Під час місячної окупації Бучі російські військові вчинили масові злочини проти цивільного населення. За офіційними даними українських правоохоронців, у місті було вбито 461 людину, а сотні інших постраждали від катувань та насильства. Серед цих окупантів були двоє військовослужбовців, яких згодом ідентифікували потерпілі та журналісти. Обидва так і не дочекалися судового розгляду — вони загинули на полі бою.
Дві сусідні родини з Бучі, щоб захиститися від обстрілів, об'єдналися під одним дахом. Юрій та Олеся разом з кількома сусідами ховалися у підвалі, намагаючись пережити окупацію. Однак їхнім сусідам не пощастило жити поблизу місць дислокації російських штабів. На вулиці Яблунській, де розташовувалися кілька командних пунктів окупантів, після звільнення міста знайшли десятки тіл цивільних.
Російські військові почали регулярно відвідувати будинок, де переховувалися обидві родини. Причиною стало відео, яке один із сусідів, Олексій, зберігав у своєму телефоні — на ньому було зафіксовано знищення російської військової техніки. Це видео не давало окупантам спокою, і вони неодноразово приходили до будинку з перевірками.
Олеся згадує перший візит: група молодих російських військовослужбовців прибула з сержантом, який представився Нікітою. Сержант виглядав організованим і дисциплінованим, на відміну від молодих солдатів, яким було близько 19-20 років. Він явно отримав наказ щодо способу поведінки та контролю над цивільним населенням.
Вечора 16 березня окупанти повернулися. На цей раз вони були п'яні, але це не зменшило їхню агресивність. Сержант Нікіта наказав чоловікам вийти на вулицю, а жінкам залишатися в будинку. Юрія змусили встати на коліна, а біля його голови тримали пістолет. Олексія забрали на подвір'я, де сержант кілька разів вдарив його прикладом автомату по потилиці. Потім чоловіка змусили винести генератор до російських позицій, а коли він повертався, окупанти зробили кілька пострілів йому вслід. На щастя, він не був поранений.
Один із російських військовослужбовців, який служив під командуванням сержанта Нікіти, вкрав телефон у однієї з родин. Однак він забув вийти з облікового запису власника, тому всі його фотографії та контакти автоматично синхронізувалися на резервний пристрій. Це дозволило журналістам ідентифікувати окупанта за його зображеннями та записами в телефонній книзі.
Цей військовослужбовець звався Андрєй Рябченко, йому було 20 років. Він походив з міста Новозибков у Брянській області. Після закінчення школи та технікуму працював барменом, потім пішов служити у 76-ту псковську десантну дивізію. Саме у складі цього підрозділу він вторгся в Україну.
Кілька днів потому та сама група окупантів під командуванням сержанта Нікіти прибула вже втретє. Того дня Олексій святкував своє 50-річчя, і родини готували їжу на подвір'ї. Окупанти дізналися про святкування, завʼязали Олексію очі та відвели його до свого штабу, де знущалися над ним протягом кількох годин. Сержант Нікіта керував усіма діями своїх підлеглих.
Олеся описує поведінку сержанта як дивну та жорстку. Він постійно провокував Олексія філософськими питаннями, запитував про його сина, намагався отримати похвалу за те, що вони «визволителі». Складалося враження, що у сержанта була якась психологічна травма, але при цьому він був надзвичайно жорстким у своїх діях.
Після звільнення Бучі потерпілі самостійно встановили особистість сержанта. Вони пам'ятали його ім'я, вік та військовий підрозділ. У списку 64-ї мотострілецької бригади, опублікованому українською розвідкою, знайшовся лише один сержант з таким іменем та віком — 25-річний Нікіта Олексійович Акімов. Журналісти змогли підтвердити його особистість через соцмережі.
Нікіта Акімов народився та виріс у місті Комсомольськ-на-Амурє, розташованому за 9,5 тисяч кілометрів від Бучі. Останні роки він служив у 64-й бригаді у Хабаровську. За його профілями в соцмережах видно, що у нього є дружина та діти. Про своїх дітей Акімов розповідав і під час розмов з потерпілими.
Олексій, якого сержант Акімов тероризував найбільше, не захотів розповідати журналістам деталі про полон та знущання. Чоловік намагається забути цей біль. Однак він підтвердив, що на фотографіях — саме той сержант Нікіта, який брав його у полон.
Коли журналісти вперше спілкувалися з родиною у квітні, правоохоронці лише починали збирати інформацію про геноцид у Бучі та встановлювати перших підозрюваних. Журналісти запитали у подружжя, чи вірять вони у покарання Акімова та його колег. Олеся висловила скептицизм, припустивши, що 64-та бригада буде передислокована в інше місце, щоб було менше свідків.
Її слова виявилися пророчими. Генеральний штаб ЗСУ наприкінці квітня повідомив, що 64-та хабаровська бригада після геноциду в Бучі була перемістена на Харківщину, де тривали активні бої біля Ізюма. Ймовірно, саме в тому районі й був убитий сержант Нікіта Акімов. 12 травня його поховали в рідному місті Комсомольськ-на-Амурє, про що повідомили російські місцеві медіа.
Кількома тижнями пізніше загинув і другий окупант — 20-річний Андрєй Рябченко з 76-ї псковської десантної дивізії, який разом з Акімовим тероризував жителів Бучі. Його поховали наприкінці травня, повідомили брянські місцеві медіа.
Сержант Нікіта Акімов був серед перших десяти підозрюваних у воєнних злочинах проти цивільного населення. Наприкінці квітня українські прокурори оголосили йому та іншим підозри у геноциді та воєнних злочинах.
За даними українських військових, у Бучі дислокувалися різні російські військові підрозділи, але основу угруповання складали 64-та мотострілецька бригада з Хабаровська та 76-та десантно-штурмова дивізія зі Пскова.