Оксана разом із сином Валентином, невісткою Галиною та трьома онуками пережила понад місяць під російською окупацією в селі Архангельське на Херсонщині. Вибратися звідти довелося річковою переправою, а потім кілька годин їхати на тракторі до контрольованої Україною території. Нині родина розміщується в одній із шкіл Кривого Рогу і сподівається на скорий повернення додому.
Війна почалася раптово. 24 лютого Оксана збирала дітей до школи, коли сусід попередив, що конфлікт розпочався. Два місяці родина пережила артилерійські обстріли, снаряди летіли над головою, осколки падали на дах і двір. Часто доводилося тікати на інший край села, ховатися у підвалі разом із дітьми. У березні російські військові увійшли в село. Спочатку вони попереджали мешканців не тікати, погрожуючи розстрілом, а потім вільно ходили вулицями зі зброєю. Люди, які залишалися вдома, не піддавалися насильству, але атмосфера була напруженою.
Російські військові перекопали все село, розорювали магазини, рили канави для своєї техніки висотою з велику кімнату. Серед них були й бійці з так званої «ДНР», які самі не розуміли, навіщо їх туди прислали. Коли по селу проходили колони з 40–50 БТРів, люди тікали у хати. До кінця березня дітей у селі практично не залишилося — всіх вивезли, окрім Оксаниної родини, яка затрималася до останнього. Переважно там залишилися пенсіонери.
Продовольства не вистачало. Родина доїдала те, що було, купувала у сусідів їжу та молоко для малої дитини. Люди часто дарували молоко, свинину брали в борг. У погребі залишалися закрутки, в магазині встигла купити пару пачок макаронів. Діти плакали від голоду, молодший син казав: «Ба, я вже так хліба хочу», — і плакав. Допомога приходила з Кривого Рогу: волонтери з Зарічного передали через переправу дві хлібини, і діти плакали, їдячи хліб.
Російські військові ходили по селу і випрошували вино, самогонку, бензин, соляру, насіння гарбузу та соняшнику, закатки, картоплю. Заходили в хати, виносили одеколон, зливали його в чашки і пили. Магазини були повністю розграбовані — забрали хліб, ковбасу, все, що було. Російські військові залишилися в селі, заселяються в пусті будинки і живуть там.
Трагічні випадки траплялися. Одного чоловіка, затятого рибалку, розстріляли біля мосту, який з'єднує Архангельське і Зарічне, коли він спробував тікати. Двох жінок убило снарядами — одну розірвало осколком, другу вбило осколками. Невістці Оксани розповіли, що її брат, який працював у поліції Херсона, був розстріляний просто так, коли йшов вулицею.
Вапняковий кар'єр, де працював син Оксани, був зрівняний із землею. Всю техніку вкрали, а яку не встигли — спалили. Російські військові крали машини у людей, забирали все, що можна, і не повертали господарям.
Діти швидко звикли до звуків війни. Коли починалися обстріли або летіли снаряди, вони одразу тікали до хати, потім у підвал. Спочатку це було незвично, але потім стало звичайним. Деякі дорослі намагалися пояснити дітям, що це комп'ютерна гра, але Оксана вважала, що діти повинні розуміти правду про війну.
Російські військові роздавали гуманітарну допомогу — яловичину, консерви, тушонку, згущене молоко. Люди ходили по неї до священика. Їм наказували носити білі повʼязки на лівій руці та вішати їх на ворота як символ «примирення». Але Оксана вважає, що це була лицемірство: «Все побили, порили, помародерили».
Коли почали ходити чутки, що село зрівняють із землею, родина вирішила виїхати. Переправа складалася з двох гумових човнів з двома чоловіками на веслах. Російські військові знали про неї, бомбили і стріляли, але люди все одно умудрялися виїжджати.
Вони встали о п'ятій ранку. На вулиці йшов дощ, але чоловік перевірив, що переправа працює. Городами, під річкою, вони пішли в сусіднє село. Дощ, грязюка, холод, і весь час страх, що їх помітять. Зранку, коли йшли, стріляли, але коли дійшли до переправи, стало тихо.
У один човен сіли невістка з сином і малою дитиною, у другий — сусідка з двома внуками, Оксана взяла сумки. Їй сказали: «Не крутіться у човні, бо перевернемося». Так переправили багато людей.
Дітям у рюкзаки поскладали лише кілька речей для переодягання, Оксана взяла одну сумку. Все інше залишилося в селі. Малу дитину було важко нести — вона вже була важкою, візочка не було куди подіти, навіть памперсів не було, тому везли без них.
У Зарічному вони прибули до тракторної бригади. Людей вантажили у тракторний причеп, як казала Оксана, «як телят». Малу дитину забрали до кабіни тракторист, щоб вона не простудилася, а решта родини їхала у причепі. Дорога тривала близько чотирьох годин від Зарічного до Орлового. Тракторист знав маршрут, щоб об'їхати всі російські блокпости через степ. Під час їзди йшов дощ, навіть випав сніг. Хоча всі були в теплих куртках, було холодно.
Тракторист попереджав: «Де будете бачити солдатів, не підстрибуйте, старайтеся пригинатися, щоб ніхто не бачив». Причеп був високий, людського зросту. У ньому їхало близько сотні людей — були поранені, люди на інвалідних візках, люди з сусідніх сіл, які йшли кілька годин.
З Орлового брат Оксани з волонтерами забрали родину і перевезли до Кривого Рогу. На українському блокпосту їм сказали: «Ви не хвилюйтеся, все буде нормально. Ми їх виженемо».
Діти швидко адаптувалися до нового місця, але війна залишилася в їхніх головах. У школі вони розповідали один одному про обстріли, а їхні ігри зводилися до будування блокпостів, наповнення водяних пістолетів і стрільби. Коли трамвай проходив повз школу і потрапляв у виямок, видаючи звук, діти падали на землю, бо боялися снарядів, які літали над їхніми головами в селі.
Чоловік Оксани залишився в селі. Він вирішив не їхати, бо боявся, що без господарів хату розграбують або розстріляють. Немає світла, води, газу — все відключили. Зв'язок пропав, другий день Оксана не говорила з чоловіком і непокоїться.
Чоловік Оксани — тракторист, син працював на вапняковому кар'єрі, вона сама займалася домашнім господарством, тримала корів. Коли продали корів, займалася птицею та городом, робила закатки. Тепер невідомо, чим будуть займатися. Чоловік посадив городок під обстрілами. За його словами, все, що посадив, проросло. Абрикоси, вишні і груші якраз цвіли, коли вони виїжджали, і можна було б закатати на зиму. Але в магазинах немає ні кришок, ні цукру, ні солі, ні оцту, взагалі нічого. Доведеться передавати все волонтерами або робити гуртом. Шкода буде, якщо не встигне — зима прийде.