Понад мільйон українських громадян опинилися на території Російської Федерації після початку повномасштабної агресії. Москва називає це добровільною евакуацією з міркувань безпеки, однак українські політики, правозахисники та самі постраждалі наголошують на примусовому характері цих вивезень, що порушує Женевські конвенції. Хоча незалежні дослідження поки що не дають повної оцінки масштабів явища, численні свідчення засвідчують систематичну депортацію цивільного населення.
«Слідство.Інфо» зібрало розповіді десяти людей, яких вивезли до Росії, переважно з окупованого Маріуполя. Їхні історії розкривають механізм депортації та умови, в яких опинялися українці на території РФ.
До війни Маріуполь населяло понад 430 тисяч людей. Нині там залишилося менше чверті цього числа. Радник мера міста Петро Андрющенко стверджує, що багатьох жителів відправили до Росії всупереч їхній волі. «Це було б добровільно, якби у них був вибір або якби вони могли повернутися на контрольовані Україною території. Оскільки вибору не було, ми вважаємо, що це примус», — пояснив він.
Коли російські військові наступали на місто, вони щодня обстрілювали його з авіації та артилерії, перетворюючи цілі райони на руїни. Загинули тисячі людей. Сім'ї тижнями переховувалися у вологих підвалах без їжі та води.
Жителька міста Лєна розповідає про умови у підвалі дитячого садка, де вона ховалася з 9-річною донькою та матір'ю разом з іншими сім'ями. «Найважче було з водою. Ми зливали воду з водонагрівальних бойлерів і дуже обмежували дітям пиття — буквально по половині маленької пляшечки», — згадує вона. Через постійні обстріли дітей практично не випускали надвір. Вони місяцями сиділи у темряві. Газу та електрики не було, їжу доводилося шукати у зруйнованих магазинах і готувати на багатті поруч зі сховищами.
Інша мешканка, Олена, розповідає про вибух, який убив її сусіда та відірвав руку його 4-річному синові. «Батька ми поховали у парку за будинком. Там усіх ховали», — згадує вона.
До середини березня російські військові увійшли до міста. Деякі жителі намагалися втекти на контрольовані Україною території на заході, однак шлях був смертельно небезпечним: окупанти не припиняли обстрілів і, за твердженням української влади, цілилися по цивільних машинах та автобусах. Для тих, хто не зміг виїхати на захід, одним із небагатьох способів залишити місто був пункт евакуації у торговому центрі «ПортСіті», звідки окупанти відправляли людей до Росії.
Лєна розповідає, що 24 березня, коли їхній будинок обстріляли та підпалили, вони сховалися в курнику. Там вони вперше зіштовхнулися з окупантами. «Ми чуємо голоси. А наша сусідка залишилася з матір'ю-інвалідом удома. І хтось їй кричить: «Хто у підвалах, виходьте! Гранату кинемо!» Потім чуємо — бабах гранатою!» — описує вона. Вони були змушені вийти. Коли Лєна благала солдатів відпустити її до матері в іншому районі, їй відмовили, пояснивши, що район «зачищають» і що «ми збираємося стерти все з лиця землі».
Їй та її родині довелося пройти шестикілометровий шлях через села, а потім їх посадили до автобуса, який відвіз їх на контрольовану сепаратистами територію «ДНР». Будівлі були позначені літерою «Z», а бородаті солдати, яких Лєна впізнала за сильним акцентом як чеченців, патрулювали вулиці.
Чеченці наказали людям залишити місто, яке планували «зачистити» від українських військових. Їм обіцяли, що за кілька днів можна буде повернутися: «Можете навіть речі з собою не брати». Мама Лєни просила дозволу подбати про її літню матір, яка погано ходила і бачила, але їй не дозволили. Налякана розповідями про те, що військові стріляють цивільним у ноги за відмову віддати телефон, жінка не чинила опору.
Лєна та її рідні намагалися сховати сім-карти, щоб мати доступ до близьких. Не давши їй попрощатися з бабусею, російські солдати вишикувались у живий коридор і вели людей до моря.
Олена, яка допомагала ховати сусіда у парку, вибралася з Маріуполя самостійно та дісталася Західної України. «Ми не знали про гуманітарні коридори, бо сиділи без зв'язку. На дорозі було так багато трупів, що ми зав'язували дітям очі. Постійно все гуркотіло, і діти кричали», — розповідає вона.
Ті, хто потрапив до рук окупантів, пройшли так звану фільтрацію — перевірку телефонів, особистий огляд татуювань та допит про зв'язки з українською армією чи озброєними угрупованнями. Владислав, актор Маріупольського драматичного театру, розповідає, що його забрали невдовзі після того, як 16 березня у будівлю театру влучила бомба, унаслідок чого загинули сотні людей. «Мене теж роздягли, оглянули коліна, лікті, ключиці. Потім побачили, що нічого немає, і дозволили одягнутися. У мого хресного забрали телефон і перевірили всі листування та месенджери», — розповідає він.
Такі перевірки систематично проводили у так званих фільтраційних таборах, організованих у кількох містах «ДНР». Найбільший табір розташовувався у прибережному селі Безіменному на шляху до російського кордону. Там людей розміщували у школах та громадських центрах в очікуванні подальшого розподілу.
Лєна потрапила до Безіменного, де на її очах понад тисячу людей пройшли перший етап фільтрації. Вона з рідними провела там шість днів. «Але, вірите, мені в підвалі було комфортніше, бо там я знала, що може статися. А тут я не знала, куди мене повезуть і коли це буде», — каже вона. Їм дозволяли ходити містом, але коли вона запитала міліцію «ДНР», чи можуть вони вирушити до наступного табору самостійно, їй відмовили, сказавши, що вони беруть участь у «організованій евакуації».
У таборах у українців вимагали паспортні дані, відбитки пальців та номери телефонів. Їх питали, чи пов'язані їхні друзі та родичі з армією. Перевірки проводили місцеві слідчі, міліція «ДНР» та російські прикордонники, які часто ставили ті самі питання. За словами депортованих, на кордоні допитували найжорсткіше.
Лєна намагалася почистити контакти у телефоні та прибрати звідусіль слово «Азов», через яке її могли запідозрити у зв'язках із захисниками Маріуполя. «Ми живемо на Азовському морі, і у нас вся інфраструктура починається зі слова «Азов»: Азов'є, «Азовсталь», заправки називаються «Азов». А у них уявлення, що якщо в слові є «Азов», то це причетність до батальйону та до «нацистів»», — пояснює вона.
На другому допиті її спитали, як вона ставиться до російської «спеціальної операції». «Я боялася дати якусь неправильну відповідь. Я розуміла, що яка до дідька військова операція? Ви руйнуєте мої будинки, мої школи! Ми в нього вклали стільки грошей за останні роки. У нас нові парки, нові кінотеатри, льодовий центр та басейни, фонтани! Ви такого у своїй Росії ще довго не побачите», — згадує вона. Однак вона розуміла, що не може висловити свої справжні почуття. «Я сказала, що не маю ніякого ставлення до військової операції».
Тим, хто пройшов фільтрацію, видавали міграційні карти, садили в автобуси та везли до Росії. Багатьох привозили до найближчого міста Таганрог. Декого відправляли потягами вглиб Росії, не дозволяючи обрати напрямок. Іншим надавали тимчасове розміщення, де вони могли поїсти та помитися. Але довго там залишатися не дозволяли: тих, хто відмовлявся сісти на найближчий потяг, змушували звільнити житло.
«Ви помилися, поїли, ви вільні, — розповідає Лєна. — Тобто, тебе привезли до Таганрога, і ти можеш йти на всі чотири сторони. У тебе немає грошей ні на їжу, ні на квартиру, і ніхто тебе не прихистить». Через втому та безвихідь багато хто погоджувався на те, що їм пропонували. Владислав поїхав у невелике селище у передмісті Тольятті. Олену із сім'єю посадили на потяг до Казані, столиці Татарстану.
«Там працювало МНС Росії, яке займалося організацією та перевезенням. Вони нас зустріли, супроводили, щоб ніхто ніде не загубився. На жодній станції нас не випускали. Почуваєшся як ув'язнений. І ні в кого не виникло думки їх не послухатись, бо у вагонах нас знову супроводжувало МНС Росії. Вони були озброєні», — згадує Олена.
Деяких біженців поза їхнім бажанням залучили до створення російської пропаганди. Лєна каже, що у Казані їх зустрічали журналісти та волонтери у яскравих жилетах. «Було телебачення, показували, як волонтери та МНС Росії допомагають нам нести сумки, ведуть під руки бабусь. Ніби ми хворі, немічні жебраки. І як нами опікується Росія», — описує вона.
Однак незабаром їм довелося проходити низку медичних обстежень та інших офіційних процедур, які проводили співробітники російських держустанов. Вони просили заповнити безліч документів, знову і знову вказуючи ту саму інформацію. Дітей змушували йти до школи. «Не питали нікого — хочуть чи не хочуть. І ми не могли відмовитися від цього», — каже Лєна.
Місцеві жителі, які дізнавалися з новин про прибуття «біженців», приносили допомогу: рушники, білизну, дитячий одяг. Однак після того, що вони пережили, Лєна не відчувала вдячності. «Люди нас жаліли, і це було найнеприємніше. Найбільш неприємним було, що вони нас жаліли, не розуміючи, що це їхня країна нас знищила».
Владислава поселили у літньому таборі, переобладнаному у центр тимчасового розміщення. Представники різних заводів та фабрик пропонували українцям роботу, а співробітники центрів захисту дітей та університетів допомагали визначитись з місцем навчання. Його постійно допитували, навіть коли він захворів і лежав із 40-градусною температурою. «Ні, вставай і йди», — говорили йому.
Лєна згадує допити як абсурдні: «Питання були таким, що неможливо було відповісти правду. Наприклад, чи маєте ви майно, яке постраждало від дій ЗСУ, Нацгвардії чи батальйонів? Таких питань було мільйон. Як вас примушували до вивчення української мови? Ось такі от абсурдні питання». За словами Владислава, робота соцслужб була спрямована на те, щоб ті, хто прибув, якнайшвидше інтегрувалися в суспільство. «Вони дуже хотіли, щоб усі стали громадянами Росії», — говорить він. За словами активістів, які допомагають депортованим українцям, деяким людям пропонували роботу на Далекому Сході. Проте багато хто навпаки хотів якнайшвидше вирушити в протилежному напрямку.
З'ясувалося, що важливу роль у депортації та розселенні українців відіграє Російська православна церква. Деяких біженців селять у церквах та монастирях. Розслідування «Слідства.Інфо», побудоване на витоку електронних листів із благодійного відділу церкви, виявило, що МНС щодня надсилає представникам РПЦ інформацію про депортованих українців, а також розклад руху поїздів та автобусів з цими людьми. Згідно з офіційним сайтом Московського патріархату, 52 єпархії «надають допомогу» депортованим українцям. Невідомо, у яких умовах там перебувають люди.
Юлія з двома синами була серед тих, хто виїхав з Росії до Європейського Союзу. Вона не з Маріуполя, але розповідає схожу історію: вони мешкали у підконтрольному Україні місті Луганської області, неподалік від захопленої сепаратистами території. Коли місто захопили, їм залишалося лише їхати до Росії. Солдат із «ЛНР» допоміг їй із синами дістатися російського кордону, де вони сіли на потяг до Санкт-Петербурга разом із сотнями інших біженців.
У Юлії залишився телефон, і вона телефонувала дорослій дочці, яка залишалася в Україні. Дівчина передавала мамі поради правозахисників. «Вона сказала мені відбитися від загальної групи. Не їхати до санаторію, куди нас везли», — каже Юлія. Коли потяг прибув до Санкт-Петербурга, вона сказала начальнику поліції, що зустрінеться з рідними, назвавши вигадану адресу. Активіст, який зустрів їх, підтвердив цю історію.
Донька домовилася про те, щоб наступного дня їх відвезли до естонського кордону — там вони пройшли останню перевірку. «Росіяни дуже довго перевіряли мої речі. Не знаю, що вони там шукали. Покликали старшого сина. Потім 5-річного Ваню допитували», — розповідає Юлія. Нарешті їм дозволили покинути країну.
Олені теж вдалося виїхати до Європи, діставшись Латвії. Опинившись у безпеці, вона часто думала про бабусю, яку довелося залишити у Маріуполі. Вона не могла зв'язатися з нею і розповісти, що сталося. «Вона залишилася сама, просто одного дня ми перестали до неї приходити. Вона не знала, де ми», — згадує Лєна. Коли їх вивезли, з'явився інтернет, і вона зв'язалася з друзями. «Я просила заїхати до неї і сказати, що ми її не кидали. Нам довелося залишити її, але не з власної волі». Однак незабаром прийшла сумна звістка. «Днями ми отримали звістку про те, що вона померла. Вона так і не дочекалась нас».