Василь Прима, 69-річний мешканець села Велика Димерка неподалік Броварів, залишився в окупованому селі, коли його родина виїхала. Колишній працівник Дарницького радіозаводу, де він займався військовою технікою, зокрема ракетами С-250, провів майже місяць у самотності, ведучи детальний щоденник спостережень та переживань. Протягом 22 днів він записував усе, що бачив і відчував, а після звільнення села поділився цими записами зі «Слідством.Інфо».
Початок окупації застав Василя неготовим. У лютому, перед вторгненням, сім'я щойно закололи порося. Він припускав, що росіяни не нападуть 23 лютого, коли вони святкують день своєї армії, але можуть напасти наступного дня. Його припущення виявилося правильним. 24 лютого він почув звук ракет, що летіли над селом. Саме тоді він узяв тонкий зошит і почав вести щоденник. Звичка записувати інформацію була для нього природною — раніше він вів конспекти та переписував інструкції. Першу запис він озаглавив: «2022 рік, 24 лютого, війна. Летіли ракети». Кожного дня він акуратно вказував дату та день тижня, а коли місця не вистачало, писав на полях.
Перші дні окупації не були для села найтяжчішими. Хоча стріляли, чули вибухи та пролітали літаки, справжня війна не дійшла до Великої Димерки до 7 березня. Василь чув перший бій зі сторони села Залісся, розташованого за вісім кілометрів від його дому. Звуки танків, що йшли від сусіднього села Шевченкове, гуділи на відстані близько шести кілометрів. Він розпізнавав звуки артилерійської стрільби — монотонні удари «Градів» та «Смерчів».
8 березня біля Скибина розгорнувся великий бій. Василь чув його з дому. Він згадує про підполковника, який організував оборону, і вважає, що той справедливо отримав звання Героя України. Наші гармати були так добре замасковані, що навіть літаки не могли їх знайти. Росіяни висадили парашутистів біля повороту на Велику Димерку, але українська територіальна оборона розстріляла їх як у повітрі, так і на болотах. Деякі танки, розбиті під Скибином, відступили на Богданівку, де завдали великої шкоди.
9 березня російські військові прийшли з Богданівки до села. Василь спостерігав, як з обох боків його вулиці розташувалися танки — п'ять з одного боку, чотири з іншого. Росіяни облаштували там ремонтну базу, постійно ремонтуючи техніку. Василь ходив городами та їздив на велосипеді, рахуючи танки. Його брат служив у територіальній обороні і мав цілий арсенал зброї. Василь просив у брата хоча б двостволку, але той відмовив, сказавши, що його все одно вбють, якщо знайдуть.
Коли танки встали на позиції 11 березня, російські військові почали знущатися над цивільним населенням. Вони ходили по хатах, перевіряли, хто живе, а хто ні. Якщо будинок виглядав гарно, але був порожній, вони залазили туди і крали все, що могли. Василь боявся ховатися в підвалі — він побоювався, що його засипле під час обстрілу, і ніхто не витягне. У селі були люди, яких засипало під час обстрілів, і їх не витягували, поки вони не помирали. Тому він сидів у погребі лише один раз, коли обстріл був особливо сильним. Попри проблеми зі здоров'ям, він стежив, щоб не загорілося.
17 березня біля його дому спалили чотири хати. Одна з них пережила німецьку окупацію у 1943 році, потім її добудували. Це був гарний будинок, але російські військові його спалили. Розстрілювали й машини. У сусідів навпроти спалили красивий новий дім, на будівництво якого вони витратили багато часу. Снаряд прилетів прямо у двір. Хоча дім можна було гасити, сусіди не змогли це зробити. Він тліє дві години, але коли сусіди та сусідські хлопці спробували залізти за паркан, щоб гасити, російські військові не дозволили. Одного з них поранили, іншого вбили. Згодом сільська рада допомогла, і стіни дому знесли. По всій Великій Димерці багато будинків було розбито — лише на вулиці Парниковій розбомбили понад 20 будинків, кожен другий був пошкоджений.
У селі було два зелені коридори для евакуації — 14 та 21 березня. Один чоловік провів на евакуацію свою доньку з двома дітьми та сумками, але коли повертався, його вбили. У Великій Димерці, де на початок повномасштабного вторгнення мешкало 14 тисяч осіб, загинуло більше ста людей.
20 березня дружина Василя сказала йому, що виїжджає і просила його їхати з нею. Вона обіцяла, що заберуть його сина Валіка і пристроять його десь. Але Василь відмовився. У нього були коти, собаки, кури, качки та морозилки з їжею. Він не міг їх залишити.
21 та 22 березня російські військові як «подуріли» — танки стали на городах, водили баштами та обстрілювали. Василь стояв у проміжку між хатою та сараєм. Коли летів снаряд, він відчував, як воно летить. Один раз над ним пролетіло три танкові снаряди, і він відчув такий тиск повітря, що його пригинало до землі.
21 березня був вікно для виїзду. Біля фіртки плакала його дружина і сказала: «Прости мене, що зіпсувала тобі життя. Я повернусь, я повернусь». Василь залишився один. Електрики не було, газу не було. Телефон він заряджав через батарейки. Вдень варив їсти, ввечері топив котел. Коли стріляли, опускав цінне в погріб. Коли не стріляли, розбирався з морозилкою. Це повторювалося день у день.
Світла не було, хоч було холодно, і морозилка потекла. На початку війни вони закололи порося, тому Василь по ночах різав сало і їв його. Його раціон був простий — крупи, закрутки та картопля, куплені до війни. Готувати він не вмів, тому брав те, що було в морозильнику, і варив. Варив рибу, м'ясо, потім ділив — щось собі, щось котам, щось собакам. Дочка поїхала до Черкас з дітьми, дружина теж виїхала. А він залишився сам з п'ятьма котами, двома собаками, курами та качками. Всіх треба було годувати. До нього приходили чужі коти та собаки, він дбав і про них. У людей по селу бігали корови та свині, але у Василя було своє господарство.
Для зарядки телефона він вигадав власний спосіб. Брав магнітики з навушників та батарейки, складав їх одне до одного і трохи заряджав телефон. Він міг би припаяти щось, але світла не було.
22 березня з вікна на даху він бачив бій. Спочатку почали стріляти на перехресті, туди стріляючи пішла БТР, яку потім знищили. Інша група знищила три танки. Бій тривав близько 7–8 хвилин. Коли боєкомплект рвався, було страшно. Василь спостерігав з вікна на даху — хоч було темно і світла не було, все одно видно. Він побачив, як наші попали в російську «черепашку». Коли почали рватися боєкомплекти, було дуже гучно. Василь думав, що якщо будуть так бити до суботи, то хати просто не стане. Але в середу він прокинувся, і стало тихо — ніхто не стріляв. Наступного дня прилетів наш літачок, вистрілив дві ракети в сторону Богданівки. Василь почув вибух. Потім літачок почав падати, і Василь подумав, що його збили. Він падав у напрямку цвинтаря, де росли високі верби, тому нічого не було видно. Раптом літачок виринув далеко, перевернувся і вистрілив ракетою в великий танк Т-90. Наші потім не змогли вивезти його одним краном, довелося замовляти ще один.
Василь бачив російських військових — вони йшли утрьох по вулиці. Через паркан вони його не бачили. Ті, що їздили на танках, бачили його, але не стріляли. У Василя було дві сокири — менша та більша. Меншу він повісив на пояс і так ходив, готуючись метнути її, якби вони сунулися до його дому. Можливо, допоміг напис «люди живуть» на воротах — тому вони сюди й не прийшли.
23 березня один відремонтований танк їздив по городах, запалив сарай вистрілом і поїхав на Богданівку. 26 березня російські військові ще їздили по селу і розстрілювали будинки з танків. 30 березня танки пішли на Київ — вони відремонтувалися і хотіли, мабуть, зайти нашим у тил. Заїхали на міст, але там їх наші перестріли. Їх спалили і спереду, і ззаду. Найгучніше було з 10 до 11 години вечора. Видно, вони там усі поздавалися. 31 березня у селі нарешті стало тихо.
Коли російські військові відступали, Василь бачив танк, за яким їхала машина. На тій машині та на танку було привʼязано стільки всього — витяжки, холодильники, шафи. Танк ішов як новорічна ялинка. Вони позбирали все, що могли, понакрадали і везли на Богданівку. Василь не розумів, навіщо вони це роблять.
Колись Василь їхав потягом через Росію. Він бачив невеличкі поселення — хатки, біля яких росли берези, у собак замість будок були бочки, сарайчики, замість паркану — огорожа з жердин, туалетів не було. Люди там багато пили горілку та брагу. Василь служив з російськими військовими з Пскова. Він вважав їх підлими. Вони постійно натравлювали його товаришів один на одного.
Василь був сам 22 дні. Те, що він був сам і мав забезпечувати господарство, для нього була війна. Було холодно. Добре, що він зробив у ванні грубку, де міг натопити і зварити їсти. Найважче було те, що не було хліба. Ніхто не думав, що хліба не буде, і треба було насушити хоча б сухарів. Коли 2 квітня йому принесли пайок з 350 грамами хліба, він так зрадів, що аж плакав.
Електрики та доступу до новин у нього не було аж до 7 квітня. Як тільки включили електрику, він увімкнув радіо і слухав новини аж до пів на третю ночі. У своєму щоденнику він написав, що це вітчизняна війна. Його батько воював, дід воював на фронті, він сам служив в армії. А тут така війна прийшла. Він знав, що вона буде.