Селище Велика Олександрівка у Херсонській області перебуває під контролем окупаційних військ уже близько трьох місяців. До початку повномасштабної агресії тут проживало понад дев'ять тисяч людей, але багато мешканців покинули населений пункт через небезпеку, пов'язану з окупацією.
Вероніка, 19-річна жителька селища, виїхала звідти на початку квітня. Попри відстань, вона залишається у контакті з тими, хто там залишився. Нині дівчина перебуває у Кривому Розі, де працює у центрі, що опікується переселенцями з районів активних бойових дій, надаючи допомогу людям, які пережили те саме, що й вона сама. Саме вона поділилася своєю історією про те, як окупація змінила її селище.
Перші дні вторгнення
10 березня батько Вероніки телефонував їй з роботи, яка розташована на в'їзді до селища, повідомляючи про прибуття окупантів. З місця, де стояла дівчина, вона спостерігала, як по дорозі рухалися танки та броньовані транспортні засоби. Спочатку їх було небагато, вони просувалися з великими проміжками між машинами, явно обережно, побоюючись можливого опору.
Місцева територіальна оборона виявилася абсолютно неготовою до такого наступу. Її склад становив лише двадцять осіб, переважно колишніх поліцейських, озброєних лише дубинками та двома автоматами. Склади зі зброєю у Херсонській області розташовувалися у кількох великих містах. Той, з якого планувалося доставити озброєння до Великої Олександрівки, знаходився у Каховці, яку окупанти захопили і одразу ж знищили. Спроби якось укомплектувати місцеву оборону були мізерними — один старший чоловік приїхав на застарілому автомобілі, привіз бронежилет та жменю патронів, закликаючи захисників робити хоч щось з тим, що він зміг надати.
У березні російські військові облаштувалися у місцевій школі, розставивши танки та броньовики по обидва боки центральної вулиці Свободи. Першою хвилею прибули російські строковики. Місцеві жителі підходили до них, цікавилися, що вони тут роблять. Ті відповідали, що для них війна — це засіб прожиття, що вони не чіпатимуть мирне населення і нічого не змінюватимуть, просто стоять тут, а потім планують рухатися на Кривий Ріг. Деякі розповідали, що їм немає чим годувати свої сім'ї, тому вони пішли воювати.
Перші обстріли та грабунки
З сусіднього села Старосілля окупанти випустили ракету з написами на ній. Вона влучила у ринок, де перебували люди — поранена дитина та жінка, якій довелося робити операцію. Це був перший приліт, після якого мешканці почали бігти у підвали. Згодом скинули кілька касетних бомб. Одна з них впала у двір знайомих Вероніки, перетворивши лопату на решето, пошкодивши ворота. Їхній собака дивом уцілів, сховавшись у будці.
Був випадок, коли окупанти увійшли у багатоповерховий будинок, наказавши мешканцям виходити. Вони відкрили склад у магазині та наказали брати товари. Люди відмовлялися, кажучи, що це неправильно, оскільки гроші вкладені в товари чужі. Окупанти наставили автомати, люди щось взяли для виду, самі окупанти теж щось прибрали зі складу. Потім люди повернулися до своїх домів, а окупанти почали чистити свої ордени.
Коли звичні маршрути постачання були перекриті, почалися проблеми з продуктами. Раніше хліб привозили з Високопілля, Зеленодольська та Миколаєва. Обстріли Миколаєва призвели до дефіциту хліба. Місцева пекарня активізувалася, крупи якось ще були у наявності. Через місяць окупації у магазинах зникла ковбаса, сир, почалися проблеми з цукром, дріжджами та сіллю.
Поведінка різних груп окупантів
Перша група російських військових, що жила у школі, поводилася порівняно прилично. Вони прали, мили підлогу, хвалили місцеву інфраструктуру. Але коли прибули представники інших народностей, яких місцеві називали бурятами, ситуація кардинально змінилася. Вони справляли природні потреби там, де спали. Для них було шоком, що у селищі є бруківка, дороги та спортивні снаряди у школах. Вони вивозили все, що могли винести, а те, що не могли — просто розстрілювали. Холодильники, морозильні камери, телевізори — все, що не змогли забрати, знищували. Навіть ложки забирали.
Окупанти розграбували ще один склад. Після цього у місцевій лікарні виникли проблеми з діареєю серед окупантів. Мешканці, які жили біля школи, жартували, що такого «визволення» місцевих туалетів вони ще не бачили.
Потім, коли прибували нові військові підрозділи, вони займали всі місця, де раніше були районні бомбосховища — будинок культури, центр надання адміністративних послуг, адміністрацію, відділ освіти. Також розташовувалися по центральних вулицях, де було більше людей, щоб використовувати мирне населення як живий щит.
Окупанти знищили поліцейський відділок, пошкодили центр селища. Вони замінували берег річки Інгулець. Один місцевий мешканець, який мав близько двадцяти голів корів, дозволив їм пастися самостійно. Коли корови розмінували берег, окупанти прийшли до власника, побили його за те, що його тварини пошкодили їхні мінні поля.
Зараз у селищі стоять бойовики з так званих ЛНР та ДНР, а також деякі буряти. Видно, що між різними підрозділами немає узгодженості та єдності. Вони починають стріляти один в одного, самі себе бояться. Їхня емблема «Z» для них насправді нічого не означає.
Партизанський спротив та репресії
Населення Великої Олександрівки, особливо на Херсонщині, виявилося специфічним. Коли почалися вимоги до мирного населення, люди почали давати відповідь. Почали формуватися партизанські рухи, місцеві активно повідомляли про місця дислокації ворога, фотографували, записували все.
Одного разу було проведено мітинг з прапорами, де люди кричали, що селище — це Україна і що російські військові мають піти з їхної землі. Саме після цього почалися проблеми. Окупанти почали вираховувати учасників мітингу. Були люди, які видавали тих, хто брав участь у протесті. Людей закривали у поліцейському відділку.
Одна жінка, яка побувала у місцевих казематах, прийшла до голови ОТГ і сказала: «Вони все знають, раджу вам швидко втекти». Голова так і зробила, після чого почалися масові виїзди.
На мітингу був також місцевий хірург. Коли окупанти привезли свого пораненого та впізнали хірурга, вони супроводжували його до операційної з кулеметами. У лікарні не залишали нікого, бо боялися отруєння або нападу.
Процес евакуації
Коли почалися розповіді про ґвалтування у Херсоні, на вулицях селища стало менше жінок — чоловіки ходили по продукти. У матері Вероніки здали нерви, оскільки у неї було дві дочки, і залишати їх у селищі з таким нашестям було небезпечно. Чули, що наступна хвиля військових з ЛНР та ДНР вже йде. Ті, коли проходили селами, кидали гранати людям у погріби, вирішували, які хати розбомбити, влаштовували перегони на танках.
Мати сказала: «Ми їдемо». Батько з бабусею залишилися. Вероніку та сестру «нарядили» у старе лахміття, обмотали шарфами, намалювали синці, зібрали сумку і посадили у машину знайомого чоловіка — стару, поламану «четвірку». У машині їхали мати, Вероніка, сестра та братик.
На першому блокпості стояв високий чоловік кавказької зовнішності у кросівках з кулеметом. Він навіть не дивився паспорти (пізніше їм сказали, що він навіть читати не вміє), а рився у телефоні, шукаючи українську символіку.
На другому блокпості буряти витягли шезлонги, розташувалися на сонечку і кайфували.
Щойно вони виїхали, їм почали стріляти вслід. Вони зачекали у Новопавлівці, де їх забрав чоловік і вивіз у Кривий Ріг.
Коли вони побачили військову машину з українськими прапорами, це було переповнення надією, що вони дуже скоро повернуться. На жаль, так не сталося. Але коли проїжджаєш через українські блокпости, люди там усміхнені, вмиті, причесані, а не якісь образливі характеристики. Було гидко тримати свій паспорт після того, як той бурят потримав його у своїх руках.
Роль батька у збереженні електропостачання
Батько Вероніки працює начальником з електрики на підстанції електропостачання. Через обстріли світло у селищі часто не було. Батько зміг приєднати електромережу до сонячних панелей, і кілька населених пунктів змогли якось підключитися. Але обстріли почалися знову, все перервалося. Окупанти забрали автомобілі, тому батько їздив на мопеді піднімати високовольтну лінію. Він домовлявся з окупантами, щоб випустили його для підключення світла. Електрикам погрожували: «Якщо вимкнеться світло — всіх знайдемо і розстріляємо».
На батька кілька разів наставляли автомат. Один пришелепкуватий бурят встиг пересмикнути затвор у пістолеті, навів його прямо на батька. Той сказав: «Я домовлявся з вашим постом, мені треба відремонтувати вам світло». Батько стояв так, поки якийсь командир не підійшов, не погладив того бурята по плечику та не наказав «отпусти».
Батька почали шукати, запрошувати на «килим». Почали ходити чутки, що окупанти зроблять перепис населення і будуть відправляти чоловіків воювати за них. Чоловіків уже забирали та вивозили. Електроз'єднання були перервані, подача з Зеленодольська припинилася на якийсь час, подача з Миколаєва давно перервалася. Батько робив до останнього, але потім зрозумів, що немає чим і немає як. Тоді він приїхав до дочки у Кривий Ріг. Вероніка два тижні жила без нього, і кожен телефонний дзвінок викликав тривогу.
Нове життя у Кривому Розі
Коли перестають мелькати перед очима символи окупації, коли перестаєш все це бачити, відкриваєш місто заново. Як ковток свіжого повітря, коли бачиш прапори, коли бачиш людей, думаєш: добре, я вже в Україні. Вероніка сподівається, що її селище також повернеться.
Близько місяця вона працює у волонтерському центрі, допомагаючи людям, які також побували в гарячих точках. Хтось тримається міцно, якось справляється, а є люди, які приходять зі сльозами, розповідаючи безліч подібних історій. Іноді людям буває складно, коли вони починають мірятися горем, що трохи засмучує Вероніку.