Село Мокрець розташоване на межі Київської та Чернігівської областей. Коли російські військові вторглися сюди на початку березня, село перетворилося на лінію фронту. Саме тут двоє місцевих мисливців — Роман Верещак із сусіднього Шевченкового та Сергій Білоус з Мокреця — допомогли українським військовим зупинити ворожу навалу. Їхня історія — це розповідь про мужність, дружбу та готовність пожертвувати всім заради перемоги.
На початку повномасштабної війни село заповнилося біженцями з Києва та його передмість. Люди тікали від загрози облоги столиці, сподіваючись знайти безпеку на селі. Ірина з чоловіком та старенькою мамою приїхали сюди на другий день конфлікту. Вони вважали, що у маленькому селі буде спокійніше, але розраховували неправильно. Коли російські військові зайняли село, родина змушена була переховуватися у підвалі власного будинку. Окупанти облаштували у їхній хаті госпіталь, звозячи туди поранених.
Третього березня Ірина зрозуміла, що ситуація критична. Вони спробували евакуюватися до Києва, але було запізно — російські війська вже займали сусідні села, а міст, через який можна було виїхати, підірвали. Родина облаштувала укриття у підвалі, принісши туди матраци, їжу та обігрівач.
За два дні до підвалу ввірвалися російські солдати з автоматами. Бабуся Ірини заплакала від страху. Однак окупанти не розстріляли цивільних. «Ладно, ми не будемо вас убивати», — сказали вони. Росіяни випили всі запаси води в родини, а коли українська артилерія починала відповідь, вони приносили до підвалу своїх поранених. Один мав пробиту щелепу, інший був поранений в руку. Вони матюкалися та сварилися, а родина день і ніч молилася, сподіваючись вижити.
По хаті розкидані залишки російських сухпайків та медикаментів. На одному з диванів — величезна темна пляма крові. Окупанти навіть один раз принесли їм пайок, але родина побоялася його відкривати. Здебільшого у будинку стояли росіяни, але траплялися й інші народності. Ірина пригадує двох молодих хлопців вузькоокими, такими маленькими, що автомати здавалися більшими за них. Вони сиділи на лавках, зігнулися, і не промовляли жодного слова.
Деякі з «постояльців» виявилися більш розмовляючими. Один російський солдат на ім'я Гріша з Уралу приніс їм одіяло, потім ще три ковдри, коли похолодало, та дві свічки. Коли чоловік Ірини попросив телефон, Гріша відповів: «Ні, не треба, заради вашої і моєї безпеки».
На межі села, поруч зі старим млином — найвищою точкою Мокреця, — знаходився покинутий сарай. Саме тут облаштувалися двоє мисливців. Роман Верещак та Сергій Білоус знали навколишні ліси та поля краще за будь-кого. На початку війни вони допомагали місцевій територіальній обороні — Сергій у Мокреці, Роман у Шевченковому.
Коли російські військові зайшли до сусіднього села Бервиця, місцева тероборона розбіглася. Чоловіки взяли все до своїх рук і зайняли позиції для спостереження. Саме тоді на них вийшли знайомі з Броварської поліції з проханням допомогти Збройним силам України з відстеження ворожої техніки та коригування вогню.
Сергій пригадує телефонний дзвінок від Романа. Той розповів, що люди не знали, що вони знають один одного. Вони запропонували Романові допомагати, не знаючи, що він уже працює з Сергієм. «Так це мій кращий друг», — відповів Роман. Друзі погодилися коригувати вогонь разом, щоб все було точніше. Роман приїздив до Мокреця зі своєї села, і вони разом спостерігали за пересуванням окупантів із сарайчика. У них були автомат, гранати, бронежилети, біноклі та рації. Ночувати вони поверталися додому.
На ніч панувала тишина. Російські військові стояли в Бервиці, і стрільба припинялася. На п'ятий день, 5 березня, вороги взяли позиції мисливців в облогу. Вони прийшли через поле з сусіднього села Марківці, що вже на Чернігівщині. Танк та БТР підійшли до будівлі, де переховувалися друзі. Вони зрозуміли, що окупанти ламають замки в нежилих хатах і незабаром дійдуть до них.
Чоловіки спустилися в погріб. Вони заложили останні дошки, щоб приховати вхід. Коли російські солдати почали їх піднімати, щоб спуститися вниз, друзі кинули дві гранати. Вороги відповіли однією. Осколками посікло Сергієві руку та плече, Романові влучило в ногу. Конструкція підвалу врятувала їх від смерті — кімнатка, де вони ховалися, була трохи збоку від входу.
Росіяни підігнали танк до будівлі та почали її розстрілювати. Поки танк стріляв, Сергій вилізнув через дірку в стіні. Він помітив машину зв'язку окупантів і передав її геолокацію, потім спустився назад до Романа, який уже перемотував собі коліно.
Друзі зрозуміли, що живими їх ніхто не випустить. Вони вирішили викликати на себе вогонь українських військових. Погреб був міцний, і був шанс, що якщо його розвалять, вони вижиють. Сергій трохи проповз сходинками на гору, щоб перевірити, чи є росіяни. Ті почули розмови та почали стріляти з кулемета. Будівля загорілася, і друзі опинилися в пастці.
Вони опустилися вниз, познімали курточки від холоду та почали дихати в них. Роман рухався з одного кутка в другий, пив воду, поливався нею. Сергій задихався повністю. Від температури відкрилися ворота підвалу. У темноті та задимленості Сергій побачив просвіт. «Рома, побігли, світло», — крикнув він. Роман не відповідав. Сергій вибіг і впав. Коли він вибігав, він був впевнений, що його застрелять. У нього загорілись руки та спина. Але ніхто не стріляв по ньому.
Він почав повзти по полю. Тоді його накрило вогнем української артилерії, яка цілила в російські позиції поруч. Летіла земля та цегла, але дивом його не влучило. Сергій знайшов рів та заповз до нього. Поки він лежав там, будівля догоріла. Згодом прийшло четверо чоловіків, які кинули ще дві гранати до місця, де раніше ховалися мисливці. Роман в цей момент ще був у підвалі. Як потім з'ясувалося, хвилею його не зачепило, але чоловік задихнувся від пожежі.
Після втечі Сергій намагався вийти на зв'язок, але військові наказали його родині заблокувати його номер телефону — вороги могли ним скористатися у випадку його загибелі. Тоді чоловік вирішив відправити повідомлення зі змістом, який міг знати лише він. Коли він евакуював родину, казав, що буде жити 101 рік. Лежачи у ямці, він відправив повідомлення з номером телефону та словами про те, що буде жити 101 рік, підписавшись як Степанович — прізвисько його батька та брата.
Контактні особи перетелефонували дружині та запитали, хто такий Степанович. Вона відповіла, що це брат і батько. Вони попросили номер телефону, попри те, що Сергій вказав його у повідомленні. Коли рідня підтвердила, що Сергій казав про 101 рік, номер розблокували. Йому зателефонували: «Братику, як ти вижив». Сергій відповів: «Роми немає». Військові запропонували його витягнути, але він сказав, що спробує сам вилізти, коли стемніє.
Сергієві довелося по темноті повзти через поле зі спаленими руками та спиною. Коли він доповз до місця, де хотів заховатися, натрапив на російський БТР, але вороги його не помітили. Він ховався до ранку, викинув телефон та ніж, лежачи у приямку. Він думав про те, навіщо сповістив рідних, що живий, але здаватися росіянам не хотів. Він проповз ще трохи, знайшов яму та заховався у ній, попри низьку температуру та свій хворобливий стан. Росіяни не припиняли стріляти.
На світанку чоловікові вдалося вибратися у бік сусіднього села Заворичі, але там теж стріляли. Він попід лісом вийшов до мисливських угідь «Княжий двір» неподалік. Там були два вуйки, які спочатку злякалися його вигляду — він був весь чорний, по горілому повз, лице чорне. Вони нагодували його — вжарили два яйця та паляницю. Сергій попросив у них телефон, зателефонував дружині, потім військовим, які розповіли йому, як вибратися. Дорогою він зустрів ще один російський БТР, та зрештою вийшов на дорогу, де його підібрала місцева тероборона.
Загалом Сергій вибирався з місця обстрілу добу. Тиждень пролежав у лікарні. Тіло Романа дістали з-під завалів після того, як російські військові були розбиті під Мокрецем 10 березня. До того окупанти забрали з підвалу автомат та рації, але Романа рухати побоялися. Місцеві переховали його тіло — до деокупації села 31 березня воно було в безпеці.
Зараз Сергій відновлює своє обійстя, у яке кілька разів влучили російські снаряди. Згоріли гараж та машина. Сергій досі горює за загиблим другом, із яким товаришував понад 10 років. «Рома був ідеальним. Він ніколи не відмовить, щось попроси, самому не виходить, він там когось через п'яті руки напряже, щоб помогли. Одним словом, хороший був», — гірко говорить Сергій.
Шевченкове — невеличкий приватний сектор, де дачні будиночки потопають у квітах. Люди відпочивають на сонечку, місце виглядає спокійно. Аж допоки не помічаєш паркани, посікані уламками снарядів. Один із них належить Ользі — дружині Романа. Вона виходить зустріти нас на охайне подвірʼя.
Паркан у неї був побитий, але друзі зібралися та поставили новий. Є підтримка від друзів, але жінка не знає, скільки разів передумала, чому так сталося. «Мабуть, це таки доля. От в кожного є якийсь вік, комусь 40 пожити, комусь 70. Потрібно з цим змиритися, але все одно болить», — говорить вона.
Ольга пригадує, як для них почалася війна. Вона чула щось гупаюче і подумала, що хтось лізе по паркану. Піднялася до чоловіка: «Рома, до нас хтось мабуть лізе». А він спокійно відповів: «Війна почалася».
Того ж дня Роман забрав старшу доньку з Києва, де вона навчалася в університеті, та почав організовувати місцеву самооборону, контролюючи дотримання світломаскування. 3 березня, коли почала стягуватися російська техніка, він вивіз родину до Залісся.
Ольга розповідає, що Роман був люблячим батьком, який проводив час із доньками. Помітно, що їй складно говорити. Його хобі — мисливство та собаки — не дуже поділяли в родині. Він собак любив з дитинства чи юності. Коли вони щойно одружилися, Ольга поїхала здавати сесію в Харків, а він купив першу собачку у квартиру в Калинівці. Вона приїхала, а собачка вже була. І так було все їхнє життя.
Зараз Романових собак віддали родині, яка за ними доглядатиме. Всього чоловік опікувався десятьма собаками. Щодо полювань, то захоплення Романа не поділяли, бо це все-таки вбивство тварин.
Коли Роман захопився бджільництвом, то долучив до цього й доньок, які разом із ним пильнували вулики. Часом він вивозив бджіл до лісу, і тоді родина збирала лісовий мед. Ольга пригощає ним та чаєм, каже, що такого ми ще не куштували. Вона показує спільні фото, де він із родиною. Разом вони перемагали у творчих конкурсах.
У той день, коли Роман загинув, він подзвонив дружині та сказав, що вони потрапили в оточення. Потім зв'язку з ним не було. «Я сказала: «Тримайся». І все. Потім я думала, можливо я… Потрібно було більше щось сказати, щоб в нього була якась більша мотивація?» — гірко говорить Ольга, намагаючись стримати сльози. «Не знаю, чого так сталося. Ну, Сергієві вдалося вижити, я рада, що він вижив. Я не тримаю на нього зла, бо розумію, що він не мав такої можливості. Вони були гарними друзями і завжди один одному допомагали. Доля, мабуть, така».
1 квітня Ольга поїхала на опізнання тіла чоловіка до моргу. Його викопали з будинку, де він загинув, і перекопали в інше місце. Коли вже можна було туди дійти, приїхав кум Діма та Сергій. Коли вони викопали тіло, сфотографували та прислали фото. Ольга сказала: «Я маю впевнитися, що це він». Потім вже дітям сказала, що це дійсно він. Було важко.
Чоловіка поховали на Вінничині, у Барському районі. Він родом звідти. Там прожив 22 роки, а у Шевченковому 21 рік. Але поховати вдалося по-людськи, як він просив, тільки там, тому що тут ще було все небезпечно. Нікого не було, тільки територія була звільнена. Вони вирішили по-людськи його поховати на Батьківщині. Дівчата їздять майже кожен день, міняють квітки.
Прощаючись біля воріт, Ольга каже: «От газонокосаркою траву підстригла, трохи поприбирала. Раніше Роман це все робив. Тепер доведеться самій».