10 відсотків пенсій — 90 відсотків пенсіонерів не отримали грошей. Це люди, які голодують.
На момент розповіді Катерини у місті панувала катастрофічна гуманітарна та фінансова ситуація. Окупанти перекрили всі шляхи для доставки української гуманітарної допомоги в область, і полиці магазинів були порожні. Купити можна було лише російські продукти.
Середина березня принесла певне оживлення міського життя, але це було не те життя, до якого звикли мешканці. Заявляти про свою позицію було неможливо, хоча люди все ж виходили на мітинги. Перший мітинг пройшов більш-менш нормально, але росіяни почали стріляти у повітря. Цей мітинг зібрав близько 5 тисяч херсонців — величезний натовп людей із прапорами, плакатами, у вишиванках. Окупанти були шоковані тим, що місцеві жителі не бояться. Наступні мітинги були меншими, оскільки вже не були безпечними. Окупанти відкривали вогонь по людях, кидали світлошумові гранати у натовп, з'являлися жертви серед цивільного населення. На той момент мітинги взагалі стали неможливими.
У місті було дуже багато російських військових, які захопили державні установи. Вони розташувалися в інтернатах, будівлях СБУ та облдержадміністрації, вигнавши звідти представників української влади. Спочатку вони з'явилися в одній будівлі, захопили її і допитували там людей. Потім розстріляли машину з мирними жителями. Все це відбувалося поступово.
Заходячи в місто, окупанти спалили кілька будинків, щоб залякати населення. Вони вистрілили з гармати у 9-й поверх і підпалили найбільший торговельний центр області — ТРЦ Fabrika Mall. Коли приїхала пожежна машина, вони її розстріляли. Також вони підпалили дві п'ятиповерхівки на вулиці Перекопській, де були люди. На третьому поверсі була навіть вагітна дівчина. Друг Катерини, який був у сусідньому будинку, розповідав, що окупанти не пускали пожежників, стояли під під'їздом і навіть не дозволяли людям врятуватися.
Росіяни почали виловлювати волонтерів, бити їх, погрожувати, забирати всю їжу, яка була у них. Деякі волонтери припинили цю діяльність, хтось одразу виїхав із міста. У кума Катерини був свій бізнес — бургерна. З перших днів війни він перетворив її на волонтерський штаб. Туди увійшло близько десяти озброєних людей, побили хлопця-волонтера, а у дівчат-волонтерок забрали телефони і все, що було у штабі. Вони наказали кумові прийти наступного дня о 10:00 до будівлі СБУ. Коли він прийшов, йому надягли мішок на голову і спустили у підвал. За його словами, з ним спілкувалися якісь люди, які представлялися КДБшниками. Потім його відпустили, але незабаром він був змушений виїхати з міста.
Окупанти вишукували сім'ї військовослужбовців АТО, які перебували у місті та області. Вони розшукували сім'ї військових, поліцейських, терорборонівців, лідерів громадської думки, блогерів, активістів — всіх, хто мав явну проукраїнську позицію. Когось тримали 4-8 днів, деякі люди перебували у них в полоні три тижні. Когось катували, били. Когось убили. На очах у людей могли схопити людину, і ніхто не міг нічого з цим зробити.
Зі Катериною на зв'язку була жінка, яка кожну ніч чула, як її сусідку ґвалтували. Окупанти робили те саме, що у Бучі та Ірпені, але не у таких масштабах. Вони намагалися створити видимість того, що місцеві жителі хотіли бути у Росії, і ось вони їх «рятують».
Росіяни спеціально не дозволяли завозити продовольство, щоб люди голодували і приходили за російською гуманітарною допомогою. Коли Херсон відключали від інтернету та зв'язку зі світом, окупанти знімали «фільм» — привозили чотири фури російської гуманітарки, здебільшого консерви. Все це розставляли на площі, привозили людей з Криму, щоб зняти відео про те, як вони допомагають голодному Херсону. Коли цей «фільм» був відзнятий, інтернет з'являвся — його не було півтори доби. На кожне таке відключення інтернету у місті та області мешканці розуміли, що знімають «кіно» або роблять ротацію військових, щоб люди не могли передавати інформацію ЗСУ чи ЗМІ.
Катерина описує це відчуття так: «Було відчуття, що твій будинок вкрали разом із тобою. Ти сидиш у своєму домі на своїй землі, а тебе взяли й насильно підключили до якоїсь іншої країни». У Херсоні та області знімали прапори. У Каховці змушували вчителів писати заяви про те, щоб вони стали російськими вчителями. Там майже всі написали заяви про звільнення. Мама Катерини — вчителька, яка залишається в області, — вони таємно продовжують дистанційне навчання українською. Але нещодавно, десь три дні до розповіді, до школи в Олешках увійшли, зняли український прапор і повісили російський. Окупанти також намагаються возити вчителів із Криму.
Від початку війни росіяни відбирали машини на дизелі, оскільки у місті було дизельне паливо. Містом можна було побачити розстріляні автомобілі або просто трупи людей, у яких забрали машини. Окупанти заходили до приватних будинків і вимагали ключі від автівок. Якщо це приватний дім, то легше знайти власника, ніж у багатоповерхівці.
Телефони «віджимали» — забирали. Перш ніж вийти на вулицю, навіть за продуктами, люди мали почистити телефони від фото та відео.
Коли сім'я Катерини виїжджала з області, на блокпостах окупанти з подивом питали: «А чому ви їдете?». І неможливо було нічого відповісти, бо це було небезпечно. Вони виїхали на 43-й день окупації. Коли добралися до кума, Катерина зрозуміла, що треба їхати. Якщо його забрали, то через його телефон можуть знайти і її.
Тато Катерини — військовий, учасник АТО, він давно служить, тому ризики того, що до них прийдуть, були дуже високі. У неї троє дітей, і вона не хотіла навіть уявляти, що буде, коли у їхню квартиру вломляться військові з автоматом.
З першого дня війни можна було виїжджати основною трасою «Херсон-Миколаїв», дорога займала 55 хвилин. Потім цю трасу закрили, і люди почали виїжджати через гранд-каньйон «Станіслав», розташований у 50 кілометрах від Херсона на схід. Коли українські військові почали просуватися ближче до Херсона, цією дорогою вже не можна було їхати, оскільки мирні люди заважали військовим, а російські військові розстрілювали машини цивільних, які там проїжджали. Поля замінували, і це вже друга дорога, яка стала неможливою для виїзду. Вона була трохи довша за попередню.
Потім з'явилася наступна дорога через Снігурівку та Баштанку — через поля та розбиту російську військову техніку. Саме нею виїжджала сім'я Катерини. На цьому шляху було десь вісім російських блокпостів — вони проводили повний огляд машин, документів, телефонів. Якщо у людини в телефоні була переписка, яка їм не подобалася, вони могли забрати цю людину. Чоловіків роздягали до пояса і оглядали на наявність військових або патріотичних татуювань, дивилися на наявність синців від прикладів.
Дорога від Херсона до Миколаєва, яка до війни займала близько години, тривала 12,5 годин. Катерина знає людей, які знають провідників, що за гроші вивозять людей. Ці провідники беруть за безпечне вивезення людини з Херсона від 150 доларів. Дорогою назад вони привозять медикаменти, але за доставку медикаментів також беруть гроші. Згодом стало зрозуміло, що на російських блокпостах вони діляться цими грошима. Багато людей виїжджають із провідниками, сподіваючись, що так безпечніше. І справді, якщо провідник платить окупантам на блокпосту, то, найімовірніше, машину не розстріляють.