Село Архангельське на Херсонщині окупували російські військові на початку березня. Микола, який до війни працював на вапняковому кар'єрі в цьому селі, став одним із тих, хто змушений був залишити рідну домівку. Спочатку він намагався залишатися, але через два місяці після початку окупації вирішив виїжджати разом із літньою сусідкою. Річкова переправа в сусідньому селі стала їхнім порятунком — звідти їх везли трактором на контрольовану Україною територію. Нині Микола мешкає у санаторії, куди його поселили роботодавці з вапнякового кар'єру, і сподівається повернутися додому до осені.
Коли окупанти вперше прийшли до села, їх було багато. Вони розмістили штаб у місцевому училищі, почали мародерити, відкривали магазини, ламали двері в покинутих будинках. Людей, які залишалися вдома, вони не стріляли, але попереджали про необхідність вести себе тихо. Мікола жив на окраїні села, тому до його вулиці окупанти довго не доходили.
Російські військові намагалися роздавати гуманітарну допомогу — м'ясо, консерви, крупи. Забрати продукти можна було в церкві, але потрібно було одягти білі повʼязки на рукави як символ примирення. Однак селяни не хотіли брати нічого від окупантів. У селі люди мали власні запаси — картоплю в погребах, закрутки, борошно, м'ясо, яйця від курей, сало в морозилках. Коли світло та зв'язок зникли, люди почали ділитися їжею та свічками з сусідами.
Згодом українські воїни обстріляли російські військові, і ті тимчасово втекли з села. Ночами відбувалися бої — техніка горіла, лунали вибухи. За словами Миколи, тоді загинуло щонайменше вісім російських військових. Селяни подумали, що окупанти більше не повернуться, але це виявилося помилкою. Вони знову зайшли в село і залишилися там.
Після повернення окупантів ситуація змінилася. Вони викопали траншеї під техніку, знищили інфраструктуру села. Згодом приїхали бойовики, які називали себе представниками ЛНР/ДНР, та буряти. Вони оселилися в покинутих будинках і почали розграбовувати село — відкривали домівки, забирали цінні речі, вивозили все на машинах. Майже всі жителі втекли, залишилися лише кілька старших людей, які не хотіли покидати свої домівки.
У селі розстріляли одного чоловіка — рибалку, який пішов ловити рибу на початку сезону. Побачивши окупантів, він почав тікати, і вони відкрили по ньому вогонь. Дозволили забрати тіло та поховати його. Крім того, снарядами убило кількох людей під час інтенсивних обстрілів села.
Микола довго не хотів виїжджати. Родину вивіз майже одразу, але сам залишився, думаючи, що якось перечекає окупацію. Вікна йому повибивало, він затягував їх ковдрами та плівкою. Сусіди залишали йому ключі від своїх хат, щоб він доглядав їх. Коли люди тікали, вони відпускали тварин, щоб ті не помирали від голоду. По селу ходили телята та свині, але довго вони не ходили — окупанти їх вбивали та їли, або прихищали люди, які залишилися. Багато котів та собак залишилися без господарів.
Робота зникла. Вапняковий кар'єр, де працював Микола, розбомбили. Частину техніки вкрали, частину спалили, солярку вилили. Він не розумів, навіщо було нищити кар'єр, де працювало стільки людей. Коли повернеться, доведеться шукати іншу роботу або вийти на пенсію.
Міст між Архангельським та Зарічним охороняли російські військові, тому люди не ризикували ходити туди. Замість цього працювала річкова переправа — хлопці на гумових човнах перевозили людей на інший берег. Окупанти спочатку не реагували на переправу, але потім почали обстрілювати. Люди змушені були ховатися, щоб перечекати обстріли, а потім переправлялися. До переправи постійно йшли люди з усіх сусідніх сіл — це був єдиний шлях виїхати. Микола часом проводив людей туди, бо вони блукали, а під час обстрілів дозволяв їм забігти у двір.
Одного разу вранці з хати вийшов і зустрів молодого хлопця та дівчину. У неї на руках був пакунок, і звідти лунав тихий плач немовляти. Вони шукали переправу на Зарічному, але заблукали. Микола тихенько провів їх городами до переправи, щоб ніхто не помітив.
Обстріли ставали все інтенсивнішими. Кілька разів по селу ходили чутки, що Архангельське зрівняють із землею, але вони не справдилися. Однак залишатися далі було неможливо.
Коли Микола зрозумів, що окупанти не збираються залишати село і обстріли не припиняються, він вирішив виїжджати. Він забрав сусідку — дуже старенька, немічну жінку, яка ледве ходила. Перед від'їздом він трохи подбав про господарку. Сусіди залишили йому папужок — жовтого і синього, як український прапор. Микола відкрив клітку і випустив їх. Пізніше він зрозумів, що вчинив правильно — місця для клітки в прицепі все одно не було б.
До війни у Миколи були голуби — це була його пристрасть. Коли виїжджав, він випустив і їх, щоб вони не помирали без їжі та води. Люди розповідають, що росіяни все потрощили на його подвірʼї. Але він не засмучується — коли повернеться додому, у нього будуть ще кращі голуби.
До переправи йшло багато людей. У той день обстріли були менші, тому люди потихеньку збиралися до переправи, переправлялися на інший берег, а там їх забирали і вивозили далі. Микола йшов з кішкою та киценятами, які щойно народилися — він не міг їх кидати. Пізніше він прилаштував їх добрим людям, бо жити в приймачах було складно. Під руку він вів сусідку, яка ледь ішла і ще й впиралася, не хотіла кидати свою хату.
Людей у човні було море. Хтось мав кілька сумок, хтось взагалі нічого не брав. На іншому березі всі вантажилися в прицеп великого трактора висотою в людський зріст. Місцеві хлопці з тракторної бригади організували цю операцію, щоб люди могли виїхати з-під російської окупації. У прицепі набилося близько 100-120 людей — вільного місця не було зовсім. Тим, хто був високий, сказали пригнутися, щоб окупанти не помітили, що в прицепі люди, а не худоба. Саме тоді Микола подумав, що добре, що папужок не взяв — куди б він з ними поділся в такій тісноті.
Трактор везли їх обхідними шляхами кілька годин через степ, щоб не натрапити на жоден російський блокпост. Люди переживали, щоб діти не плакали дорогою, але діти якось все розуміли і поводилися тихо, хоч було холодно. Заплакали вони лише тоді, коли на блокпосту їх зустріли українські військові. Заплакали й дорослі — коли побачили своїх хлопців, Микола теж просльозився. Українські військові заспокоювали людей, кажучи, що скоро вони виженуть окупантів і люди повернуться додому.
Звідти Микола переїхав до Кривого Рогу. Поки живе у санаторії, йому допомогли на роботі. Він сподівається, що це не назавжди, і скоро повернеться додому. У нього є кнопковий телефон, і діти дзвонять та пишуть смс, запитуючи, коли він повернеться. Поки що повертатися немає куди, але він вірить, що осінь вони зустрінуть вдома.
Микола помітив, що люди стали відкритішими і згуртованішими один з одним. Нещодавно він зустрів односельчанина в місті, і вони обійнялися, як рідні. Раніше так не було. Він хоче вірити, що після всього цього люди стануть ближчими один до одного і разом відбудують село, яке понищили окупанти, а всі чвари залишаться в минулому.