На північній Київщині розташоване село Оране, яке знаходиться всього за 8 кілометрів від контрольно-пропускного пункту «Дитятки» Чорнобильської зони відчуження та за 45 кілометрів від кордону з Білоруссю. Саме через таку географічну близькість до кордону російські військові зайшли сюди в перший день повномасштабної агресії. Однак село вони перетнули без боїв — для окупантів це була лише проміжна точка на шляху до Іванкова та далі до столиці.
Попри те, що прямих бойових дій у селі не було, мешканці Ораного все ж постраждали від присутності окупантів. Російські військові встановили блокпост на околиці, де перевіряли документи та телефони місцевих. Більшість доріг та стежок окупанти перекрили, побоюючись можливої контратаки. На початку окупації окупанти розбивали будинки та грабували цінності, про що розповідають місцеві жителі.
Олександр Сергійович, військовий пенсіонер, провів всю окупацію у селі. Він пригадує, що в ніч перед вторгненням прикордонну заставу, розташовану поруч, підняли по тривозі та евакуювали до Рівненської області. О шостій ранку почулися авіація та віддалені вибухи. Російські військові проїжджали через село без зупинок, спрямовуючись далі на Київ.
Під час обстрілів місцеві мешканці ховалися у погребах. У сусідів Олександра та його дружини Тетяни власного укриття не було, тому вони приходили до них. Жінка розповідає, що довелося навіть розібрати паркан між будинками, щоб люди могли швидше евакуюватися. У перші дні війни у їхньому погребі ховалися дві родини — всього вісім осіб. Там було холодно, але запах картоплі, яку зберігали в підвалі, ускладнював перебування. Так вони просиділи чотири дні, а потім повернулися в будинок, де спали всі разом в одній кімнаті.
Перші дні окупації дозволяли слухати українське телебачення, але коли зникли світло та зв'язок, мешканці користувалися радіо для отримання новин. Інколи люди збиралися на вулиці та ділилися почутою інформацією. Згодом отримувати новини стало складніше. Деякі мешканці вибиралися у сусідню Фрузинівку, де працював мобільний зв'язок, або у Страхолісся, де можна було ловити інтернет. У Страхоліссі також працювала переправа через водосховище, яка перевозила людей з окупованих територій у вільний Вишгород. Це був один із найбільш безпечних способів евакуації, хоча окупанти літали над водосховищем і могли в будь-який момент обстріляти втікачів.
На трасі ситуація була набагато небезпечнішою. Російські військові не пускали туди цивільних і розстрілювали всіх, хто намагався проїхати. Поруч із мостом досі лежить розстріляна машина, яку окупанти навіть проїхали танком.
Деокупація села сталася швидко. Російські військові десять днів вивозили свою техніку, а потім стало тихо. 1 квітня до села приїхала автівка швидкої допомоги, в якій виявилися українські розвідники. Так мешканці Ораного дізналися, що село звільнено.
Під час окупації у селі зникли кілька людей. Серед них був АТОвець Андрій. Але найбільш трагічною була доля двох місцевих братів — Олександра та Владислава, синів Лариси Ягодинської. Старшому Олександру було близько 30 років, молодшому Владиславу — всього 17.
Владислав зустрів початок окупації у Іванкові, куди проводжав дівчину у Луцьк. Там йому довелося залишитися на місяць через ризик бути розстріляним окупантами на дорозі. Лише 25 березня хлопцеві вдалося проїхати на велосипеді через позиції російської армії і повернутися додому.
Наступного дня після повернення Сашко та Славко вирішили провідати сестру у сусідньому селищі. При них були тільки паспорти — вони свідомо залишили телефони вдома, знаючи, що з ними небезпечно їхати. Та назад вони не повернулися.
Лариса почала активні пошуки. Після розмов із окупантами вдалося з'ясувати, що сини зникли дорогою додому від сестри. Російські військові стверджували, що нікого не бачили. Перед тим жінка чула автоматні черги, тому боялася найгіршого.
Наступного дня Лариса знову вирушила на російські блокпости. Дорогою дізналася про зв'язок у сусідньому селі. Як тільки змогла подзвонити, вона набрала дівчину сина. Та дівчина розповіла, що Владислав ввечері їй дзвонив і сказав, що він у Білорусі, що його разом із братом забрали російські військові.
Братів схопили на блокпосту у селі Хочев, коли вони стояли із велосипедами на узбіччі та пропускали колону російської техніки. Окупанти вирішили, що ті рахують техніку, тож вони — диверсанти. Братів затримали, вивезли у Чорнобиль, одягли пакети на голови та катували: били ногами, кийками та електрошокером. Старшому, можливо, навіть поламали ребра. Потім їх вивезли до Білорусі, у полон.
Олександр та Владислав опинилися у місті Наровля у Гомельській області. Там братів розлучили. Славка віддали прикордонникам та поселили у гуртожитку для біженців, куди також «евакуйовували» мешканців Бучі та Ірпеня. З гуртожитку неповнолітнього Владислава за сприяння білоруського «Червоного Хреста» перевезли до дитячого будинку у Мозирі. Доля Сашка залишилася невідома.
Лариса поїхала у Страхолісся, щоб звʼязатися за контактом із Мозиря, від кого телефонував її син. Контактом виявилася вихователька дитячого будинку, яка була не проти повернути Славка додому. Однак директорка дитбудинку була у відпустці і самостійно ухвалити таке рішення вихователька не могла.
У квітні, коли з'явився стабільний зв'язок, директорка дитячого центру Алла Олександрівна написала Ларисі. Вона повідомила про можливість забрати сина та те, що їй потрібен час, аби узгодити все з білоруською стороною. Тоді Лариса почала шукати способи повернути сина додому.
Однак з української сторони ніхто не погоджувався допомогти. Ні поліція, ні гуманітарні служби не надали підтримки. Український «Червоний Хрест» спрямовував її на білоруський, радячи спробувати домовитися там. Інші говорили, що до кордону з Білоруссю її не пустять, і якщо їхати, то тільки через Польщу. Коли вона просила прикордонників поговорити з житомирськими колегами, отримала відмову. Їй сказали, що ніхто не дозволить, бо на кордоні можуть влаштувати провокацію.
Через два дні, 22 квітня, Лариса вирішила взяти справу у свої руки. По телефону вона домовилася з директоркою дитячого центру про час та місце зустрічі з сином. Разом із чоловіком, хрещеною Славка та її чоловіком, колишнім прикордонником, вони сіли у автівку та поїхали до міста Овруч на Житомирщині, що розташоване неподалік кордону з Білоруссю.
У Овручі їм сказали чекати, поки передзвонять і скажуть, чи дозволяють їм їхати. Лариса та її супутники вирішили рухатися через пости — скільки їх будуть пускати. Чоловік хрещеної виявився досить комунікабельною людиною, яка змогла переговорити з людьми на постах. Так вони поступово просувалися вперед.
Врешті решт вони доїхали до блокпоста на контрольно-пропускному пункті «Виступовичі» на українсько-білоруському кордоні. Прикордонники спочатку були здивовані, як родині вдалося заїхати так далеко. Коли вони проходили, прикордонники запитали: «Як ви могли проїхати, вас же не пускали». Лариса відповіла, що це її дитина, який чекає на кордоні. Білоруси його вивезли, а ніхто їй допомогти не хотів. Вона сказала, що якщо їх не повезуть, вона піде пішки і заберу свою дитину. Прикордонники погодилися допомогти на свій страх і ризик.
Прикордонники запропонували свою допомогу та машину. Супроводжували сім'ю командир та двоє автоматників. Близько третьої години дня Лариса з чоловіком нарешті забрали свого сина у білорусів.
«І ми поїхали. Далеченько треба було їхати, з нульовки в цю сторону. Він всю дорогу їхав, плакав. Я плакала, він плакав. Казав, що більше всього боявся, що не потрапить додому», — пригадує Лариса.
Так Владислав повернувся додому. Доля його старшого брата Олександра залишилася невідома.