Розташоване за п'ятнадцять кілометрів від Києва село Мироцьке Бучанського району привернуло увагу російських військ не як населений пункт, а як стратегічна точка для ведення вогню по сусідніх територіях. Коли окупанти прибули сюди з технікою, вони видали наказ місцевим жителям залишатися у підземних сховищах — будь-хто, хто наважиться вийти на вулицю, буде розстріляний. Нещодавно у лісі поблизу села виявили дві братські могили, у яких поховано десять людей, серед них — мешканці Мироцького, вбиті окупантами.
Кореспонденти «Слідства.Інфо» відвідали село більше ніж через два місяці після звільнення від російських військ. Місцеві жителі зберігають яскраві спогади про окупацію, детально пригадують розмови з окупантами та кожну ніч, проведену у погребах.
На кінець лютого село оточували голі ліс та поля. За розповідями мешканців, окупанти навмисне випалили траву та очерет на ставках, готуючи місце для висадки десанту. Самі російські військові казали, що потрапили до села випадково — їхали з Іванкова на Гостомель і заблукали.
Місцева жителька Олена розповідає, що вже 27 лютого вони помітили два російські БТРи. Окупанти розташувалися у полях та лісі за селом. 2 березня звідти почали обстрілювати саме Мироцьке. Її чоловік Дмитро піднявся на дах і нарахував 120 бойових машин десанту, які рухалися полем на село протягом одного дня, а також гаубиці. Через три дні з'явилися замасковані автівки пісочного кольору.
Під час першого обстрілу снаряд влучив у літню кухню Олени та Дмитра, яка згоріла. Сусідам снаряди пошкодили літник та зруйнували гараж. Під час цих обстрілів сусіди запустили генератор і насос, щоб гасити пожежі, інакше вогонь міг перекинутися на сусідні будинки.
Олена припускає, що окупанти не надто пошкодили село, оскільки їхнім основним напрямком була Буча. На думку місцевих, метою ворога було змусити людей залишатися у погребах, щоб вони не помічали пересування техніки та не передавали інформацію. Цей план спрацював — мешканці Мироцького майже не ходили селом під час окупації.
«Сказали: хто вийде на вулицю, стрілятимемо на ураження. Сиділи всі по підвалах», — згадує Дмитро. Щоб спілкуватися один з одним, Олена з чоловіком пробили діру у паркані до сусідів і так, поза очима російських військових, ходили дворами.
За словами сільського старости Олександра Деревинського, під час окупації з села виїхало дві третини населення. Загалом у селі загинули або зникли 14 людей. Деяких з них опізнали у братніх могилах, які нещодавно знайшли правоохоронці. Безвісти зниклим вважають лише одного 90-річного дідуся, який пішки вирушив до сусіднього села, але там так і не з'явився. Один чоловік помер, коли російський снаряд потрапив у його будинок.
Син сусідів подружжя Артем загинув від російських снарядів. Олена розповідає, що він вивіз дружину та дітей, а потім повернувся до села по батьків, які не хотіли виїжджати. Коли юнак ішов городами, його розстріляли з танка. Тіло вдалося забрати не одразу — довелося домовлятися з окупантами, щоб ті не стріляли.
Племінник подружжя Олени й Дмитра Олександр мешкав на вулиці, де отаборилися окупанти. «Звʼязали ззаду руки, вистрілили в голову. Очі випали», — розповідає Олена. Окупанти покарали його за те, що він ходив у чорному одязі, адже, на їхню думку, чорне могли носити лише російські поліцейські.
Місцевим радили малювати на воротах букву «V», якою окупанти позначали свою техніку. «Сказали: намалюйте букву «V». А ми питаємо: що за така буква? Він показує, а ми думаємо: ну давай, розповідай. Це побєда у них означає. Це їхня побєда. А про «Z» нічого не розказували», — ділиться Олена.
На краю села, де у березні отаборилися росіяни, розташована вулиця з перехрестям у вигляді трикутника. Ця позиція була для окупантів стратегічно вигідною — звідти вони обстрілювали Бучу та прилеглі села.
Родині Лариси та Олександра довелося перебратися у підвал до сусідів, оскільки російські снаряди поцілили у один із їхніх будинків, де мешкали діти подружжя. Там перші тижні війни провели дев'ятеро членів сім'ї разом із маленькими дітьми. Окупанти поцілили снарядом у будинок, і той загорівся; у ньому загинув кіт. Зараз про це нагадують руїни та три спалені автівки всіх членів родини. Один із російських снарядів влучив прямо в прибудову, де ночували подружжя та стояв матрац. Дірки у стінах заробили, а матрас зашили.
Поки родина була у селі, окупанти до них не заходили. Евакуюватися вдалося лише 9 березня, коли росіяни відкрили виїзд із Мироцького. Більшість сусідів по вулиці виїхали, але кілька місцевих мешканців провели тут всю окупацію. Серед них — Алла й Ігор, які жили по різні боки вулиці на межі села.
Коли окупанти зайшли у село, у підвалі будинку Ігоря зібралися десятеро членів його родини — діти вирішили, що у Мироцькому безпечніше, ніж у Києві, і приїхали до батьків. «Ми перші з дружиною вийшли, а тут їх у мене в дворі вже було чоловік 200, з усіх боків», — розповідає господар.
Хата Ігоря — остання на вулиці, за нею починається поле, де стояла російська техніка. «Я їм кричав тоді: що ж ви робите, уроди, ви по пшениці їздите!», — пригадує чоловік. Через таку близькість російських військових він чимало з ними спілкувався.
«От я зараз аналізую, я би зараз не дозволяв собі таке розказувати, що я їм тоді розказував. І про Путіна, і чого вони сюди прийшли», — каже господар. За його словами, окупанти відказували йому, що за три дні візьмуть Київ, натомість він відповідав, що навіть якщо вони перейдуть річку Ірпінь, то у місцевих лісах їх усіх «покладуть». «У якому би напрямку ви не поїхали, усюди ліс, і усюди вас чекають», — пригадує Ігор, як казав солдатам ворожої армії. Згодом деякі з них, повернувшись на місце дислокації, казали, що він мав рацію.
Поки родина Ігоря ховалася у підвалі, у їхньому будинку жили окупанти. На першому поверсі розмістилася «поліція», а на другому — псковські десантники, саме ті, які, за його словами, звірствували у Бородянці. Згодом росіяни стали розселятися по покинутих мешканцями хатах на цій вулиці. А тих, хто залишався, зганяли докупи — до кінця окупації у одному підвалі опинилося майже два десятки людей.
Ігор пригадує, що поруч із будинком розстріляли автівку. Жінка у ній вижила, а решта пасажирів — ні. «Я три тижні вмовляв «орків», щоб дозволили поховати убитих. Лопата весь цей час стояла біля воріт», — розповідає він. Згодом тіла таки дозволили поховати, а після деокупації села їх перезахоронили.
Ігор показує рукою вбік білих висотних будинків, які у сонячний день видно навіть за п'ять кілометрів. «Вони від мене сідали на БТР, і от — Буча. Вони їхали на Бучу і там таке творили, і знову ж, ввечері повертались сюди, і тут вели себе зовсім адекватно», — розповідає чоловік. Інші мешканці Мироцького, яким доводилося спілкуватися із окупантами, теж дивуються такій поведінці російських військових, адже це були зазвичай ті ж люди.
Якось росіяни завітали до Ігоря та попросили його розтопити їм лазню — вони знали, що у чоловіка вона є. Поки генератор, який принесли військові, був увімкнений, Ігор з дружиною встигли запустити хлібопічку, аби спекти хліба, та викачати всю воду із криниці. «Тобто попаритися вони змогли, а помитися їм вже не було чим», — каже чоловік.
Сусідка Ігоря Алла розповіла, що просто заговорювала окупантів, і це, схоже, врятувало їй життя. Вона з чоловіком на початку окупації переїхали до іншого будинку, ближче до центру села. Коли згодом вона повернулася забрати деякі речі, натрапила на росіян у себе на подвірʼї. «Заходжу на кухню, а там росіянин. Я кажу: добрий день, а ви хто? А мені у відповідь: здрастьте, а я Женя», — пригадує жінка.
Алла намагалася дізнатися мотивацію окупантів. «Кажете, з «Бандерою» воюєте? А ви знаєте, що Бандера помер у 1959 році та взагалі був у концтаборі?», — пригадує вона, та каже, що для російських військових це все було в новинку. За словами Алли, окупанти ховалися у неї в підвалі, а будинок прилаштували для власних потреб — у подвірʼї порозкладали боєприпаси та підʼїдали харчі. Одну з гранат росіяни залишили їй «у спадок», тож згодом жінка віддала її українським військовим.
Крім заговорювання окупантів, Алла врятувала життя одного з хлопців, чию машину розстріляли у селі. У перші дні окупації, коли вона з чоловіком жила у власному будинку та ховалася у погребі, до них постукав юнак, який представився Борисом. Зʼясувалося, що він з родичами їхав із сусіднього села Блиставиця до більшого селища Немішаєве — в аптеку по ліки. Росіяни розстріляли автівку, та йому дивом вдалося вижити, тоді як інші двоє загинули.
Алла з чоловіком прихистили юнака та сказали йому назватися їхнім сином. Жінка одягнула хлопця тепліше та розповіла, що сказати на блокпосту окупантам, повʼязала білу стрічку — і росіяни його випустили. Коли село звільнили, до обійстя прийшли чоловік із жінкою, які шукали їхню родину. Попри те, що юнак переплутав імена, жінки порозумілися. «Аж тут вона падає на коліна і каже: дякую вам за сина! Тоді ми зрозуміли, що це батьки Борі з Блиставиці! Бо ми його врятували і він тепер каже, що я у нього друга мама», — пригадує Алла. Борис і досі навідує свою «другу родину», та, за словами жінки, збирається йти на фронт.