Надія — українська військова, яка опинилася в пастці окупованого Куп'янська після того, як російські військові почали полювання на місцевих з проукраїнською позицією. Жінка змушена була переховуватися в занедбаному будинку, а потім здійснила небезпечну втечу через численні російські блокпости, де дев'ять годин допитували на кордоні, перш ніж дозволити повернутися в окупацію.
Надія звільнилася зі Збройних сил України 28 грудня 2021 року після закінчення контракту. Вона стояла під Волновахою, а 7 грудня потрапила до Маріупольського шпиталю з ковідом. Після виписки ще тиждень перебувала у бригаді, а потім повернулася додому в передмістя Куп'янська. 23 лютого 2022 року вона відвідала центр зайнятості та військкомат, щоб дізнатися про ситуацію, оскільки вже розуміла, що наближається щось серйозне.
На військкоматі Надія попросила призвати її на службу. За п'ять хвилин вона пройшла комісію, і їй наказали прийти 25 лютого о восьмій ранку з речами, щоб її відвезли до 92-ї бригади, яка розташовувалася в Клугино-Башкирівці та Чугуєві, за сімдесят кілометрів від її дому, неподалік від військового полігону перед Харковом. Вона зібрала речі, але 24 лютого зранку брат повідомив, що почалася війна.
У військкоматі вже нікого не було — працівники десь зникли разом з її документами. Башкирівку вже бомбили, а в 92-й бригаді дівчат відпустили, наказавши переодягтися в цивільне і розбігтися. Надія залишилася вдома без військового квитка. Приблизно через шість днів російські військові увійшли в місто. Спочатку там велися бої — українські прикордонники та частина 92-ї бригади разом з іншими утримували місто, але потім усі відійшли на Харків.
Її селище Куп'янськ-Вузловий розташоване за сім кілометрів від міста. Російські військові не заходили туди майже чотири тижні, оскільки селище мало вигідне географічне розташування — річка, ліси та залізничні колії закривали його з усіх боків, як підкова, створюючи природну пастку для окупантів.
Надія не знала, куди себе подіти. Люди панікували, сиділи в підвалах. У магазинах все розібрали, спочатку за звичайними цінами, а потім за завищеними. Одна місцева жінка, прихильниця «російського світу», бігала до всіх торговців і кричала, щоб піднімали ціни. Незабаром все в магазинах зникло, вони закрилися, люди не виходили на вулицю. Надія знайшла маленький продуктовий магазинчик поруч з домом, де хазяйка дала їй приміщення. Вона написала в міській групі, що там пункт прийому допомоги для місцевих і біженців. Люди несли туди одяг, ліки, взуття — хто міг, той ділився.
Приблизно 24 березня сусідка розповіла, що за лісом від селища російські військові знайшли українського військового і винесли його замотаним у ковдру. Ніхто не знав, живий він чи ні. Надія дізналася, що це був хлопець з батальйону «Айдар», з її бригади. Тоді вона зрозуміла, що треба ховатися.
Місцеві люди заховали її в закинутому маленькому будиночку — справжній розвалюшці. З 26 березня вона не виходила навіть у вуличний туалет, оскільки всі сусіди були прокацапськи налаштовані. Кожну секунду вона відчувала страх. Будь-який звук викликав паніку — серце колотилося, руки тремтіли, постійно виступав піт. Думки були жахливі: якщо її заберуть і розстріляють, то це буде добре, але якщо будуть знущатися і катувати — це було дуже страшно. Вона не спала тижнями.
Одного разу знайомий під'їхав машиною до воріт у темряві, вона стрибнула в машину, і він привіз її до себе помитися. З балкону вона бачила, як літають гвинтокрили, і спостерігала за життям у місті.
Люди виїжджали в Донецьку область, де в одному селі був зв'язок. Одного разу вони взяли Надію з собою. Вона замаскувалася — одягла старий бабусин одяг і перуку. Тоді вона вперше побачила російських військових живих — вони їхали за їхньою колоною. Вона змогла вперше подзвонити сину, сказати, що жива. Син розплакався і скинув їй скріншот з місцевої групи, де її шукали. Там була її фотографія, всі дані і напис: «У даний час займається диверсійною діяльністю на території Куп'янщини». Син наказав їй нікуди не лізти.
Надія мала нервовий зрив і казала, що не витримає тут більше і піде здамся. Місцеві почали шукати, хто зможе її вивезти. Вони шукали місяць, може, півтора. У них був перевізник з автобусним парком, який вивозив людей на неокуповану територію України і в Польщу. Спочатку це коштувало п'ять тисяч гривень, потім шість. Але туди неможливо було потрапити — там були записані тисячі людей, і не всіх випускали.
Надія вирішила спробувати виїхати через російські позиції. Місцеві попросили знайомого таксиста, і він повіз її. Вони взяли міграційну картку, але Надія була настільки напружена, що не могла навіть ручку в руки взяти — таксист заповнив її за неї.
На кордоні забрали телефон і паспорт, як у всіх. Більшість людей швидко проходили — п'ять хвилин і йдуть далі. Потім обшук, відбитки пальців, ДНК. Але Надію не викликали. Чоловік вийшов і запитав: «Ви — Надія?» Вона підтвердила. Він сказав: «Ходімо». Вона запитала: «У тюрму?» Він відповів: «Та ви не поспішайте. Ви туди ще встигнете».
Надію мучили дев'ять годин. Вона дуже боялася, що російські військові зайдуть на її сторінку у Facebook і побачать, як вона там написала «Кацапи, здохніть». Вони постійно питали про «Вконтакте» — чи була у неї там сторінка, що вона писала, яка була символіка. Останнім її допитував ФСБ-івець, близько двадцяти хвилин. Він розпитував, ким вона була у Збройних силах. Було зрозуміло, що вони у якійсь базі вирахували її посаду, але навіть не знали, яка вона була. Надія була старшим стрільцем, але казала, що лише кухар.
Вона вдавала з себе дурника. Російські військові казали їй: «О, у вас немає зв'язку, ви не знаєте, що відбувається. А ви знаєте, що у Маріуполі і Бучі все поставне?» Вона робила круглі очі і казала «Та ви що!» Вони розпитували про бригаду, але вона казала, що нічого не знає, що вона кухар і її справа — каструлі, що вона постійно була в нарядах на кухні.
Російські військові зрозуміли, що з неї нічого не візьмеш. Вони віддали їй паспорт і сказали: «Щасливого шляху додому» — у Куп'янськ-Вузловий. Тобто, не випустили далі. У тюрму не взяли, оскільки їй було вже п'ятдесят сім років, а крім того, вона так вдавала дурника, що вони навіть не дивилися її татуювання.
Друга спроба втечі була 3 червня. Знайомі знайшли хлопця, який вивозив дружин українських прикордонників. Надія сказала, що вона військова, а він відповів, що саме таких і вивозить. Вона запитала, чи зможе вивезти документи, УБД, нагороди. Він сказав, що все заховає. Це коштувало чотири тисячі гривень за поїздку на шістдесят-вісімдесят кілометрів.
Для виїзду з Куп'янська час від часу існує неофіційний зелений коридор. Його ніким не оголошують, але таксисти та люди, які заробляють гроші, знають про нього. Вони везуть людей до дамби через російські блокпости. Надія проїжджала дев'ять блокпостів, хоча зараз, кажуть, уже одинадцять. Вона не знає, чи платять водії російським військовим, але кажуть, що гроші не платять, але «стріляють» цигарками і крадуть з сумок. Від останнього блокпосту два-три кілометри до дамби — коли не пропускають, люди йдуть пішки.
На всіх блокпостах стояли «ЛНРівці». На сьомому вже були російські військові, які дуже ретельно перевіряли — тоді багато машин розвернули. У машині Надії було восьмеро дорослих і четверо маленьких дітей. На кожному блокпості матері казали дітям кричати. Одна дівчинка запитала: «Мамо, кричати «Росія — сука»?» Мати відповіла: «Ні, таке не кажи, ти плач тільки». На цьому блокпості їм сказали, що нікого не випустять, оскільки Україна «замінувала дамбу» і там йдуть бойові дії. Тоді з усіх машин жінки брали дітей, бігли до блокпосту, падали на коліна і плакали, просячи випустити їх з дітьми. Завдяки цьому їх випустили. Без цього Надія не вибралася б.
Російські військові дуже поспішали, тому не перевіряли сумки, а лише брали паспорти і переписували дані. У них не було інтернету, тому вони не знали, хто вона.
Коли вони йшли по дамбі, у Надії почали підкошуватися ноги. Люди почали кричати «Слава Україні» — тоді у неї почалася істерика, вона просто не могла зупинитися і ридала. Це було неможливо передати словами. Її відвезли в Харків на стадіон «Металіст». Там годували, була реєстрація тих, хто виїхав, і були бесіди з СБУ та українською контррозвідкою. Хлопці з контррозвідки самі були в шоці. Вони казали, що вже не сподівалися, що її побачать. Це був її останній шанс.
Надія з 2014 року була волонтером. Спочатку допомагала біженцям зі Слов'янська. Потім почала знайомитися з військовими — кілька років працювала з посилками на фронт. Згодом почала їздити на фронт сама: жила з хлопцями, готувала їм їсти. Вони всі називали її мамою, і досі звуть. Її хлопці були під Маріуполем. Вона втратила дуже багато своїх друзів. Ті, хто залишились, зараз воюють. Сьогодні хлопці отримали посилку від неї, і ще сьогодні мішки поїдуть до них. Вони постійно на зв'язку.