На Київщині затримали чоловіка, якого правоохоронці підозрюють у державній зраді. За версією слідства, під час окупації села Луб'янка він надавав окупантам цінну інформацію про місцеве населення та допомагав їм орієнтуватися на місцевості. Згодом цей же чоловік вступив до лав Збройних сил України.
Село Луб'янка розташоване неподалік Гостомеля на Київщині. 25 лютого 2022 року його окупували російські військові. За даними CNN, російська артилерія, розміщена поблизу села, була видна з космосу — ворожа колона техніки простягалася на 64 кілометри. За свідченнями місцевих жителів, окупанти облаштувалися у селі, розстрілювали цивільних і займалися мародерством. 30 березня російські військові покинули Луб'янку, а вже у травні місцеві правоохоронці затримали чоловіка, якого підозрювали у співпраці з ворогом.
До російського вторгнення у селі проживало близько півтори тисячи людей. Коли окупанти дозволили мешканцям залишити домівки у середині березня, залишилося лише 560 осіб. Серед тих, хто не покинув село, була його старостка Ірина Петрушевська. Вона пояснила своє рішення залишитися просто: це її робота, її село, вона за нього відповідає. Залишилася у Луб'янці й більша частина її родини.
Окупанти розмістилися у селі та заселилися у будинки, які залишили жителі. Під час перебування вони мародерили та псували господарства. Петрушевська розповідає, що у тих хатах, де побували росіяни, було дуже брудно, оскільки окупанти не вміли користуватися туалетами. Вона згадує їхнє здивування від наявності у селі вуличного освітлення та асфальту. Поведінка окупантів у будинках була жахливою.
Внаслідок обстрілів три будинки у селі згоріли повністю, близько п'ятдесяти пошкоджено. Окупанти скрізь заходили, обшукували, грабували. До середини березня вони дозволяли мешканцям пересуватися селом, але з умовою — люди мали носити білі повʼязки як ознака мирного населення. Петрушевська була проти цього, але донька переконала її. Вона причіплювала повʼязку так, щоб мало хто бачив, вважаючи це зрадою. Окупанти не знали, що вона старостка, а спілкування з ними закінчувалося нічим — жінка відповідала українською та йшла далі.
Після 14 березня виїзд з села було заборонено, а у центрі населеного пункту окупанти облаштували блокпост. Петрушевська розповідає, що у селі була незліченна кількість російських військових. Вона з сином нарахували близько 800 одиниць техніки, а потім припинили рахунок. Схоже, саме з Луб'янки російська артилерія обстрілювала інші населені пункти Київщини — Бучу, Гостомель, Ірпінь. Петрушевська зуміла знайти спосіб передавати дані про базування росіян українським військовим, але вони не поспішали стріляти через те, що у селі були люди.
Остаточно росіяни вийшли з села 31 березня. Перед відступом вони замітали сліди свого перебування та виводили техніку. Петрушевська згадує, що окупанти мали спеціальну техніку для спалювання трупів — мобільні крематорії, де ймовірно палили тіла як загиблих цивільних, так і своїх військових. Один із мешканців Луб'янки так і не повернувся із села Синяк неподалік, його тіло теж не знайшли.
Старостка розповідає й про долю місцевих учасників АТО, якими цікавилися окупанти. Батьків одного з них допитували, де їхній син, шукали його, приставляли автомати. Другий атовець, Віталій Петренко, жив у центрі села. Його навіть забирали та катували — у нього були переламані ребра. Він два тижні не появлявся додому, а потім повернувся живий-здоровий.
Затриманий за звинуваченням у державній зраді мешканець Луб'янки, за даними правоохоронців, у березні 2022 року ділився з окупантами інформацією про місця проживання колишніх учасників АТО та інших людей, які мали вогнепальну зброю. За повідомленням Національної поліції, зрадник надав загарбникам інформацію щодо одного з учасників АТО, після чого той був піддданий тортурам та катуванням.
Чоловік також начебто показував російським армійцям позиції у лісосмугах для вигідного розташування їхньої військової техніки. Під час обшуку у нього вилучили форму, засоби зв'язку та карти Київщини. Згодом чоловік пішов до Збройних сил України, однак правоохоронці припускають, що він міг бути завербованим росіянами.
Журналістам вдалося ідентифікувати затриманого. Це Віктор Хомицький. У соціальних мережах про нього відомо небагато. Більше розповідають його односельці. Ірина Петрушевська раніше працювала вчителькою початкових класів у місцевій школі і знає Хомицького з тих часів. За її словами, він вчився посередньо, отримав вищу освіту, рано одружився та має сина, хоча з дружиною наразі не живе. Працював на держпідприємстві «Антонов», до того часто змінював роботи. За словами старости, часто бував нетверезим.
Взимку у чоловіка помер батько. Схоже, вони були дуже близькі — разом ловили рибу та навіть від села брали участь у конкурсі рибалок на святі міста Буча, де отримали грамоту. Разом збирали гриби, тож навколишні ліси Віктор знав непогано. Петрушевська пригадує, що вони завжди приходили з білими грибами, коли інші не могли нічого назбирати. Батько навчив сина цього мистецтва.
Про причетність Хомицького до співпраці з окупантами говорить колишній атовець Віталій Петренко, який пройшов кілька котлів на сході у 2014-2015 роках. Він особисто бачив, як Хомицький їздив на БМП та показував ліс російським військовим. Петренко каже, що Віктор дуже добре знає місцевий ліс, оскільки його батько теж добре його знав. Росіяни розташовувалися в районі Вовчої гори, де корінних мало, а Віктор знав ліс.
За словами Петренка, саме Віктор показав росіянам будинок, де той мешкав, напередодні того, коли його захопили у полон. Петренко потрапив до росіян 11 березня. На блокпосту його зв'язали і спробували застосувати фізичну силу. Окупанти хотіли, щоб він визнав, що він коригувальник, навідник чи орієнтувальник. На щастя, не проявилося, що він дійсно брав участь в АТО, але багато запитували, тому інформація в них була.
В обід наступного дня його відпустили додому. Він тиждень відлежувався, оскільки мав поламані ребра та вибиті зуби. Петренко вже був у Вишгороді, коли до нього прибігла племінниця і сказала, що його дім весь розорений і його шукають. Єдине, що він забув заховати — документи на свої 7 нагород, які лежали на підвіконні. Коли окупанти з обшуком ломилися до його дому, вони, мабуть, знайшли їх. Повернувся він до села лише 5 квітня, вже після звільнення Київщини.
У тому, що його односелець Віктор співпрацював із окупантами, Петренко не сумнівається. У Хомицького знайшли карту та інші речі. Він нормально ходив селом, спілкувався з окупантами, їздив на техніці, його забирали, він катався по лісах та показував. Петренко вважає, що росіяни могли завербувати Віктора, тому той і пішов до Збройних сил.
Під час спілкування з Петренком до журналістів підійшла жінка — мати затриманого Віктора Хомицького, Людмила. Вона запросила чоловіка зайти до неї, посилаючись на те, що має «не по цьому питання».
Мати Віктора, Людмила, відмовляється говорити про сина на камеру, посилаючись на заборону адвоката. З самого початку вона заявляє, що хворіє — у неї онкологія та метастази, та часто про це згадує, уникаючи запитань про сина, якого затримали за звинуваченням у державній зраді.
Про сина Людмила Григорівна каже, що він добрий, недурний і з вищою освітою. Трохи розповідає про його роботу на «Антонові»: він пускав літак «Мрію», той, що розбили. Вона багато чого не пам'ятає, де він був, що робив. Згадує, що коли він тікав з села, то побачив у Немішаєво відірвану руку. Він дзвонив їй і запитував: «Мамо, ти мене благословляєш на війну?». Вона відповідала: «Ні, ти що, дурний». Він каже: «Мамо, що б ти побачила, що там було».
Коли журналісти запитали, чому прийшли правоохоронці за її сином, вона припускає, що справу проти нього відкрили. «Що ж він ото наробив», — каже жінка. І додає: «Що мати може поганого про сина сказати?». На завершення вона відмовляється дати телефон друга сина, який міг би про нього щось розповісти.