Ярослав Рум'янцев служить у 23-му загоні морської піхоти з 2016 року. Уродженець Маріуполя, він все життя прожив у цьому місті, виконуючи військові завдання у Маріуполі, Бердянську та Широкиному. Коли на Україну обрушилася повномасштабна російська агресія, він опинився на передовій оборони рідного міста. Цьогоріч, 24 серпня, після майже трьох років у полоні, його повернули в Україну.
Початок оборони та вихід у полон
Перші дні війни Ярослав зустрів у Маріуполі. Його підрозділ займав оборонну позицію на вулиці Червонофлотській, яка вважалася одним із найважливіших флангів міста, оскільки звідти йшла дорога у напрямку селища Мангуш на Донеччині.
16 травня 2022 року Ярослав разом із побратимами залишив завод «Азовсталь» і вийшов у російський полон. На той момент командир наказав їм здатися за розпорядженням президента. Як згадує Ярослав, у цій ситуації не було іншого виходу — місто було оточене, і втечу було неможливо. Російські військові, які прибули для захоплення заводу, були добре екіпіровані новою формою та зброєю, але самі не брали участі у боях. Ярослав описує їх як людей, які приїхали «для картинки».
Перший етап мук
Полонених спочатку відвезли до Оленівки, але вже за кілька днів Ярослава перевели до слідчого ізолятора у Таганрозі. Саму дорогу туди він називає «першим етапом тортур». П'ять вантажівок були переповнені — у кожну помістили по 50 людей. Полонені сиділи зв'язаними за руками і ногами, з завʼязаними очима, один впираючись спиною в іншого. Повітря було настільки розрідженим, що дихати було майже неможливо.
По прибутті до СІЗО Таганрога з полонених скинули з машини, і вони були змушені бігти крізь живий коридор зі спецназівців та працівників установи. Під час цього бігу їх били гумовими палицями та електрошокерами. Ярослав згадує, що таких людей було близько 50, вони були у стані алкогольного сп'яніння та дуже агресивні. Крики й звуки побиття залишилися в його пам'яті назавжди.
Режим у таганрозькому ізоляторі
У СІЗО Таганрога день починався о 6:00 ранку. Багато полонених прокидалися раніше через страх перед ранковою перевіркою, оскільки вже з першими променями сонця починався стрес. На сніданок мали видавати молочну кашу, хліб і чай, але реальність була іншою. Каша готувалася без солі, на воді й часто залишалася недоварена. Хліба майже не було, а коли він з'являвся, то був настільки тонким, що здавався прозорим. Замість чаю полоненим давали просто розбавлену водою рідину.
Це було знущанням. Коли до полонених приходив прокурор, він питав, чи їм подобається борщ із м'ясом, хоча всі знали, що їжа була жахливою. Якщо полонений відповідав якось не так, то того ж вечора або наступного ранку до нього приходили охоронці й «пояснювали», що він неправий.
После прийому їжі полонених чекала перевірка, яка майже завжди супроводжувалась побиттям. Потім вони очікували виклику на допит. Звуки крику й побиття лунали з кількох місць одночасно — з камер, з другого поверху, звідусіль. Кожен вихід із камери був стресом, оскільки полонені знали, що їх чекають тортури.
Методи катування
Ярослав розповідає про різноманітні методи знущань, які застосовували російські охоронці. Полонених били, душили, б'ли електричним струмом, палили, задувають газом з балончика, надягали пакети на голову, топили у ванні, відрі чи тазику, стріляли біля вуха. Він згадує один особливо жорстокий випадок, коли спецназівці випалювали недопалками вибиті біля серця імена дружини та двох дітей одного з полонених.
Після чотирьох місяців у Таганрозі Ярослава етапували до виправної колонії №12 у Каменськ-Шахтинську Ростовської області. Там він провів два роки. Прийомка у цій колонії була надзвичайно жорстокою. Ярослав, чоловік зростом два метри, розповідає, що його били зі стрибка гумовими палицями з такою силою, що вони розлітались на шматки. На спинах полонених залишалися сліди побиття, як на картині жахів. Підлога у приміщеннях була залита кров'ю. Щоб прибрати наслідки побиттів, охоронці давали полоненим їхній одяг і наказували все прибрати, використовуючи одяг замість ганчірок.
Російські охоронці отримували задоволення від тортур над українцями й вигадували все нові методи знущань. Ярослав описує ситуацію, коли 10 полонених тримались за руки, а російський охоронець б'їв одного електрошокером, спостерігаючи, скільки людей пройде струмом. У іншому випадку охоронці наказували полоненому взяти оголені дроти зі стінки, знаючи, що його вдарить струм. Коли той відмовлявся, його били палицею по спині, змушуючи брати дроти знову й знову, поки він не втрачав свідомість.
Зміна умов у Глазові
Останнім місцем утримання для Ярослава став СІЗО у Глазові в Удмуртській Республіці. Там ставлення тюремників було зовсім іншим. Охоронці майже не звертали уваги на полонених, говорячи їм: «Хлопці, хоч зараз додому. Чекаємо просто команди». Умови утримання були кращими, їжа краща, ставлення людяніше.
У цьому ізоляторі Ярослав вперше отримав листа від рідних. Він не міг навіть розкрити конверт — його руки тремтіли, а очі наповнювались сльозами. Це був момент, коли він зрозумів, що його сім'я жива, що вони чекають його.
Психологічний тиск і розпач
Ярослав зазначає, що постійний психологічний тиск, російська пропаганда та нестерпні тортури змушували деяких українських полонених відмовлятися від громадянства України. Але це відбувалося не тому, що вони вважали Росію кращою країною для життя. Просто у них закінчувались сили. Вони не бачили виходу й перестали вірити, що їх коли-небудь звільнять.
Повернення додому
24 серпня 2025 року, після 39 місяців у російській неволі, Ярослав Рум'янцев повернувся в Україну. Момент обміну залишився в його пам'яті як найсильніший емоційний досвід. Він сидів у автобусі, укутаний у прапор України, а по обидва боки дороги стояли люди з прапорами, які вітали полонених. У Ярослава текли сльози, його трясло. Він ніколи не думав, що їх будуть так зустрічати. Люди залишили свої справи, щоб привітати військових. Вони навіть чекали два години, поки відбудеться обмін і автобуси повезуть полонених.
Цей момент змінив його розуміння власної цінності. «Там ми ніхто, просто пил, який давлять. А тут ми — люди», — говорить Ярослав. Він усвідомив, що вони важливі не просто як військові, а як українці, як люди, яких чекають вдома.
Після звільнення Ярослав присвятив себе пошуку родичів військових, які не повернулися разом із ним. Він ходив навколо госпіталю, де перебували звільнені полонені, і передавав вісточки від їхніх рідних. За день він проходив до 27 кілометрів, робив понад 33 тисячи кроків. Для нього це було важливо, оскільки сім'ї чекали своїх близьких. Обмін для Ярослава означав не лише його особисту свободу, але й можливість дати родинам знати, що їхні близькі про них думали й чекали повернення додому.