Владислав Красніков, актор Маріупольського драматичного театру, пережив місяць життя в окупованому місті, був депортований до Росії та врешті втік до Європейського Союзу. Він розповів «Слідству.Інфо» про ці події.
Коли почалася повномасштабна агресія, Красніков спостерігав розвиток подій разом з іншими мешканцями. Спочатку всі сподівалися на швидкий розвиток ситуації, але коли стало ясно, що місто оточене російськими військами і українські сили не можуть відбити атаку, страх охопив населення.
Життя в окупації швидко перетворилося на боротьбу за виживання. Електрику відключили на початку, газ працював кілька днів, а потім його також вимкнули. Люди вийшли на вулиці розводити багаття та готувати їжу, хоча на дворі був лютий місяць і панував лютий холод. Красніков ховався у підвалі під кількома куртками, відчуваючи, що більше ніколи не зможе зігрітися. З водою виникла критична ситуація — люди топили сніг або збирали воду з каналізаційних труб.
Як єдиний годувальник своїх літніх батьків, Красніков не був мобілізований. Весь цей час він постійно переміщався між своєю квартирою, домом батьків, житлом хрещеного та драматичним театром, де працював актором разом з колегами.
Перший удар прийшов по дому його батьків. Коли Красніков прибіг туди, будинок уже горів, але батьки встигли врятуватися. Через кілька днів трагедія сталася з театром. Хоча театр був закритий, там зібралися люди, які використовували його як бомбосховище. Красніков прибіг туди приблизно через тридцять хвилин після влучання снаряду. Він бігав по поверхах у пошуках людей, але театр горів, і піднятися вище він не міг. Він кричав: «Люди! Люди! Є живі?!»
Через двадцять хвилин до нього приєдналися інші люди, і вони спустилися до підвалу, де вже нікого не було. Вони зрозуміли, що люди врятувалися, оскільки у підвалі було два виходи. Ті, хто перебував на поверхах, загинули.
Красніков категорично спростовує російську пропаганду, яка стверджує, що у театрі були військові. «Я був там кожен день і ніяких військових там не було. Там були тільки цивільні», — наголошує він.
Після вибуху Красніков перебував у дворі будинку хрещеного. Туди зайшли чеченські військові, які почали витягати чоловіків з підвалів на вулицю. Вони роздягали людей, оглядали їх, шукаючи ознаки, які б вказували на приналежність до українських збройних сил. Хоча при Красніковому жодного бійця не знайшли, деяким не пощастило — у них забрали телефони, витягли сімкарти і спалили їх, щоб перервати будь-який зв'язок.
У Краснікова телефону не було — він залишився у театрі. Але його також роздягли, оглядали коліна, лікті та ключиці. Потім дозволили одягтися. Його хрещеного перевірили більш ретельно — забрали телефон і перевірили всі повідомлення та месенджери, питаючи, з ким він спілкується.
Після чеченців прибули російські військові. Вони облаштували у дворі будинку позицію, привезли туди танк і гармату, які стали їхнім місцем для ведення вогню. На танках були позначки «Z». Красніков помітив конфлікти між російськими солдатами і чеченцями. Коли прибули росіяни, чеченці робили одне, а росіяни говорили і робили зовсім інше. Вони не виглядали єдиною армією.
Російські військові почали обшукувати квартири, нібито перевіряючи житло на предмет нацистської символіки та пошуку бійців ЗСУ та учасників АТО. Вони підходили до людей і говорили: «Ключі від квартири є? Давай, ми подивимось, що у тебе в квартирі, але без тебе». Якщо ключа не було, вони просто кидали гранати у під'їзд і підривали двері.
Російські військові грабували квартири. У Краснікова забрали золотий браслет і два кільця. У його хрещеного забрали ноутбук, колекцію годинників та інші коштовності. Красніков бачив свої речі на одному з військових, але нічого не міг зробити.
Люди не могли вийти з двору, оскільки російські військові постійно стріляли. Вони виїжджали на танку на проспект, вели вогонь, а потім повертались. Коли Красніков запитав їх, чому вони не ховаються від літаків, вони відповіли, що не мають чого боятися, оскільки там немає українських літаків, тільки російські.
Красніков не витримав і пішов до батьків в інший район. По дорозі він зрозумів, що половина міста захоплена. Скрізь були солдати і численні блокпости. Хоча у нього нічого не брали, його постійно обшукували.
Коли він прибув до батьків, то дізнався, що з районної лікарні виїжджають автобуси, які вивозять людей у Володарськ, селище на відстані двадцяти кілометрів від Маріуполя (нинішня назва Нікольське). Красніков повернувся до хрещеного, і вони домовилися з людьми у дворі, що завтра зранку збиратимуть речі і виїжджатимуть. Батьки Краснікова відмовилися виїжджати. Він хотів виїхати на територію, підконтрольну Україні.
Їм сказали, що автобуси відвозять до Володарська, де вони матимуть вибір: автобус до Запоріжжя або автобус до Росії. Вони, звичайно, хотіли на українську територію. Два дні вони чекали в черзі на автобус. Потім приїхали до Володарська, який уже був захоплений росіянами. У них взяли документи, щоб зафіксувати депортацію. Але у Володарську їм сказали, що в Україну їхати заборонено, аргументуючи це тим, що українська сторона стріляє, і всі їдуть тільки в Росію. Вибору не було. До міста повернутися також було неможливо.
Вони вирішили зв'язатися з друзями, позичити грошей і через Росію виїхати в іншу країну. З ними був син хрещеного та поранений товариш. О восьмій ранку вони сіли в автобус. Коли сідаєш в автобус, ти повинен розуміти, куди він їде — у Ростов чи Таганрог. Вони хотіли у Ростов, оскільки там аеропорт. Але коли вони сіли в автобус на Ростов, їм сказали: «Ніхто не їде у Ростов, всі їдуть у Таганрог». На запитання чому, відповідь була проста: «Ось так. Просто у Ростов ніхто не їде».
Вони доїхали до Новоазовська на кордоні «ДНР» та Росії, де провели десять годин. У волонтерських пунктах їм давали їжу і воду.
Потім почалася фільтрація. На прикордонному пункті кожного чоловіка по черзі викликали до кабінету представники російської поліції та ФСБ. Вони просили показати телефон, питали, чи є родичі, які воюють, чому сам не служив у армії та подібні питання. Опитували чоловіків віком від двадцяти трьох до п'ятидесяти одного року. Тих, хто був старший за шістдесят років, не опитували.
Після фільтрації їх повезли у Таганрог. На вокзалі їх зустріли волонтери, які почали переконувати їх сідати на потяг і їхати до Тольятті, міста у Самарській області. Можна було не сідати, але коли у тебе дитина, поранений, немає грошей та їжі, ти розумієш, що у тебе немає вибору. Волонтери були дуже наполегливі, що викликало страх.
Вони сіли в потяг і тридцять годин їхали до Тольятті. Пізно вночі їх пересадили на автобус, хоча вони не розуміли, навіщо знову автобуси, адже вони ж уже приїхали. Їм сказали: «Ні, тут немає місць, тому вас вивозять у село».
Це був ще один обман. У Тольятті були волонтери і російські журналісти. Їм не дозволяли вийти в місто, вони могли сідати тільки в автобус. Вони вже просто хотіли потрапити кудись.
Їх привезли у дитячий санаторій у селі Кінель-Черкаси під Самарою. Їх поселили у кімнаті, а пораненого приятеля забрали до лікарні.
Там з людьми почали процес оформлення документів. Приїжджали представники різних соціальних установ та підприємств, пропонуючи робочі місця. У них було велике бажання, щоб всі стали громадянами Росії.
Були допити слідчих. Красніков хотів відмовитися, оскільки коли приїхав туди, дуже захворів. У нього була температура сорок градусів Цельсія, і він не пішов. Але його все одно знайшли і сказали: «Ні, підводься і йди».
Банківські працівники оформлювали карти, на які мало прийти десять тисяч рублів так званої «соціальної допомоги». Це було єдине, що вони зробили, оскільки були без копійки.
Вони одразу сказали, що не братимуть громадянство і соціальний захист, а виїдуть звідси. Їм казали, що вони можуть жити там скільки захочуть, доки не знайдуть роботу або не подадуть на громадянство. Але якщо подаєш на громадянство, у тебе забирають український паспорт і ти протягом року не можеш нікуди виїхати.
Вони перебували там три тижні і були б ще більше, якби не дізналися, що волонтери можуть купити квиток до кордону Росії з іншою державою. Волонтери купили їм квитки до Петербургу, а звідти вони змогли виїхати до Естонії. Зараз вони всі у безпеці.