Портрети російських окупантів розкладені перед чоловіком, який уважно вивчає кожне обличчя. Він шукає людей, які могли вбити його доньку під час окупації села Мотижин на Київщині, а потім взяли його самого у полон. Його історія — одна з багатьох свідчень про звірства, які чинили російські військові в цьому селі.
Під час окупації Мотижина російські військові здійснювали масові вбивства та катування мирного населення. Вони брали людей у полон, піддавали їх тортурам, а потім часто вбивали. Ті, хто намагався залишити село, розстрілювалися прямо на дорогах. Жертвами російської агресії стали десятки людей, включаючи старосту села Ольгу Сухенко з її родиною, волонтерів та звичайних селян, які не становили ніякої загрози.
У селі та прилеглих територіях дислокувалася 37-ма мотострілецька бригада з Бурятії, російський військовий підрозділ, укомплектований піхотою, бронетехнікою, артилерією та іншими родами військ. Коли окупанти поспішно залишали Київщину наприкінці березня, вони залишили після себе спалену техніку, військові шеврони та штабні документи. Ці матеріали дозволили журналістам ідентифікувати багатьох військовослужбовців цієї бригади.
Журналісти надрукували портрети виявлених окупантів і приїхали до Мотижина, щоб поговорити з місцевими жителями, які пережили окупацію. На основі їхніх свідчень вдалося встановити особистості трьох російських військових та конкретні злочини, які вони скоїли під час окупації Київської області.
Микола Литвиненко працював у Києві, але разом з дружиною вирішив переїхати до Мотижина, щоб бути ближче до природи та займатися улюбленим садівництвом. До них регулярно приїжджали дві дорослі доньки зі своїми родинами. На початку війни Микола забрав обох дочок до себе в село, сподіваючись, що там буде безпечніше, ніж у столиці.
На початку березня російські військові окупували село. Сім'я Литвиненків ховалася у будинку та погребі, сподіваючись уникнути обстрілів. Одного дня Микола почув інтенсивну стрільбу по дворах і вирішив вивести родину на безпечне місце. Він наказав дочкам бігти до очерету біля ставка, де вони могли б сховатися. Однак вони не встигли.
Його 41-річна донька Ярослава, яка бігла останньою, була помічена російськими окупантами. Вони відкрили вогонь. Куля влучила їй у тулуб. Це сталося на очах у батьків. Микола кинувся до неї, намагаючись зупинити кровотечу. У цей момент на подвір'я вбігли російські військові.
"Вони мали оптичні приціли, все добре бачили. Я запитав: навіщо ви стріляли? Один з них відповів: усі, хто в чорному, для нас вороги. А вона була одягнена в чорне. Вона ще була жива, тож ми просили, щоб вони повезли її до лікаря, може вдалося б її врятувати", — згадує Микола.
Окупанти поклали поранену Ярославу в броньований транспортер. Микола сів біля неї, тримаючи голову доньки. Їх привезли на російські позиції на околиці села, де розташовувався штаб та військовий лікар. Однак рани виявилися смертельними. Куля пробила їй легені. Ярослава загинула. Її накрили солдатським покривалом, а Миколу взяли у полон і посадили у сараї за кілька десятків метрів від російських позицій.
Передивляючись каталог з портретами російських військовослужбовців 37-ї бригади, Микола впізнав одне обличчя. Це 30-річний сержант Магомедмирза Сулейманов з Дагестану, який служить у Бурятії. За інформацією, він проходив спеціальне навчання та вишколи, що вказує на його можливий зв'язок з військовою розвідкою.
"Цей хлопець схожий на того, якого я бачив. Там у капонірах стояло два броньовані транспортери та ще одна машина. Він був у спортивних штанях і кросівках, без форми. Я його побачив, коли був біля дочки, потім його не бачив. Він худорлявий, високий, близько 180 сантиметрів", — описує Микола.
Коли Миколу вели повз російський табір, Сулейманов, ймовірно, готував собі обід. Журналісти показали Миколі додаткові фотографії окупанта, і він підтвердив з "високим ступенем імовірності", що бачив саме його.
Українські військові знайшли документ з поля бою, в якому фігурує ім'я Магомедмирзи Сулейманова. Росіяни записували, хто, де і коли знищив українську військову техніку. Згідно з цими записами, Сулейманов знищив український автомобіль Газель опівдні 7 березня в місті Макарів, що знаходиться всього за двадцять хвилин їзди від місця, де Микола бачив Сулейманова.
Микола сидів у сараї на невеликій фермі. Надворі був мороз, і чоловік ледь витримував холод. Окупанти дали йому покривало та валянки. За кілька днів до нього привели Олега, місцевого пастора, який керував реабілітаційним центром для людей з залежностями. Росіяни підозрювали, що центр служить прикриттям для групи українських розвідників, і забрали пастора.
"Вони думали, що в нашому центрі живе якась група, яка їх вбиває. Вони вважали, що це прикриття для розвідників. Вперше вони прийшли 23 березня, а 24-го повернулися і забрали мене", — розповідає Олег.
Пастора привезли на ферму поблизу російських окопів і кинули у каналізаційну трубу. Періодично його витягали звідти і катували, вимагаючи зізнатися у диверсійній діяльності та розповісти таємну інформацію. Після того як росіяни втекли, у цій же трубі знайшли тіло місцевого жителя, закатованого до смерті.
"Коли я сидів у каналізації, десь за 10-15 метрів від мене вони вбивали чоловіка. Я молився: Боже, забери вже його. Півтори години вони його вбивали. Коли я це згадую, у мене кожен раз сильний викид адреналіну, тіло свербить і не можу спати", — каже Олег.
Пастор та працівники реабілітаційного центру, які пережили окупацію, уважно розглянули каталог портретів військовослужбовців 37-ї бригади. Усі вони впізнали одну людину — 24-річного сержанта Чингіза Гончикова, який служить у російській армії вже кілька років. У нього є дружина та маленька дитина. Згідно з документами, Гончиков служить командиром бойової машини у 37-й мотострілецькій бригаді.
"Він мав снайперську гвинтівку. Постійно дивився через приціл СВД з-за кута. Я його впізнав, спостерігаючи за його діями", — описує один з працівників центру. Той же чоловік розповідає про поведінку Гончикова та його колег: "Стоять і радяться, що з нами робити. Кажуть: розстріляємо чи заженемо їх у будівлю і кинемо дві гранати? Це вони жартували, як я зрозумів".
За свідченнями потерпілих, місцева ферма служила місцем для катувань та страт. Прямо за парканом ферми викопана братська могила, куди росіяни кидали тіла закатованих мирних жителів. Саме там знайшли останки старости села Ольги Сухенко, її чоловіка та сина. Сидячи у сараї, Микола чув, як їх катували.
"Вона дуже кричала, просила їх. Можливо, вони не били саму Ольгу, а по черзі били її сина й чоловіка. Вони захоронені прямо там же. Їх катували близько півгодини. Я не чув, що вони від них хотіли, що питали. Просто чув, як їх били", — згадує Микола.
Росіяни втекли вранці. За словами полонених, спершу поїхали танки, потім броньовані транспортери та вантажівки. Миколу і пастора Олега не розстріляли. Один з окупантів відкрив їм двері і сказав чекати, поки не підуть останні російські військові. Коли чоловіки вийшли з ферми, вони одразу натрапили на братську могилу.
"У цій ямі була Ольга Петрівна, тут же були її чоловік та син, ще тут волонтер. Навіть плями крові лишились. І дивіться — тут же російські сухпайки. Скільки крові навколо, і вони тут їли", — описує пастор Олег.
Трохи далі знайшли могилу, де була закопана Ярослава. Росіяни накрили її зеленою картатою ковдрою і засипали землею. Над могилою залишили клаптик паперу з написом "Ярослава Литвиненко".
Під час спілкування зі свідками та потерпілими журналісти звернули увагу на одну деталь: люди згадували, що разом з російськими регулярними військами були окупанти, які більше нагадували найманців. Вони мали інший камуфляж, іншу зброю та поводилися інакше.
За даними офіційних слідчих, вбивства та катування мирних жителів у Мотижині, крім військових російської армії, вчиняли найманці з приватної військової структури ПВК "Вагнера". Трьом із них уже оголосили підозри.
Журналісти показали Миколі портрети підозрюваних "вагнерівців". Уважно розглянувши фотографії, Микола та його дружина чітко впізнали одного з них — Сєргєя Сазонова.
"Ось це він! Він дуже на нього схожий. Це той самий, який казав, що всі, хто в чорному, то наші вороги. А якщо він ще й з вагнерівців — то це точно він. Я не пам'ятаю, що я у нього спитав, а він каже: так, ми були і в Лівії, і в Сирії, і були у вас в 2014-му році на Донбасі. От через те я й кажу, що вагнерівець стовідсотковий", — впевнений Микола.
Сєргєю Сазонову 34 роки, він родом з російського Калінінграда. За інформацією українських правоохоронців та спецслужб, Сазонов є найманцем у ПВК "Вагнера", де служить водієм командно-штабної машини. У своїх соцмережах він публікує фотографії у військовій формі та фото з аеропортів.
Подружжя Литвиненків переконані, що саме Сєргєй Сазонов вбив їхню Ярославу. "Він один з перших прибіг. Вони йдуть до нас, а я питаю: навіщо ви це зробили? А він мені відповідає про чорний одяг. Якби це був не він, то він би не відповідав. Я думаю, що стріляв саме він", — каже Микола.
Під час підготовки цього розслідування Офіс генпрокурора оголосив підозри вісьмом російським військовим за злочини, вчинені під час окупації Мотижина. Їх обвинувачують за 14 епізодами. Більшість цих окупантів раніше ідентифікували журналісти "Слідства.Інфо".