На початку липня українські військові вимушені були залишити Лисичанськ на Луганщині після тривалих боїв. Місто перейшло під російський контроль. Протягом усієї повномасштабної війни Лисичанськ піддавався постійним обстрілам, однак деякі його мешканці не покидали міста, сподіваючись на скорий кінець конфлікту.
Одним із останніх, кому вдалося евакуюватися перед окупацією, став 70-річний Володимир Іванович. Він залишився у місті довше за більшість і зумів виїхати буквально перед закриттям міста для транспорту, сівши в автомобіль незнайомця. Їм вдалося дивом дістатися Дніпра.
Володимир Іванович розповів про те, як готував їжу на вогні, ходив по воду на світанку та чому вирішив залишатися у місті до останнього моменту.
Пенсіонер мав велику сім'ю: дружину Валентину та двох дорослих доньок — одна викладала англійську мову, друга працювала у банку. У нього також було троє онуків. Коли почалася повномасштабна війна, він дізнався про це з телевізора чи радіо. Спочатку ситуація здавалася більш-менш терпимою, але незабаром почалися масовані обстріли міста. Тоді Володимир Іванович відправив дружину, обох доньок та онуків до Львова. Дочки з дітьми виїхали наприкінці лютого, коли небезпека стала очевидною. Дружину він відправив у березні після восьмого числа. Сам же залишився у місті.
На запитання про причини такого рішення він пояснив, що у його віці тікати було нікуди. Крім того, у місті залишилося три його квартири, за якими потрібно було доглядати. Поступово він втягнувся у життя в умовах війни і залишався, поки це було можливо.
Російські військові обстрілювали місто щодня. Мікрорайон, де жив Володимир Іванович, розташований біля заводу гумових виробів на південній окраїні Лисичанська, піддавався обстрілам значно рідше — приблизно раз на два-три дні, переважно вночі. Це не дозволяло мешканцям нормально спати. Багато будинків у місті були зруйновані.
Шостого березня у місті зникли електрика та водопостачання, але газ залишався. Саме газ став для мешканців найважливішим ресурсом для виживання. Його вимкнули лише у червні.
До того мешканці кілька разів залишалися без газу. У травні газопостачання було перервано на три дні через пошкодження центрального газопроводу міста. Люди були змушені збирати дрова та зрізати сухі дерева у парках, готуючи їжу у дворах на вогнищах.
У кожному дворі виникли такі вогнища, де збиралися ті, хто ще не покинув місто, і спільно готували їжу. Після другої аварії газ вимкнули остаточно, і мешканці повністю перейшли на цей спосіб приготування. У червні люди залишилися без усіх комунальних послуг — води, світла та газу. Володимир Іванович впевнений, що мешканці й досі збираються у дворах і готують їжу на вогнищах, оскільки іншого способу просто немає.
Спочатку воду привозили великими автомобілями, які набирали її на спеціальних станціях. Часто розвозили воду рятувальники ДСНС. Однак після того, як була розбита Білогорівська фільтрувальна станція, де можна було набрати води, автомобілі перестали їздити. Тоді мешканці почали ходити до природних джерел. Ранок Володимира Іванівича починався о четвертій ранку з походу по воду, а потім він займався іншими побутовими справами — готував їжу, прибирав, допомагав сусідам.
Одного разу у червні під час походу по воду він потрапив під обстріл. На іншому боці від джерела був яр, за яким стояли будинки. За словами Володимира Іванівича, там, можливо, знаходився склад зі зброєю ЗСУ. Хтось навів росіян на цей об'єкт, і вони почали його обстрілювати. Уламки летіли на сотні метрів.
Пенсіонер кинув тару для води, впав на дно яру і лежав там близько сорока хвилин, поки обстріл не припинився. Він не молився і не переживав про своє життя — він просто хотів, щоб обстріл закінчився, і думав про те, як якомога швидше звідтіля вибратися. Коли стало тихо, він встав і пішов додому.
З продуктами ситуація була критичною. Ринок практично не працював, магазини не отримували поставок. Працювало лише кілька продуктових магазинів та один кондитерський, та й то недовго. Більшість магазинів закрилися у березні. Ринок працював довше, але люди, які там торгували, продавали продукти прямо під обстрілами. Приватні підприємці, незважаючи на загрозу обстрілу, привозили те, що могли. Ринок закрився у червні, коли ситуація стала занадто небезпечною.
Три хлібні магазини ще деякий час працювали. Близько півмісяця хліб розвозили на машинах для тих, хто не міг вийти на вулицю. Однак після того, як була розбита центральна пекарня, з якої розвозили хліб по домах, мешканцям довелося жити на сухарях.
Продуктів не вистачало взагалі. Люди жили переважно на своїх запасах — хтось мав закрутки та овочі, хтось у морозильниках зберігав заморожене м'ясо та напівфабрикати. Коли було холодно, навіть без електрики люди могли зберегти продукти за вікном від розтавання. Деякі мешканці просто вивішували відра з заморозкою за вікна.
Кілька разів на тиждень приїжджали українські військові, підбігали до будинків і роздавали гуманітарну допомогу — товари першої необхідності, ліки, хліб, консерви. Саме за рахунок цієї допомоги люди й виживали.
Наприкінці лютого росіяни розбили місцеву котельню, і всі чотири мікрорайони залишилися без опалення. Володимиру Іванівичу було простіше — у нього було індивідуальне опалення, яким він користувався, поки була електрика. Однак у перший тиждень березня світло зникло, і система перестала працювати. Поки було холодно і був газ, це трохи допомагало. Люди гріли воду на плиті та заносили її в кімнати для обігріву. Однак температура в квартирах зазвичай не піднімалася вище 8-10 градусів, панувала сирість, тому мешканцям доводилося вдягати на себе все, що було.
У дев'ятиповерховому будинку, де жив Володимир Іванович, був підвал. Мешканці пробили туди другий вихід із середини підʼїзду, щоб під обстрілами не вибігати на вулицю і не ризикувати життям. Люди періодично спускалися туди. Однак сам Володимир Іванович жодного разу там не був — у його віці бігати туди-сюди з восьмого поверху було важко. Крім того, він не був впевнений, що це щось змінило б, враховуючи характер обстрілів. Звісно, було страшно. Але немає людей, які б не боялися. Там це стало нормою — дикою, але нормою. Не бояться тільки дурні.
Володимир Іванович багато спілкувався з сусідами. У його дев'ятиповерховому будинку було 56 квартир. На 22 червня у будинку залишилося лише 6 квартир, де хтось жив. Решта мешканців виїхали. Залишалися переважно пенсіонери та люди, яким було нікуди їхати. Спочатку евакуацію проводили офіційно — автобусами через безпечні коридори. Однак з другого тижня червня виїхати з міста можна було тільки за гроші, оскільки ситуація стала надто небезпечною. Приватні водії на своїх автомобілях вивозили людей, переважно до Дніпра. Тим, кому пощастило, траплялися волонтери, які могли когось забрати з собою. У останні тижні до міста доїжджало дуже мало людей, оскільки дорога була сильно прострілювана.
З того, що бачив Володимир Іванович, у мікрорайонах до моменту його виїзду залишалося близько тисячі, максимум півтори тисячі людей. До 24 лютого там жили десять тисяч, тобто виїхали дев'ять з десяти.
22 червня Володимир Іванович вирішив покинути місто. Він встав о четвертій ранку, щоб піти по воду. Підійшов до вікна. За його вікном був парк, за парком стояв готель, а за готелем — завод. Коли він глянув у вікно, заводу взагалі не було видно. Заграва піднялася до неба, усе було в диму. Потім почався обстріл. Коли він спустився вниз, по всьому двору були розкидані нерозірвані міни з п'ятьма пелюстками. Він зібрався, вийшов на ринок і побачив машину з чужими номерами. Запитав у водія, звідки той приїхав. Той відповів, що з Дніпра. Володимир Іванович заплатив дві тисячі гривень, сів у машину і поїхав. Більше того чоловіка, який його відвіз до Дніпра, він не бачив. Знає лише, що його звуть Гриша.
Дорогою водій підібрав ще двох людей, які втікали з міста. Вчотирьох вони вискочили з Лисичанська — дорогою через нафтопереробний завод. Вони їхали трасою на Бахмут, а звідти — на Дніпро. Коли проїхали трасу, їх зупинили на блокпосту українські військові та запитали: «А як ви проїхали? Лисичанськ же уже закритий!». Виявилося, що вони просто якось дивом проскочили трасу, а місто на той момент уже було закрите для транспорту.
Коли Володимир Іванович приїхав до Дніпра, він зайшов до місцевого гуманітарного штабу і попросився до Львова, де була його родина. Його відправили туди. Його нагодували, дали одяг, оскільки він виїхав із мінімумом речей — практично лише з грошима та документами. Коли він приїхав у Львів, він відчув радість. Радість від того, що нарешті побачить свою родину, своїх дітей, з якими він уже подумки попрощався.