У селі Рудня на Київщині, розташованому за 25 кілометрів від Броварів, протягом березня 2022 року перебували російські окупанти. Вони зайшли сюди 9 березня та залишили село лише через три тижні, коли розпочали відступ з області. Неподалік, у селі Богданівка, розташовувалася школа, яку використовувала 15 окрема мотострілецька бригада як штаб. Саме там російські військові утримували полонених, серед яких опинився й Сергій Миколаєнко з Рудні.
Сергій записався до місцевої тероборони у перший день повномасштабного російського наступу. З дванадцяти людей, які вступили до її лав із майже двотисячного села, він став одним із тих, хто активно допомагав Збройним силам України. Разом із друзями він знімав відео пересування російських колон, визначав місця їхньої дислокації та передавав цю інформацію військовим. Чоловік працював день і ніч, часто не спав, щоб надавати актуальні дані про ворожі позиції.
Не всі мешканці села схвалювали його діяльність. Люди питали, чому він ризикує, але Сергій вважав, що сидіти вдома означало чекати, коли окупанти прийдуть до його хати. Він знав про випадки, коли російські військові ґвалтували жінок у сусідніх селах, розстрілювали мирних мешканців. Тому він вирішив діяти.
Під час окупації Рудні росіяни розстріляли кількох місцевих жителів. Один із них, Вова, їздив на мопеді до сусіднього села Шевченкове — його розстріляли. Сусід Сергія, який працював охоронцем на дачах, вийшов подивитися, що відбувається, і також став жертвою. Російські військові розстрілювали всі автомобілі, які траплялися їм на дорозі. За словами Сергія, у селі загинуло п'ять людей. Крім того, молода пара, яка втікала з Богданівки, випадково заїхала до Рудні — їх розстріляли. Жінку вбили, чоловік залишився живим. Коли хлопця та дівчину ховали на цвинтарі, окупанти раптово зайшли до села, і люди змушені були ховатися, не закінчивши поховання.
Сергій також знав про мисливця Романа із сусіднього Шевченкового, який, як і він, передавав інформацію про ворожі колони. Одного разу до Сергія в лісі підбігла Романова лайка, але потім втекла. Згодом він дізнався, що Роман загинув у селі Мокрець.
24 березня Сергій разом із побратимами облаштовував у лісі поруч із селом бліндаж. Кілька днів раніше українські військові підірвали російський БТР, і окупанти почали активно розшукувати їх, прочісуючи ліс. Того дня Сергій пішов напиляти гілля для укриття. Коли він перейшов через дорогу, то раптово побачив двох російських військових — одного європейця та бурята з автоматом. Сергій намагався втекти, але окупанти відкрили вогонь. Йому прострелили праву ногу. Його побратим, на щастя, не потрапив у полон — Сергій встиг його попередити.
Росіяни схопили поранену людину. Сергій пояснив свою присутність у лісі тим, що допомагав місцевому діду напиляти дрів за буханець хліба. Щодо бліндажу та того, хто там перебував, він сказав, що не знає. Однак окупанти його не послухали. Вони почали кричати, що він нацист, намагалися його зв'язати. Один із них, бурят, сів на Сергія і почав бити його прикладом по голові. Чоловік встиг викинути телефон у куртку, тому російські військові не змогли знайти докази його співпраці з ЗСУ. За його словами, якби вони знайшли телефон, його розстріляли б одразу.
Сергія змусили залізти на російську техніку, надягли шапку на голову, щоб він нічого не бачив, і вивезли із села. Він не знав точно, куди його везуть, але припускав, що це або Богданівка, або село Велика Димерка. Дорога тривала довго. Його привезли у якесь приміщення, де зашили поранення на нозі — з уламками та піском. Потім його занесли у приміщення, де лежали тіла вбитих, і сказали: «нюхай двохсотих». За годину його перенесли у клас, де він пролежав кілька днів.
Лише на другий день полону Сергій зміг акуратно відсунути шапку з очей. На підлозі він знайшов дитячий щоденник, який належав учневі третього класу школи у Богданівці. Так він зрозумів, де опинився. Журналісти «Слідства.Інфо» пізніше відвідали цю школу. Вона була повністю зруйнована — вікна вибиті вибухами, приміщення всередину вигоріли, шкільні дошки поплавилися від пожежі. Через вікно, коли росіяни не пильнували, Сергій інколи розглядав дерева та магазинчик поруч зі школою, який впізнав, бо заїжджав сюди, коли рибалив.
Перші три дні полону були найжорстокішими. Особливою жорстокістю відзначився чоловік із Криму, який, за його словами, сам був українцем. Його звали, ймовірно, Ілля або Володя. Він постійно сидів на шкільному стільці з автоматом і «поливав» вогонь над головою та ногами Сергія. Той підскакував, закривав голову. Крім того, окупант бив його прикладом по нозі, скидав шапку з його голови та кричав: «Нацисты вы, мы вас хохлов, да мы все вас ненавидим, да мы все вас будем расстреливать, уничтожать».
Приходили й інші російські військові — європейці та буряти. Молоді строковики ставилися до полоненого більш лояльно. Один із них, під час обстрілів школи, навіть допоміг Сергію. Коли почалися обстріли, полонений відштовхнувся цілою ногою по лінолеуму та засунувся під стінку. Молодий російський військовий заходив до класу, запитав, хто його перетягнув, а потім затягнув ще одну парту, щоб захистити його від осколків.
Інші, старші російські військові, були значно жорстокішими. Вони звинувачували Сергія в роботі на Збройні сили та били його. Троє-четверо чоловіків наступали на нього, один вистрілив у руку з резинки, інший бив прикладом, різав. На руках Сергія залишилися дві рани. Один із них давив його ногою на другу-третю добу полону, і чоловік навіть втрачав свідомість. Російські військові кілька разів намагалися його задушити, і досі у нього залишилися проблеми з горлом.
Окупанти погрожували вбивством. Вони говорили: «Кажи правду, бо підеш, де інші, у каналізацію чи в стічну яму, що тебе не знайдуть, ні поховають по людськи, здохнеш як собака. Ніхто не згадає де ти і що ти». Сергій розповідає, що залишався непохитним і ніколи не видав своїх побратимів. Згодом правоохоронці знайдуть людські рештки у місцевому каналізаційному колодязі.
На четвертий день полону російські військові цікавилися Сергієм значно менше та частіше залишали його самого. Йому довелося лежати на алюмінієвих ношах, які були залиті його кров'ю, без можливості вийти навіть у туалет. Його дошкуляли розпухлі ноги, холод та протяги. Двері часто відчинялися, і холодний вітер кидав його в судомах. У лікарні пізніше він місяць не міг спати через звук стукаючих дверей.
Лише на п'ятий-шостий день полону російські військові дали йому подушку та ковдру. До того часу він лежав без нічого, йому було дуже холодно. Судоми були жахливі.
Тоді ж окупанти почали годувати Сергія. Зранку близько 7 години приїжджала техніка зі сморідким сухпайком. Запах був настільки сильний, що не можна було дихати — смерділо на всю школу. Близько 10 години один бурят заходив до класу з шашликом, і Сергію захотілося їсти. Але потім знову пахло сухим пайком. Йому дали його їсти, але це було неможливо — він був твердий, як гума. У пайку була й шоколадка, але коли Сергій спробував її кусити, відламав собі зуб. Проте він їв, бо давно нічого не їв.
До класу приходили керівники російських військ, щоб вирішити, що робити з полоненим. На першому та другому дні вони говорили про розстріл. Але один із них, можливо лікар, сказав: «У нього рана, піде нагноєння, нехай мучиться, сам здохне. Піде гангрена, він сам здохне». Таким чином, вони вирішили залишити його помирати від інфекції.
Одного дня до класу принесли пораненого російського військового, який згодом помер. Він був живий, закутаний у ковдру. Керівництво запитало його про його бригаду та батальйон — щось про 22-й полк або бригаду РГД. Військовий був обпалений. 29 березня, коли російські військові відступали, вони його забрали.
Коли українські військові почали обстрілювати російський штаб, Сергієві довелося пережити пекло. Обстріли йшли прямо у його клас. Все горіло, дим йшов сюди. Сергій не чув нічого — ні де падали осколки, ні де вони лягали. Заграва засліплювала його. Потім його кидало, як м'ясо на решітці. Він дивився на двері позаду — вони були в дірках вище коліна. На щастя, він лежав на землі.
29 березня, коли російські військові відступали, вони підпалили школу та боєприпаси у ній. Руйнування були настільки масштабними, що Сергій не пригадує таких від обстрілів ЗСУ. Він чув, як його кати обговорювали, що їхній підрозділ отримав наказ перебазуватися на Луганщину.
Тоді ж Сергія та ще одного чоловіка, теж Сергія, випустили. Його заштовхнули в шапці та наручниках і сказали: «У вас 5 секунд втекти звідси», погрожуючи матом. Дах школи палав повністю. Як тільки вони зайшли за ріг будівлі, стався вибух. Сергій подумав, що його товариш підірвався на розтяжці, але той повернувся по джгут та планку, якими було зафіксовано його ушкоджену ногу з відкритою раною та переломом. Навколо все вибухало. Сергій вдалося втекти лише завдяки велосипеду, який він знайшов на території школи — він використав його як самокат, щоб берегти ушкоджену ногу. Вийшовши за територію школи, він знайшов жінку з телефоном, зателефонував у поліцію, і його забрали до лікарні.
У лікарні Сергієві сказали, що він може втратити ногу. Почалося нагноєння, і старший лікар хотів ампутувати кінцівку. Однак молодший лікар запропонував почекати тиждень-два, щоб побачити, чи можна її врятувати. Зрештою, ногу вдалося врятувати. Два місяці Сергій був на апараті та витяжці. Лише місяць тому йому зробили першу операцію. Проте нога створює проблеми й досі.
Сергій розповідає, що раніше думав: краще б його розстріляли одразу, ніж стати калікою та створювати проблеми для родини. Але зараз у нього більше оптимізму. Він каже: «Хтось би мені дав тих катів — різав би їх на шматочки. Якщо почну бігати, піду в Збройні сили, не сидиться мені, разом з побратимами хочу вигнати їх звідси». Чоловік пересувається на милицях, але вже звик до них. Він жартує, що коли видужає, почне бігати і піде в армію, щоб робити смерть російським військовим.