Редакція «Слідство.Інфо» відвідала селище Нововоронцовка на Херсонщині, яке перебуває в зоні активних бойових дій, щоб дізнатися, як живуть там люди в умовах постійних обстрілів.
Нововоронцовка — селище міського типу, розташоване на березі Каховського водосховища. До кінця березня воно знаходилося на самому кордоні з російською окупацією, однак окупанти його не захопили. Проте селище постійно піддається артилерійським обстрілам. 2 травня його обстріляли з систем залпового вогню «Град», що призвело до пошкодження житлових будинків та місцевої школи. Один чоловік із травмою голови був госпіталізований. Обстріли тривають і донині.
Нововоронцовка розташована в так званій зоні «нуль» — території, де починаються активні бойові дії. Селище знаходиться на передовій перед російськими позиціями. Військові повідомляють, що окупанти регулярно використовують артилерійські системи «Град» та «Ураган». Крім того, селище обстрілюють касетними боєприпасами, які заборонені міжнародним правом. Ці боєприпаси перетворили частину Нововоронцовки на руїни. Ворожа артилерія здатна вражати селище з глибини Херсонської області, на відстані десятків кілометрів. Українські військові позиції також піддаються обстрілам, зокрема фосфорними боєприпасами.
Під час роботи журналістів у селищі постійно лунали вибухи, тому доводилося працювати швидко та обережно, а під час інтенсивних обстрілів — ховатися у підвалах.
Школа розташована у районі, який обстрілюють одночасно з кількох напрямків — з окупованих сіл Золота Балка та Крещенівка, а також з-за Дніпра, де також розташовані російські позиції. Поруч із Нововоронцовкою, за селом Осокорівка, вже стоїть російський блокпост.
При супроводі військових журналісти відвідали місцеву школу. Будівля серйозно пошкоджена: зруйнований дах та ліве крило, другий поверх також постраждав. За словами військових, у школу влучили три ракети. На щастя, людей не було поранено. Однак постраждав весь район, відомий як «Посьолок». Там практично ніхто більше не живе — багато будинків повністю зруйновано, деякі згоріли.
Один із працівників місцевих електромереж, який попросив не називати його ім'я, розповідає про щоденні виклики. Окупанти регулярно влучають у енергетичну інфраструктуру. Електрики працюють безперервно — кожні дві години виїжджають на виклики, щоб швидко відновити електропостачання. Цей чоловік тричі потрапляв під обстріли касетними боєприпасами. Один раз він сховався за парканом, у якому залишилося 15 отворів від уламків. Його сусіду касетні боєприпаси посікли голову та обличчя. Завдяки зусиллям електриків селище практично не страждає від перебоїв з енергопостачанням.
Місцеві розповідають про людей, які залишилися в селищі попри руйнування. Одна літня жінка досі живе в будинку, у якого пробито дах та повиносено вікна. За словами місцевого чоловіка, вона проклинає окупантів, адже все життя важко працювала, щоб придбати цей будинок, а тепер не знає, що з ним робити.
Військові показали один із будинків та спалений автомобіль поруч. Це була «копійка» — машина замполіта військової частини. Вона згоріла під час обстрілу від прямого влучання снаряду. Поруч лежить його каска. Замполіт жартує, що каску варто передати до музею, адже вона врятувала йому життя.
У Нововоронцовці знайшли притулок біженці з сусідньої Осокорівки, де тривають запеклі бої. Рая та її мама Ірина Михайлівна були евакуйовані сюди понад 20 днів тому. Родина вирішила не їхати далі, вірячи у Збройні сили України та сподіваючись на швидке повернення додому.
Осокорівку окупанти захопили у березні. Ірина Михайлівна пригадує той момент: вони стояли в магазині, коли туди зайшла продавчиня і попросила їх тихо стояти та не показувати страх. На БТРах приїхали російські військові, постояли трохи і поїхали далі.
Окупанти їздили селом на танках та БТРах. Спочатку вони не чинили насильства, але потім почалися стрілянина, а згодом обстріли ракетами.
У селі залишилися переважно чоловіки та люди похилого віку, які не захотіли покидати свої господарства. Більшість населення виїхало. Рая описує стан селища: будинки понівечені, дахів немає, скло повилітало, деякі хати згоріли. На кожній вулиці видні сліди руйнувань. Їхній будинок також постраждав від снарядів, тому родина переважно ховалася у погребі. Зараз там немає електрики, води та зв'язку. Постійні обстріли змушують людей сподіватися на швидке закінчення війни.
За словами Ірини Михайлівни, російських військових в Осокорівці було небагато — близько сотні чоловік, здебільшого молоді, років 17-18. Вони переважно поводилися ввічливо та не тероризували місцевих. Її донька розповідає, що окупанти вкрали їжу з магазину, але через кілька днів повернули її та залишили записку з вибаченнями, пояснивши, що голодували.
Наприкінці березня Осокорівку звільнили українські військові. Жінки спочатку не зрозуміли, що відбувається. Ірина Михайлівна йшла з магазину, почула звуки боїв, але вже не так боялася, адже розуміла, що це наші військові. Їй стало спокійніше.
Рая описує момент звільнення села: коли українські військові почали переслідувати окупантів, ті почали метатися по селу. Один танк був підбитий, потім ще один БТР. Кілька російських військових втекли на танку в напрямку Золотої Балки. Один БТР закопали на місці. На одній з вулиць жили двоє окупантів, яких потім ганяли по всьому селу. Рая вийшла з укриття і бачила, як українські військові йдуть селом, сварячись через те, що один окупант спочатку втік, але його згодом знайшли.
Родина покинула Осокорівку наприкінці квітня через близькість лінії фронту. Вони думали, що все буде нормально, але їм наказали виїжджати. Рая з мамою поїхали, а батько залишився допомагати сусідам. Вони виїхали, щоб не заважати військовим працювати, і чекають на наказ повернутися.
Біженцям у Нововоронцовці знайшли житло та забезпечили гуманітарною допомогою. Місцеві жителі, які залишилися в селищі, також допомагають — приносять борщ та підгодовують біженців. Попри це, звикнути до обстрілів практично неможливо. Рая каже: страх залишається, навіть коли знаєш, що буде. Вона постійно думає про те, коли закінчиться стрілянина.
Ігор, директор спортивної школи Нововоронцовки, зараз керує місцевим укриттям. До нього приходить чимало людей, переважно ввечері. Гуманітарну допомогу привозять раз на тиждень та видають у двох місцях. Це переважно продукти харчування, дефіциту ліків немає.
За словами Ігоря, до війни в селищі жило 6,5 тисяч людей. Зараз дві третини населення виїхали. Залишилися здебільшого чоловіки, жінки з дітьми покинули селище. За останній тиждень Ігор взагалі не бачив дітей.
Росіяни окупували сусідні села — Осокорівку, Любимівку, Крещенівку, — але у саму Нововоронцовку не заходили. Чотири БТРа заїхали в селище, але потім українські військові взяли його під контроль. Тепер селище відносно спокійне, хоча обстріли тривають.
Росіяни почали обстрілювати й ті частини селища, які раніше не були під вогнем. Люди не знають, де ховатися — снаряд може прилетіти в будь-який момент. Вони виходять переважно вранку та до обіду, а потім ховаються, адже окупанти починають обстрілювати. Люди вже звикли до вибухів.
Ця звичка допомагає їм виживати. Хоча посівна в регіоні була зірвана, люди мають що їсти. Ігор розповідає, що люди садять городи, навіть він сам садив овочі та підгортав їх. Вони садять там, де бачать, що можна — тобто там, де не прилітають снаряди. За його словами, життя важливіше за будь-який город. Він дивиться на Збройні сили України і впевнений, що окупанти не зайдуть у селище. Він думає, що скоро їх конкретно погонять.
Один із місцевих чоловіків припускає, що Нововоронцовці певною мірою пощастило. Окупанти, мабуть, вирішили, що селище належить Дніпропетровській області, а Херсонську область вони вже захопили. Вони покаталися селищем, виїхали на край, де стояв блокпост, пішли подивитися — там нікого не було, і повернулися. Сказали, що селище їх не цікавить. Спочатку вони хотіли оточити Кривий Ріг, але потім зрозуміли, що звідси великий гак, і пішли в іншому напрямку.
Військові розповідають, що у деокупованому районі стояли десантники із 106-ї Тульської дивізії. Загиблі російські військові залишаються на навколишніх полях — їхні тіла ніхто не забирає. Українські військові самотужки закопують тіла ворогів, адже потепліло і вони почали смердіти. За словами військових, полонених тут не беруть — після подій у Бучі, Бородянці та Маріуполі.