Понад мільйон українців, здебільшого з південних та східних регіонів, були примусово вивезені до Росії окупаційними силами. Там їх піддають допитам, намагаються інтегрувати в російське суспільство, видають паспорти дорослим та записують дітей до шкіл. Деяким вдалося втекти до країн Європейського Союзу та поділитися своїми свідченнями про те, як організована депортація населення.
Проект «Слідство.Інфо» продовжує документувати розповіді українців, яких змушують набути російського громадянства. Одна з таких історій належить 36-річній Олені та її 9-річній дочці, які пережили евакуацію з Маріуполя та десять днів інтенсивних допитів у Казані.
Коли почалася повномасштабна агресія, Олена з сім'єю ховалася від артилерійських обстрілів у підвалі місцевого дитячого садка. Вечером 24 лютого вибухи були настільки потужними, що тремтіли вікна в її квартирі на лівому березі Маріуполя, звідки розпочався наступ окупантів. Наступного дня снаряд влучив у шкільний двір, де навчалася її дочка, неподалік від будинку бабусі. Сім'я забрала дитину до себе.
До цього моменту вони вже намагалися покинути місто. Однак їм повідомили про інтенсивні бої під Волновахою, перервані залізничні лінії та відсутність поїздів. Довелося повернутися додому і ночувати у коридорі квартири.
2 березня мама Олени побачила, як снаряд потрапив у п'ятиповерхівку навпроти їхнього будинку. Вибух повністю зніс два поверхи та частину конструкції. Сім'я втекла у підвал сусіднього будинку. З ними була 75-річна бабуся, але вона змогла витримати у підвалі лише дві ночі і повернулася в квартиру.
Олена та її мати регулярно ризикували, щоб відвідати бабусю, яка залишилася у квартирі за 50 метрів від укриття. Кілька разів вони потрапляли під сильні обстріли. У підвалі, де вони провели тижні, Олена переживала психологічний колапс. Вона описує, як у неї виникали думки про самогубство — явище, яке вона раніше не розуміла. Вона хотіла міцно обійняти свою дитину і щоб вони разом не прокинулися.
25 березня обстріли стихли. Люди у військовій формі з білими пов'язками почали патрулювати район. Олена припускає, що це були бійці «ДНР» або російської армії. Всі молилися, щоб лінія фронту відійшла далі від них.
Ці військові прийшли до укриття і попросили скласти список людей, стверджуючи, що це необхідно для надання гуманітарної допомоги. Після цього прибули інші військові — чеченці, які погано говорили російською. Один з них наказав прибрати німецьку вівчарку, пояснивши, що як мусульманин не може торкатися «брудних тварин».
Військові наказали збиратися, оголосивши, що буде «зачистка» міста від військ ЗСУ, і люди зможуть повернутися через два дні. Вони запевнили, що евакуйовані будуть доставлені у безпечне місце, тому можна навіть не брати речі.
Олена та її мати попросили дозволу забрати бабусю, яка погано ходить і бачить. Військові відмовили, сказавши, що всіх евакуюватимуть пізніше. Сім'ї не дали дійти до будинку. Перед ними стояли озброєні люди, розташовані через кожні 50 метрів. Їх вели вздовж морської лінії у напрямку села Виноградного.
Під час переходу Олена постійно кричала дочці, щоб та дивилася під ноги, оскільки скрізь могли бути невибухлі снаряди та уламки. Вона розуміла, що поранення в таких умовах означало б смерть, оскільки медичної допомоги не було.
Їх привезли у село Безіменне на березі Азовського моря, за 30 км на схід від Маріуполя. Їх поселили у школі, де на першому поверсі лежали літні люди з проблемами мобільності. Олена та її мати отримали другий та третій поверхи. Ліжок не вистачало, але їм вдалося знайти старий радянський матрац. У їдальні їх годували, але черги тривали по дві години, оскільки школа була переповнена, а людей постійно привозили.
З ними у школі перебувало 540 осіб. Ніхто не знав, що буде далі. Щодня о 12-й годині складали списки черговості евакуації. Люди не спали, постійно чекаючи. Олена зізнається, що у підвалі їй було комфортніше, оскільки вона знала, що може статися. Тут же невизначеність була гнітючою. Вони ходили містом у пошуках бабусі, яку їм не дозволили забрати. На момент їхнього перебування у Безіменному там було більше тисячі людей.
Оскільки їх офіційно «організовано евакуювали», вони мали залишатися у групі. Ніхто не приймав їх на фільтрацію окремо. Без транспорту та грошей вони сиділи і чекали. Коли Олена включила свій кнопковий телефон Nokia на блокпості «ДНР», їй вдалося зв'язатися з сестрою і повідомити, що їх примусово везуть до Новоазовська.
Через шість днів приїхали автобуси. У першу чергу забрали людей з дітьми, але не розповідали, куди. Під час дороги вони дізналися, що їх везуть до Росії без фільтрації. Їх доставили до пункту пропуску Куйбишеве у Ростовській області.
Спочатку вони потрапили на контрольно-пропускний пункт поліції «ДНР» — контейнер у полі. Їхній автобус був першим з десяти. Їх занесли на якісь бази, відсканували документи, перевірили мобільні телефони. Олена описує, як кожен поліцейський почувався там богом, переглядаючи її Facebook та звинувачуючи її у причетності до військових дій.
Потім був блокпост «ДНР», де військові допитували людей та оглядали їхні речі. Це був колишній український митний пункт, але тепер він не мав жодного обладнання. Олену допитали окремо від сім'ї.
Далі їх перевезли на російський прикордонний пункт, де, за словами Олени, «почалося пекло». Російські прикордонники ставилися до неї як до терориста. Спочатку її допитала одна людина, потім відправили у залу очікування. Її телефон залишився у них. Мати та дитина були у іншій залі. Це було опівночі у полі на прикордонному пункті.
Потім Олену викликали на другий допит. Запитували про місце роботи, друзів, її діяльність після початку бойових дій. Питали, як вона ставиться до «військової операції Росії». Олена хотіла померти в Маріуполі, але їхати до російських органів влади вона не хотіла. Вона їх ненавиділа за те, що вони знищили її життя та її місто. Емоції кипіли, але вона розуміла, що не може їх виявити.
На кожну відповідь ставилося додаткове провокаційне питання. Вони намагалися вивести її на відповідь, яка б їм не сподобалася. Допит тривав близько півтори години. Їй зняли відбитки пальців, зробили фотографії з усіх боків, потім їх пропустили.
До Росії їх пропустили за українськими документами. Їм видали папірці, подібні до міграційних карт, заповнені від руки, зі штампом.
Потім їх посадили в автобус, і випускали лише з військовим супроводом. Вони їхали як в'язні. Цим же автобусом їх вивезли до Таганрога.
У Таганрозі їх поселили у Школі підготовки олімпійського резерву — великому спортивному комплексі. Для них були підготовлені розкладачки з одноразовою білизною та засоби першої необхідності.
Їм сказали, що о 12-й годині буде поїзд до Костроми. Їм дали вибір: їхати до Костроми або звільнити ліжко. Тобто, якщо вони залишаються, вони мають покинути центр. Люди без грошей, без речей, деякі лише з документами, залишалися без жодної підтримки. Ніхто їх не прихищав.
Волонтерів біля центру не було. Там працювали люди з МНС Росії, які займалися організацією та перевезенням. Вони були у формі з нашивками, знімали ксерокопії документів, роздавали анкети та передавали всю інформацію до МНС Росії. Таким чином, люди перейшли від «ДНР» безпосередньо під контроль російських органів.
Олена та її мати погодилися їхати до Костроми, оскільки звідти ближче було до Європейського Союзу. Однак раптом їм сказали, що їде поїзд до Казані. Їх зібрали і посадили у плацкартні вагони по 54 місця в кожному. Вони їхали дві доби. На жодній станції їх не випускали, щоб вони не «загубилися».
Олена описує це як почуття в'язня. Навіть у тамбур не можна було вийти подихати свіжим повітрям. Ніхто не наважувався не послухатися, оскільки у вагонах супроводжували озброєні представники МНС Росії. Страх, який виник з моменту, коли їх вигнали з підвалу, не зник. Люди не ставили зайвих питань.
Коли їх привезли до Казані, кожен вагон відкривався по черзі. Там уже працювали волонтери та МНС Росії. Людей майже під руки виводили.
Телебачення показувало, як волонтери та МНС Росії допомагають нести сумки, ведуть під руки літніх людей, везуть на інвалідних візках тих, хто не може йти. Але те, що у людей не було іншого вибору, ніхто не озвучував.
Їх поселили у готелі радянського типу з кімнатою на 4 ліжка. Їх годували сніданком, обідом і вечерею. Наступного дня почали ходити різні служби.
Після прибуття вони заповнили дані, пройшли тести на коронавірус. Дітей обстежили на педикульоз та шкірні захворювання. Готель видав тимчасовий дозвіл на проживання.
Потім вони по колу заповнювали однакові анкети для різних служб. Щодня стояли у чергах, щоб заповнити якісь документи. Копії документів знімали близько 20 разів. Лікарі ходили, дітям завели медичні карти, одразу робили медичні комісії до школи. Ніхто не питав, чи хочуть люди цього. Вони не могли відмовитися.
Коли дітей оформляли у школу, їм сказали, що потрібно зробити щеплення. Олена відмовилася, сказавши, що її дочка вже щеплена за віком і вона не збирається віддавати її до школи. Їй відповіли: «Ви ж у соціумі знаходитеся і вам потрібно мати щеплення». Відповідь «ні» не приймалася.
Люди приносили канцтовари, оскільки бачили у новинах, що там більше 30 дітей. Найнеприємніше для Олени було те, що люди їх шкодували, не розуміючи, що саме їхня країна знищила українців.
Представники школи, медичної комісії та соціальних служб поставили людей на облік до центру зайнятості без права вибору. Служба приїжджала, сідала у кабінет, потім ходила по готелю і наказувала людям спускатися вниз. Усіх за списком кликали.
Одного дня до них прийшли слідчі російської поліції. Людей зібрали, оскільки їх оформляли як потерпілих від дій української влади. Понад два дні складали протоколи. До номера постукали і сказали, що це обов'язкова процедура для всіх.
Їх допитували. Постановка питань була такою, що неможливо було відповісти правду. Наприклад, запитували, чи є у них майно, яке постраждало від дій ЗСУ, Національної гвардії чи батальйонів. Або як їх примушували до вивчення української мови. Олена відповідала, що ніхто їх не примушував. Тоді запитували: «А що було з тими, хто хотів вивчати російську мову?» Вона відповідала, що вони вивчали російську мову.
Знімали копії всіх документів, які у них були, включаючи документи на майно та квартири. Таким чином, російські органи отримали повний пакет їхніх документів.
Олена написала заяву про відмову допитувати її 9-річну дочку. Однак наступного дня все одно склали протокол з її слів, але з іменем та прізвищем дочки. Дитину змусили підписати цей документ. Помічники слідчого приїхали до готелю і пройшлися, щоб усі діти підписали протоколи. Коли Олена заперечила, сказавши, що її малолітня дочка не має права підпису, їй відповіли: «А нам все одно, хай хоч квіточку намалює!»
У постійних допитах вони жили десять днів. Внизу готелю чергували поліцейські. Якщо люди кудись їхали, мали повідомляти, куди. Після завершення допитів їм дозволили виїхати. Олена попросила грошей у родичів і змогла виїхати до Латвії.
Їхня 75-річна бабуся залишилася у Маріуполі. Олена та її мати не змогли її забрати. Коли їх вигнали з підвалу і насильно евакуювали, вони просто перестали до неї приходити. Бабуся залишилася абсолютно одна і, можливо, думала, що вони її кинули.
Коли у Олени з'явився інтернет, вона попросила друзів заїхати до бабусі та сказати, що вони її не кидали, що так вийшло. Днями вони отримали звістку, що бабуся померла. Вона не дочекалася їх повернення.