Лариса Сидоренко прибула до Кривого Рогу сім років тому як переселенка з окупованої Макіївки. Сьогодні вона є співзасновницею організації «Егіда-центр», яка надає допомогу людям, які втікають від російської агресії та окупації. Про свій шлях від біженки до активістки, яка опікується долями тисяч людей, вона розповіла виданню.
Лариса походить з Макіївки на Донеччині. У 2014 році, коли почалися бойові дії, вона мешкала у Кривому Розі у своєї тітки — єдиної родички. Її дочка приїхала на канікули з навчання, і саме тоді розпочалися обстріли. 19 серпня 2014 року артилерійський обстріл поцілив у житловий район Макіївки, постраждали 19 осіб.
Лариса працювала вчителькою фізики у школі. У день обстрілу вона перебувала на роботі, коли почула, як будівля почала труситися. Вибігши з класу, вона побачила стовпи диму в напрямку свого дому, де залишилася її дочка. Школа, побудована ще за часів Сталіна, мала бомбосховище. Люди почали сходитися туди в пошуках укриття, і Ларису призначили керувати сховищем. Вони розгортали його, приносили матраци, встановлювали питну воду.
Дочка прибігла до сховища з собакою та зібраними валізками — сім'я вже готувалася до евакуації через напруженість на Донбасі. Коли дівчина прибігла, Лариса трохи видихнула від полегшення. Однак незабаром вчителька, яка мешкала поруч і погано ходила, попросила допомогу. Дочка пішла за нею, і саме тоді розпочалася друга хвиля обстрілів. Під час цієї хвилі дівчину накрило уламками, але вони впоралися з наслідками.
Сім'я провела у бомбосховищі 14 днів. Потім почали поступово виходити. Лариса розуміла, що залишити будинок означає ризикувати втратити все, що було накопичено роками. За обстрілами зазвичай йдуть мародери, або приходять нові люди. Речі, які були дорогі, могли бути розтоптані або викинуті. Крім того, багато хто тоді думав, що конфлікт буде короткотривалим — адже на дворі XXI століття.
На початку 2015 року Лариса зрозуміла, що ситуація не покращиться. Наприкінці січня їм повідомили, що трудові книжки замінюватимуть на документи так званої ДНР, а також запровадять нові навчальні програми. 1 лютого 2015 року Лариса зібралася і виїхала, оскільки їй була чужа нав'язувана ідеологія. Багато інших людей також покидали регіон у той період.
Переїхавши до Кривого Рогу, Лариса та її дочка страждали від посттравматичного стресового розладу, хоча вона тоді навіть не знала цієї термінології. Першого вересня вона плакала. Спочатку вона намагалася влаштуватися вчителькою фізики, але місцевий педагогічний університет мав своїх випускників, тому це не вийшло. Після кількох невдалих спроб вона закрила цю сторінку свого життя. Вона не планує повертатися до педагогіки, оскільки та робота належала іншому періоду її існування. Вона говорить, що обидва періоди — донецький та криворізький — цінні для неї, хоча й різні. Вона часто повторює: «Донбас у серці, Кривий Ріг — із любов'ю».
Початково Лариса проходила той же шлях, що й інші переселенці. Спочатку вона сиділа і думала про несправедливість свого становища, потім шукала допомогу. Переломний момент настав, коли снаряд влучив у її квартиру. Тоді вона прийняла рішення: якщо хочеш чогось, роби сам.
Лариса та її однодумці створили організацію «Егіда-центр». Назва походить від щита Зевса, яким він закривав під час війни всіх, хто потребував захисту. Організація об'єднує не лише переселенців, але й місцевих громадських діячів. Більшість членів організації — люди, які пройшли через бомбардування.
Коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, організація почала працювати з першого дня. О 11:10 ранку команда вже була на місці. Вони довго обговорювали, як правильно організувати пункт прийому переселенців. Штаб розгорнули о другій годині дня, а через дві години прибули перші переселенці — з Сєвєродонецька.
Під час цієї інтенсивної роботи Лариса перенесла запалення легенів, але не відчула його. Вона просто кашляла, не відчуваючи слабкості. Коли їй вдалося потрапити на рентген, там виявилося запалення. Вона припускає, що не відчула хвороби тому, що була зайнята справою, яка потрібна людям. Це якось мобілізувало її, і вона розуміла, що потім зможе відпочити.
Перший крок у роботі організації — реєстрація переселенців. Потрібно знати, з яких областей вони приїхали, чи є серед них інваліди або багатодітні сім'ї, щоб розуміти, яка допомога їм знадобиться. Організація не обмежується простою роздачею продуктових наборів та одягу. Якщо людина вирішила залишитися у Кривому Розі на час війни, її треба інтегрувати у суспільство. Якщо вона їде далі, місто гарантує посадку на автобуси та потяги. Для тих, хто приїжджає увечері, діють три транзитні табори, де люди можуть помитися та відпочити.
Оскільки люди приїжджали з різних пір року, організація забезпечує відповідний одяг. Речі першої необхідності включають продуктові набори. Лариса розуміє, що люди можуть вилізти з підвалів, де вони переховувалися, і мати вошей — вона керувала бомбосховищем і знає, що таке буває. Тому все потрібно передбачити.
Організація має юристів та медичний персонал. Психологічна допомога також є важливою частиною роботи, оскільки деякі люди просто сидять і плачуть, не в змозі зупинитися.
Перед Великоднем було випущено велику кількість людей з окупованих територій. За одну ніч через пункт прийому пройшло понад тисячу людей. Всі коридори будинку були заповнені, але команда впоралася.
Кожна історія переселенця унікальна і зачіпає Ларису, оскільки вона сама пройшла через це. Навіть якщо людина приїхала з дітьми без поранень та втрат, але втратила будинок, це вже страшна історія. Особливо зачіпали Ларису історії людей, які приїжджали з тваринами на руках. Це не обов'язково були породисті собаки — для неї це були люди, які не покинули члена своєї сім'ї.
Одна цікава історія сталася 24 лютого. Сім'я прибула до пункту, і чоловік попросив зареєструвати дитину. Коли Лариса запитала про документи про шлюб, він відповів, що вони просто жили разом. Організація запропонувала зареєструвати дитину без батька, якщо він не згоден одружуватися. Чоловік згодився, і так у Кривому Розі відбулося перше нове переселенське весілля. Спочатку було весілля, потім реєстрація дитини.
Лариса говорить, що долі людей стають долями організації. У них працює багато волонтерів, які самі втекли від нової війни і мають страшні історії. Їм потрібна робота, щоб трохи відійти від власних трагедій.