Озброєні російські військові прийшли на подвір'я до Ліни з Маріуполя, погрожуючи розправою, і змусили жінку разом з бабусею та донькою залишити дім. Шість кілометрів вони йшли пішки до фільтраційного табору, де їх утримували у закритій школі протягом тижня. Після допитів слідчих з окупованих територій сім'ю депортували до Таганрога, звідки вони змогли втекти в Естонію.
Жінка попросила не розголошувати своє прізвище, оскільки хвилюється за батьків, які залишилися на окупованій території і можуть опинитися у небезпеці через розповідь про втечу.
Перші дні російського наступу родина пережила у підвалі школи, а потім перейшла до приватного будинку родичів ближче до центру міста. Там вони прожили з 2-го до 24-го березня — місяць без електрики, води, газу та зв'язку. Щоб вижити, вони шукали їжу, топили сніг для питної води, ходили до пожежників. Дитина боялася навіть виходити з підвалу.
24 березня снаряд влучив у дах будинку, спалахнула пожежа, почалися інтенсивні обстріли. Родина не змогла врятувати домашніх тварин. Вони лежали у дворі під бетонним парканом, ховаючись від вибухів, потім перебігли до цегляного курника.
Поки вони там сиділи, почули голоси військових, які щось кричали, але не розуміли слів. Чули постріли. Сусідка, яка залишилася з матір'ю-інвалідом у сусідньому будинку, почула крик: «Хто у підвалах, виходьте! Гранату кинемо!» Ніхто не відповів, і прозвучав вибух гранати. Родина дуже злякалася.
Військові наказали виходити, погрожуючи, що кидатимуть гранати. Вони сказали, що зметуть все з лиця землі, тому потрібно виїжджати. Родина хотіла залишитися у підвалі, але військові їх фактично прогнали, наказавши йти в бік моря.
Батьки Ліни залишилися на Східному узбережжі, і їй потрібно було до них, але окупанти не дозволили. Вона просилася до центру міста, але туди теж не пустили. На протилежний бік йти взагалі не дозволяли. Військові наказали йти до церкви, де буде блокпост, що покаже дорогу. Цим коридором вони й рушили.
82-річна бабуся Ліни також мала йти ці шість кілометрів до автобуса. Дитині було складно, оскільки весь час перебування у підвалі ноги були вологими, а тепер потрібно було довго йти. Коли вони це пояснювали військовим, ті відповідали: «Нічого, йдіть».
Вони йшли через села Безіменне та Виноградне на схід від Маріуполя. Куди саме їх везуть, вони не розуміли. У селах усе було окуповано, скрізь букви «Z», білі ганчірки, люди не української національності, які не знали мови. Сівши в автобус, вони взагалі не знали, куди їх привезуть. Усі були в шоці.
Родина розуміла, що навколо одні військові з автоматами. Ліна просилася до матері, але їй казали, що там йде зачистка і все буде знищено. Вона розуміла, що військові можуть знищити її маму, але що вона могла зробити проти озброєних людей? Це важко згадувати.
Спочатку їх привезли до школи на околиці Новоазовська, але там було переповнено. Потім повезли ближче до центру і поселили у спортзалі школи без матраців та інших речей. Людей було дуже багато — весь периметр спортзалу був заставлений людьми, а вони сиділи другим рядом.
У школі переважно були маріупольці. Спочатку був Wi-Fi, але на другий день його відключили з словами: «Ми вирішили, що він вам не потрібен». Зв'язку не було.
Виходити зі школи було заборонено. На вході стояли військові, які не випускали людей. Вони казали, що без «ДНРівського» документа людей поведуть до відділку на допит. Для перебування у школі потрібна була перепустка, яку видавали після фільтрації.
Родина пробула там тиждень. Військові казали, що допомагають і роблять, що можуть. Люди боялися щось сказати їм у відповідь. Вони були «звільнені» від свого життя, роботи та дому. Було неприємно чути те, що говорили військові, але сперечатися з озброєними людьми небезпечно.
Потім родина взагалі не розмовляла ні з ким. Але коли опинялися з кимось наодинці, траплялися люди, які так само думали про ситуацію. Вони розуміли, що це не українські літаки літають. Усі це насправді розуміли.
Дні проходили однотипно. Спочатку намагалися ловити Wi-Fi, потім дістати оператора «Фенікс», створеного окупаційною владою, потім почали читати з бібліотеки. Усі знали, що їх кудись повезуть, але куди — не знали.
Врешті їх привезли до школи у Докучаєвську. Там вони переночували, а наступного дня їх переселили до місцевого будинку культури. Там була ротація біженців, і біля центру був пункт РУВС. Їм сказали, що вони підуть туди.
Їм зробили ксерокопії паспортів, потрібно було писати якісь заяви та пояснювальні записки. Все було надруковано, потрібно було лише вставляти дати. «Пробув у Докучаєвську один день і далі йду на фільтрацію» — приблизно так. Військові самі називали це «фільтрацією» та «перереєстрацією». Потім їх по одному заводили, фотографували, брали відбитки пальців і завантажували всі контакти з телефонів. Щось питали про військових, але на все відповідали «ні». На самому кордоні вони провели близько восьми годин. По одному заходили в кабінет до слідчого, який дивився з прищуром, питав про зв'язки зі структурами, вивчав телефон.
Того ж дня приїхав автобус, і їм сказали: «Ви їдете на територію Росії». Військові пропонували залишитися у «ДНР» тим, у кого були родичі. Решту вивозили. Родина заповнила документи, що не залишаються.
Їх вивезли до Таганрога, де поселили у спорткомплексі. Вони думали, що можуть побути там довше, але через день їм наказали звільнити приміщення. Був потяг на Чебоксари: хто не хотів туди їхати, мав звільнити приміщення. Людям не було куди їхати. У кого були гроші, ті виїжджали, у кого грошей не було, ті їхали до Чебоксарів. Наступного дня вже набирали людей на Нижній Новгород.
Родина хотіла якнайшвидше звідти втекти. Вони хотіли виїхати у Ростов, але квитки туди були лише на наступний день. Тоді вони пішли до директора тимчасового центру, і він дозволив їм залишитися ще на один день.
Родина сама купила квитки, оплатила дорогу та рушила до кордону з Естонією. У бабусі був лише український паспорт, і вони не знали, яким маршрутом краще вибиратися — південним чи північним. Вони чули, що з українським паспортом можуть бути проблеми на кордоні з Фінляндією, тому вирішили їхати через Естонію. Це було ближче та дешевше.
На той момент позаду було вже два тижні поїздок, стільки ж ночей у цих нервах. На прикордонному пункті Ліні стало погано: її нудило, і вона втратила свідомість. Вона була у такому стані помутніння розуму, що не пам'ятає, скільки часу вони там провели. Можливо, години чотири.
Родина не хотіла їхати в Росію, яка кидає на них бомби. Взагалі не хотіла залишати Україну. Коли вони приїхали в Естонію, почувалися безпечніше. Думали, там і залишатимуться, але біженців так багато, що доведеться їхати далі.