Валентині Іванівні близько дев'яноста років. Російські військові знищили її село на Херсонщині, змусивши жінку шукати порятунку в іншому місці. Тепер вона живе у Великій Костромці — селі, яке само постійно страждає від артилерійських обстрілів, але все одно приймає людей, які втікають від окупації.
Велика Костромка розташована у Дніпропетровській області, приблизно за 50 кілометрів від Кривого Рогу. Село займає площу в 9 тисяч гектарів. До початку повномасштабної війни тут мешкало майже дві тисячі осіб. Лінія фронту знаходиться вже зовсім близько — буквально за два поля звідси починається Херсонська область. Протягом травня село неодноразово потрапляло під вогонь окупантів, які використовували фосфорні та касетні бомби, обстрілювали з мінометів, «градів» та «ураганів». Попри постійну загрозу, місцеві жителі не лише намагаються вижити самі, а й надають притулок біженцям з окупованих сіл Херсонщини, допомагають українським військовим продуктами та всім необхідним. Неподалік села розташована Криворізька теплоелектростанція — об'єкт, який регулярно атакують російські військові.
У центрі села працює старостою Ольга Шайтанова. До 2020 року вона викладала у школі, потім отримала посаду старости. З першого дня повномасштабного вторгнення вона не покидала село. Ольга згадує, як 24 лютого йшла на роботу близько семи з половиною ранку і побачила ракету, що летіла небом. «Почалося», — подумала вона тоді. Перші дні були виснажливими — робота тривала практично добу. Заступник та землевпорядник, з якими вона працювала, виїхали з села, залишивши старосту саму. Проте вона постійно відчувала підтримку односельців. «Все треба витримати. Жили, живемо і будемо жити», — говорить вона.
Під час першої зустрічі Ольга показує місця, де влучили снаряди. По дорозі розповідає, що люди поступово залишають село. Спочатку, на початку війни, сюди навіть тікали люди з інших областей — приїхала її кума з Запорізької області з маленькою дитиною. Але вони незабаром виїхали, побоявшись обстрілів. Натепер у селі залишилося приблизно половина мешканців. Переважно виїхали жінки з малими дітьми та люди похилого віку, яких забрали їхні діти. Більшість переселилися до Кривого Рогу, куди не дострілює російська артилерія, хоча деякі покинули й Україну. Частину людей вивозили централізовано — автобусами до Кривого Рогу. Перед виїздом старостя намагалася розташовувати людей у місцях, де їх не було видно, щоб уникнути обстрілів. «Важко було дивитися в очі людей, які покидали свої будинки», — говорить вона, починаючи плакати. Проте вона впевнена, що всі повернуться до своїх домівок.
На околиці села, біля доглянутого городу, розташована могила однієї з жертв обстрілів. Наприкінці квітня тут загинув 71-річний Анатолій Бандюк. Коли окупанти почали обстрілювати село з «градів», чоловік працював на своїй присадибній ділянці. Поруч із ним вибухнув снаряд, і він загинув на місці. Тепер про це нагадує лише напівзасипана вирва та штучні квіти, встановлені односельцями. За словами старости, Анатолій мав трьох дітей, все життя працював шофером у радгоспі, був дуже працьовитим і добрим. Навіть перед смертю він дбав про те, щоб на землі щось росло — частину городу засіяв кормом для корів, частину готував під овочі. Саме тоді, коли він там працював, його перестріла смерть.
Ольга показує й інші будинки, куди влучили снаряди. У деяких з них ніхто не мешкав, тому обійшлося без жертв. В одному будинку згоріла літня кухня, але селяни вдалося загасити полум'я. У іншому мешкала 81-річна жінка, але коли поруч влучив снаряд, її діти приїхали і забрали матір у сусідній населений пункт. Старостя помічає, що у будинках зі старими дерев'яними вікнами вибухова хвиля виносить їх всередину, а у будинків з новими металопластиковими вікнами пошкоджується лише скло, рама здебільшого залишається на місці.
Обстріли пошкодили й електромережу — стовпи понахилялися від вибухів. Проте служби реагують швидко. Перший дзвінок — і вони їдуть виконувати роботи. Іноді світла може не бути до пів доби, коли служби не можуть приїхати вчасно. Деякі працівники визнають, що бояться їхати під час обстрілів, але коли вогонь стихає, приїжджають і все налагоджують. Громада чекає на постачання будівельних матеріалів, щоб полагодити понівечені будинки.
Тим, що російські військові не зайшли до села, Ольга завдячує українським Збройним силам. «Якби не вони, окупанти вже були б у нашому селі», — каже вона. У перший день війни місцеві чоловіки та підприємці зібралися у загін тероборони, облаштували блокпости на всіх в'їздах до села. Місцеві жінки різали поросят та телят, приносили курей, картоплю і закатки. У їдальні школи організували централізовану кухню, яка годує захисників і цивільних. У сільраді облаштували пункт роздачі гуманітарної допомоги. Старостя розповідає, що вони зняли портрет учасника АТО, який висів у селі, щоб росіяни не знайшли його, якби зайшли до села.
Хоч Велика Костромка й часто потрапляє під вогонь, тут приймають чимало біженців із сусідніх сіл окупованої Херсонської області. Люди втікали в тому, в чому були — у халатах, футболках на короткий рукав. День був холодний і вітряний. У одному селі залишилося ще двоє стареньких людей, яких українські військові примусово вивезли. Люди залишали все нажите — транспорт, хати, консервацію в погрібах. Місцеві розповідають, що сільські хлопці приводили худобу з окупованих територій, в обхід російських блокпостів, полями. Коли люди втікали з окупованої Херсонщини, вони випускали зі стійл корів, телят, свиней. Місцеві привели таку худобу до села і розподілили її по людях, щоб ті доглядали тварин. За кілька тижнів до села почали приходити вже телята самі. Люди забирають їх на утримання.
У деяких хатах вікна заклеєні, у деяких закладені м'якими речами — навіть м'якими іграшками, заповнені кольоровими песиками та динозавриками, щоб вибухи не повиносили вікна.
На околиці села мешкає Валентина Іванівна, яку військові евакуювали з села Трудолюбівка Херсонської області, що за 10 кілометрів звідси. Вона залишилася у Великій Костромці. Місцеві поселили її у пустому будинку і дбають, щоб жінці нічого не бракувало. Коли ми приходимо до її двору, назустріч виходить старенька зморшкувата жінка. Спочатку вона запрошує до хати, але ми відмовляємось, щоб не нанести болота. Вона просить дозволу присісти — стояти вже важко. Розповідаючи, вона відганяє двох собак — Рижика і його коліжанку, яка прибилася до дому.
Валентина Іванівна розповідає про те, що відбувалося у Трудолюбівці. На початку квітня почалися обстріли. Стріляли і вдень, і вночі. «Аж у вухах дзвеніло. Я понад тиждень у підвалі сиділа. Там запаси були, але їсти не хотілося», — говорить вона.
У Трудолюбівці російські військові стояли близько двох тижнів наприкінці березня. За словами жінки, поводилися спокійно, не знущалися над людьми. Лишень казали, що з першого квітня в селі будуть російські гроші, та переписували прізвища людей — питали, чи сам живеш, яка сім'я, номер будинку. Про референдум не згадували. Одну жінку у селі росіяни змушували варити їм їжу та пекти хліб.
Валентина Іванівна розповідає, що просили їсти по хатах, але до неї не приходили. Вона спостерігала, як вони ходили, несли сумки. «Малину в мене під корінь зрізали, на чай гілки. Чаю в них не було з собою, чи що?» — пригадує вона.
Жінка припускає, що у селі стояли бойовики з ОРДЛО. «Ті, що приходили, були з Донецька. Один казав, що йому 62 роки, і його забрали прямо з шахти. Не хотів воювати», — говорить вона. Були й звичайні росіяни, молоді «терміновики». Вони забороняли людям запалювати вогонь по вечорах. З 13 березня у селі не було світла. Коли були свічки, окупанти ходили і казали, щоб їх тушили. На питання, як тоді їсти приготувати чи помитися, вони відповідали: мийтеся і їжте вдень.
У квітні до Трудолюбівки прийшли українські військові. Валентина Іванівна почула гуркіт на вулиці. Наступного дня сусідка сказала їй, що наші солдати прийшли. «Ну й слава богу, що прийшли», — відповіла вона. З теплотою розповідає, як пішла в інший кінець села до брата, і назустріч їй йшли українські солдати, які вітались. «Я так рада була їх бачити. Свої люди, українці», — говорить жінка.
Українські солдати, на відміну від росіян, замість ходити по хатах та просити їсти, навпаки, самі приносили. «Мені принесли 7 банок тушонки. Я кажу: та я її не з'їм. А вони мені: їжте, тітко, їжте. І паски приносили, і хліб приносили. А тоді один приніс таку коробку, там пасочок натикано маленьких, два яєчка. І цукерки, і свічечка. Щедрі душі», — ділиться вона.
Хату Валентини Іванівни пошкодило у квітні. «Я сиділа у куточку, гупає, мене всю аж трусить. Як стрельнуло раз, то моїх шибок всіх чотирьох, як і не було. Після того я закрила хату і пішла ночувати до сусідки», — розповідає вона. Так вона й жила у сусідів, допоки її не евакуювали.
Жінка не хотіла виїжджати з села та покидати своє господарство, навіть пошкоджене обстрілами. Вона думала, що обстріли припиняться. Не припинилися. Лишень після того, як до села приїхали військові по евакуацію, її вмовили виїхати. На прощання вона говорить: «Хоч би моя хата вціліла, хочу вже повернутися туди».
Коли ми виходимо за ворота, один із військових у пів голоса каже: «Швидше за все, їй нема куди повертатися. Росіяни майже зрівняли Трудолюбівку із землею. Так що навряд від будинку старенької щось лишилося».