«Я б цього Путіна на шматки розірвала. Перегризла б йому горлянку. Сліз уже навіть немає», — говорить 77-річна Варвара, яка донедавна мешкала у Сєвєродонецьку на Луганщині.
Місто вже понад три місяці перебуває під постійними обстрілами російської авіації та артилерії. Там розгортаються найзапекліші бої, окупанти намагаються витіснити українські військові формування та захопити населений пункт. Більшість мешканців покинули місто, проте щодня надходять повідомлення про загиблих і поранених цивільних осіб від російських обстрілів.
Варвара переселилася до Кривого Рогу у квітні цього року. Протягом місяця вона разом з родиною переховувалася у підвалі від бомбардувань, де й захворіла на пневмонію. Хоча жінка спочатку планувала залишитися у місті до завершення війни, хвороба змусила її виїхати. Свою історію вона розповіла виданню «Слідство.Інфо».
Коли 24 лютого почалися бомбардування Сєвєродонецька, Варвара з родиною майже одразу спустилися у підвал. Вскоре до них приєдналася двоюрідна сестра з чоловіком — у них на балконі вибило всі рами. Жили вчотирьох у підвалі, де раніше розташовувався теплопункт. Три стіни були закриті, одна — ні. Вони поставили цеглу, настелили дошки, щоб було теплішим від землі, принесли ковдри та тканини.
Вихід з підвалу вели лише до квартири на першому поверсі. Щоб піти до туалету або набрати води, потрібно було ризикувати. Вода зникла швидко, але вони встигли накопити 50 літрів. Світло та газ пропали у перші дні, опалення також не було. Лише у дочки в іншому районі залишився газ, і вона іноді варила суп, приносячи його під обстрілами — кулі свистіли повз неї. Варвара розуміла, що без цього гарячого супу було б набагато гірше, хоча й турбувалася за дочку.
Жили вони в одязі, надягаючи всі доступні светри, кофти, пальта. На вулиці стояв мороз 18 градусів. Місяць такого життя призвів до того, що пальці ледве згиналися від холоду.
Місто було страшним видовищем. Ринок повністю згорів від прямого влучення снаряда. Величезний магазин «Моя сім'я» залишився лише металевим каркасом. Дивлячись на фото та відео звідти, Варвара не впізнавала вулиці, які знала все життя — місто було невпізнаване від руйнувань.
Одного разу, повернувшись з підвалу, вона помітила дірку в потрійному склопакеті вікна. Снаряд пробив його, вдарився у ванну, у капітальну стіну, залишивши отвір. На столі поряд стояла сіль, і в ній Варвара знайшла шматок заліза від снаряда. Добре, що в той момент нікого не було вдома. Вони заклеїли дірку скотчем. Хоча рекомендували тримати вікна відчиненими, щоб ударна хвиля їх не вибила, було занадто холодно для цього.
Пізніше снаряд влучив у торець будинку в іншому під'їзді. П'ять поверхів втратили вікна, пластик покрутило. На щастя, люди з того під'їзду встигли виїхати, двері були заблоковані.
З їхнього під'їзду майже всі мешканці виїхали. Варвара прожила там 50 років з моменту заселення будинку. Залишилася лише одна сусідка, місцезнаходження якої їй невідомо. Усі, хто виїжджав, приносили їй ключі від своїх квартир, довіряючи їй як людині, яка давно там живе. Варвара не збиралася їхати — їм було куди їхати, а в Росію вона не хотіла. Вона думала, що все швидко закінчиться. Коли все ж вирішили виїжджати, вона зібрала всі ключі в один мішечок і закинула його на високу шафу у коридорі.
Після місяця перебування у підвалі у Варвари розвинулася пневмонія. У неї вже була онкологія, вона кілька років спостерігалася у лікаря, імунітет був ослаблений. Вона вирішила перевіритися. У підвалі спортивного комплексу, де люди ховалися від бомбардувань, були медики. Господар спортзалу годував усіх, хто там переховувався. Варвара перебіжками дійшла туди. Медсестра послухала її, але розвела руками — у неї навіть не було тонометра. Варвара принесла тонометр з дому, але медсестра не змогла допомогти.
Медсанчастина, де вона лікувалася, була розбита. Там більше не було ні лікування, ні операційних. Варвара була на межі сил. Вона запитала, як люди виїжджають, отримала номер телефону. Вирішили, що треба їхати — стан погіршувався, дихати ставало все складніше.
Вони виїжджали у маршрутці під бомбардуванням. Допомогу надала церква з Дніпра, яка вивозила людей. Туди привозили гуманітарну допомогу, а назад забирали людей, які заздалегідь записувалися та дізнавалися час виїзду. Варвара взяла з собою лише взуття, спортивну кофту та штани. Під час поїздки сестра присідала й голосила: «Мені жити треба». Було страшно, але Варвара думала, що від своєї смерті нікуди не втечеш — якщо бомба призначена тобі, вона тебе знайде.
У Дніпрі їх привезли до церкви. Люди там жили по два дні, потім розселялися далі. Їх годували тричі на день, дали ліжко, матрац, чисту постіль. Варвара приїхала з кашлем, дівчата запропонували таблетки та викликали швидку. Рентген показав двосторонню пневмонію. Вона лежала у відділенні десять днів, лікування було безкоштовним, постіль теж дали. У своєму місті вона звикла приходити до лікарні зі своєю постіллю.
Дівчата з церкви дзвонили, питали, що їй потрібно. Першого ж дня привезли рушник, шкарпетки, чашку, ложку. Поки вона лежала, церква надала притулок її родині на всі десять днів, просячи не турбуватися ні про що. Після одужання вони переселилися до Кривого Рогу, де жила далека рідня. Чоловік також захворів на пневмонію через життя у підвалі.
Одна з сусідок з їхнього під'їзду також опинилася у Кривому Розі, навіть на одній вулиці. Вона дзвонила Варварі й говорила: «Виходь на вулицю, ми принесемо тобі відро картоплі, капусту, цибулю». Варвара намагалася відмовитися — сусідка не була їй родичкою, у неї були маленькі діти, а господиня вже дала їм притулок. Але сусідка наполягала. Варвара згадала про 13 банок закруток, які залишилися у підвалі — чоловік закручував їх все літо. Вона розповіла про це, і чоловіки пішли та принесли все. Так вони один одного рятували й підтримували.
Варвара сподівається, що у серпні зможуть повернутися додому, якщо будинок залишився цілим. Вона тужить за тим, що залишилося там. Коли дочка виїжджала, Варвара просила її взяти мельхіор — ложки та виделки, які вони збирали все життя, витрачаючи гроші. Дочка не змогла все забрати. Варвара махнула рукою — все залишилося там.
Варвара ніколи не думала, що Путін може зробити те, що він зробив. Вона сама росіянка, але прожила 55 років в Україні. У Росії у неї залишилася одна з сестер. До війни та сестра запрошувала її приїхати, але Варвара завжди відмовляла. Перед початком війни вони посварилися. Сестра запитала: «Навіщо ви бомбили ЛНР/ДНР?» Варвара відповіла: «Ти живеш за 2000 км, що ти могла бачити? Україні й бомбити нічим». Вона кинула слухавку.
Коли 24 лютого почалися бомбардування, Варвара наступного дня зателефонувала сестрі й сказала: «Хто мав рацію — ти чи я? Я була права». Потім поклала слухавку й плакала від образи. Сестра була їй рідна, але її так зомбували. Вони не бачать того, що відбувається, думають, що їм брешуть. Але до України приїжджають іноземці, показують те саме, знімають, публікують. Як може бути, щоб Україна брала, всі брали, а росіяни мали рацію?
Тепер росіяни хочуть перетворити всю Луганську область на ЛНР, а Донецьку — на ДНР. Їх треба було як ракову пухлину у 2014 році вибити, виколупати. Це війна, загинуло стільки людей — і мирних, і військових. Але не як зараз, коли вся країна зруйнована. Яке б місто не показали — дивитися моторошно. Варвара говорить, що розривала б Путіна на шматки, перегризла б йому горлянку. Сліз уже немає. У носі щипає, сльози стоять, але вона не може плакати. Вона вже наплакалася.