Російські військові увійшли до Херсонської області в перші дні повномасштабної агресії. За кілька днів вони захопили обласний центр, а потім розповсюдилися майже на всю територію регіону. Для окупантів цей край мав стратегічне значення — звідси вони могли забезпечувати водопостачання до раніше захопленого Криму.
На початку весни українські збройні сили розпочали контрнаступ. До цього часу звільнено близько двадцяти населених пунктів, переважно на північній частині області. Люди поступово повертаються до своїх домівок, однак лінія фронту залишається недалеко, тому про повну безпеку говорити рано.
Журналісти відвідали кілька деокупованих сіл і розмовляли з місцевими жителями про те, що їм довелося витримати під час окупації, та про те, які саме російські військові розташовувалися у цих населених пунктах.
Краснівка — село на північній частині Херсонської області, яке раніше кипіло життям. Діти бігали вулицями, дорослі працювали на городах, у подвір'ях було багато тварин. Сьогодні село виглядає майже безлюдним. Хоча до лінії вогню близько десяти кілометрів, ті, хто вже повернувся, постійно хвилюються, що окупанти можуть повернутися.
Вікторія залишилася у селі з першого дня вторгнення до середини квітня. Російські військові прибули 13 березня і почали встановлювати контроль: перевіряли мобільні телефони, розшукували військовослужбовців, шукали зброю та військовий одяг. Жінка розповідає, що окупанти запитували про присутність українських військ. Через день вона побачила, як до села приїхало близько п'ятнадцяти російських військових з мішками та озброєнням, які розмістилися у селі. З Вікторією залишилися її шістнадцятирічна донька та хвора мати, яка жила окремо. Чоловік Вікторії Микола виїхав на Дніпропетровщину за день до вторгнення і не зміг повернутися.
Мати жила на краю села, тому дістатися до неї було складно — потрібно було проходити через російські пости. Окупанти навели зброю на жінку та запитали, куди вона йде. Коли вона сказала, що до матері, вони пропустили її. Після того як російські військові розташувалися у селі, Вікторія вирішила забрати маму до себе, оскільки та пересувалася на візку і не могла самостійно ховатися під час обстрілів.
По дорозі додому вони потрапили під мінометний обстріл. Жінка накрила матір ковдрою, щоб захистити від осколків, і вони разом з візком побігли. Наступного дня, коли вона хотіла забрати газовий балон з маминого будинку, поруч детонувала міна. Вікторія досі дивується, як вибух не поранив її.
Російські військові у селі змінювалися. Спочатку, за словами жителів, прибули так звані строковики, які поводилися більш ввічливо — просили дозволу позичити речі. Потім до села прийшли буряти та представники формувань з так званих ДНР та ЛНР. Вони обшуковували будинки, погрожували розстрілами. Окупанти знущалися над жінками: у селі зґвалтували шістнадцятирічну дівчину з багатодітної сім'ї та вчительку старшого віку з місцевої школи. Сім'я дівчинки згодом евакуювалася, дівчина проходить реабілітацію у Кривому Розі. Родина так і не повернулася до села, а постраждала вчителька ні з ким не спілкується.
Краснівка стала місцем розташування російської військової бази, тому окупантів було багато. Вони ходили селом і питали у людей, чи можна поселитися у їхніх будинках. Вільні будинки займали самостійно, а у тих, де жили господарі, все ж таки просили дозволу. Вікторія їм відмовила, але окупанти не здавалися. Вони приходили кілька разів, просили телефон, стукали вночі, але жінка не відчиняла двері. Після того як на краю села знайшли українську військову форму, окупанти влаштували терор: ходили по дворах, все перевертали, шукаючи військовослужбовців. Вікторія мала вдома військовий одяг, тому спалила його, щоб він не дістався окупантам.
У будинках, де жили російські військові, залишилися сліди їхнього перебування. Вони застеляли підлогу соломою, розкидали сухі пайки. У дерев'яному вуличному туалеті вони виламали дерев'яне сидіння, спалили його і поставили туди кілька автомобільних покришок. Селяни жартують, що окупантам, мабуть, так було звичніше.
Вікторія облаштувала погріб для укриття від обстрілів, занесла туди консервацію та спальне місце. Вона приготувала шістдесят банок тушонки, але російські військові все вигребли. Жінка розповідає: вони повигрібали всю їжу, а закрутки залишили, мабуть, не знаючи, що це таке. Після себе вони залишили купу порожніх пляшок.
Вікторія пригадує й напівкумедну історію. Один російський солдат попросився до їхнього будинку, щоб посмажити яєшню. Вона не наважилася відмовити. Поки він готував їжу, її донька помітила, що солдат забув свій автомат, приставивши його до стіни. Дівчина запропонувала взяти зброю, але донька боялася, що щось піде не так.
Зрештою, через кілька днів Вікторія знайшла волонтерську машину. Водій погодився вивезти її родину та сусідів з окупованої території. Вони вирішили евакуюватися через донька та маму. Змогли забрати ще чотирьох сусідів.
Щоб виїхати, довелося домовлятися з окупантами, оскільки машину могли розстріляти. Вони порадили вішати на дзеркала білі шматки тканини, щоб снайпери знали, що це мирні мешканці. Вікторія умовляла їх випустити їх. Вона не могла ховати маму на візку у підвалі під час обстрілів. Врешті окупанти погодилися. Після цього жінка три дні плакала і не могла спати — постійно згадувала жахи окупації.
Більшість мешканців евакуювали у наступні дні завдяки волонтерам та місцевій владі, яка організувала автобуси. Деяких людей довелося шукати у підвалах, де вони ховалися від окупантів та обстрілів.
Родина Вікторії повернулася на початку травня, коли почалася деокупація. Будинок постраждав від обстрілів: вибило вікна, осколок снаряда пробив дашок над ґанком. Але родина привела будинок у порядок, облаштувала город. Попри загрозу повернення окупантів, вони розуміють, що потрібно щось їсти.
Неподалік від Краснівки розташоване село Свободне, де також господарювали російські окупанти. Поруч із в'їздом до села — автобусна зупинка з великою дірою. Місцеві розповідають, що російські військові їхали колоною і просто вистрілили у неї з танку.
На дорозі журналісти зустріли тракториста, який поспішав на роботу. Він не мав часу розмовляти, оскільки потрібно було посіяти зерно. Він каже, що людей треба годувати. Незважаючи на те, що на дворі середина травня, час ще є для посіву. Вибухи не лякають тракториста: він впевнений, що його військові зроблять свою роботу.
Російські військові пройшли через Свободне у середині березня, але не зупинялися, оскільки прямували до бази у Краснівку. Під час окупації у селі не було світла та води. Однак люди не голодували, оскільки у селі була худоба, кури та запаси їжі. Молоді люди та сім'ї з дітьми виїхали, залишилося лише кілька старших мешканців.
Місцевий житель Ігор не хотів залишати стареньку матір саму, тому залишився попри окупацію. Він вийшов на пенсію та переїхав сюди з Кривого Рогу, щоб доглядати за нею. Він був у селі весь час окупації. Окупантів він називає алкоголіками та наркоманами, які їздили п'яними по селу.
Ігор розповідає, що вони були поганими солдатами — навіть не могли правильно тримати автомат. Вони побивалися між собою. Один солдат запхав автомат у землю, дуло забилося, а він стояв п'яний і не розумів, що сталося. Ігор навіть дразнив їх — одягав камуфляжну форму зі старих часів і ходив селом. На питання, чи не було страшно, він каже, що він на своїй землі, тому не боявся. Він навіть допомагав тим, хто залишився.
Ігор згадує бурятів з неприязню. Вони пропонували електричний бур для буління землі під стовпчики, але його десь вкрали. Потім вони пробували обміняти його на горілку. Першим ділом окупанти повигрібали по всіх будинках горілку та вино. У них не було їжі, тому вони розбивали магазини, грабували будинки, просили картоплю та яйця. Вони навіть запитували, де живуть багаті люди, щоб їх пограбувати. Ігор їх посилав.
Окупанти позабирали всі автомобілі у селі, розмалювали їх своїми позначками та їздили на них. Ігор знайшов свою машину у сусідньому селі, привіз її трактором, відмив та відчистив. Окупанти поламали двері та пробили колеса.
Вони крали й велосипеди, навіть дитячі. Інша мешканка села Наталія знайшла свій велосипед у сусідньому селі без колеса. Місцеві трактористи, які готували поля під посів, знайшли його та повернули жінці. Про окупацію Наталія згадує неохоче. Російські військові кілька разів стукали до їхнього будинку та пошкодили обійстя. Майже всю окупацію родина провела у погребі. Перед тим як окупанти зайшли, були вибухи, і вони зрозуміли, що ті вже близько. Дочку з онукою вивезли, самі залишилися, закрилися та не виходили. Світла не було, тому палили потихеньку свічки. Виходили лише до криниці по воду. Кілька разів чули гучні постріли — кажуть, що то російські військові не ладнали між собою та влаштовували п'яні перестрілки.
Окрім нетверезих бурятів, до села заходили й представники ДНР. Коли Ігор про них розповідає, його вираз обличчя змінюється. Вони прибули за три дні після бурятів. У селі стояло близько двохсот людей. Вони стріляли худобу, курей та качок, погрожували розстрілами. На щастя, нікого не катували і не розстрілювали, оскільки у селі залишилися лише старші люди. Ігор розповідає й про зґвалтованих у сусідньому селі — чутки про це дійшли й до Свободного.
Ще одне село Орлове, розташоване далі вглиб області, ближче до лінії фронту, залишається деокупованим, але мешканці досі не повернулися. Більшість подвір'їв зачинена на замок. Більшість будинків вціліла, у деяких пробитий дах. У кількох господарствах посікло паркани, а кілька будинків розтрощено російськими снарядами. Вулиці, засаджені бузком та нарцисами, пустують. Тут немає жодної живої душі, лише гавкають полишені собаки.