Сім'я Григор'євих розділена втратою. Донька Яна описує це просто: мати — душа сім'ї, батько був серцем. Без нього вони відчувають неповноту. Її батько, Сергій Григор'єв, служив на сході України з 2019 року. Коли почалася повномасштабна російська агресія, він опинився у полоні в Маріуполі. Перед тим як зникнути в неволі, він встиг надіслати відеозвернення рідним зі словами надії: «Сподіваюсь, я вас ще побачу». Однак у травні 2023 року Сергій загинув у російській в'язниці.
Російські лікарі видали свідоцтво про смерть, де вказали інсульт як причину. Але українські судмедексперти встановили іншу правду: смерть була насильницькою. Крім того, редакція розшукала колишнього полоненого, який підтвердив, що здоров'я Сергія різко погіршилося внаслідок систематичних побиттів.
Галина Григор'єва розповідає про свого чоловіка як про людину, з якою вона прожила 36 років щасливого шлюбу. Вони познайомилися й одружилися за місяць. Сергій був спокійною, врівноваженою людиною, майстром на всі руки. У 90-х роках подружжя побудувало будинок у Пирятині на Полтавщині, де вони й жили разом.
Особливою мрією Сергія було мати власний будинок з фруктовим садом. Вони придбали землю й висадили яблуні. Найбільший врожай за десятиліття випав на той час, коли сім'я дізналася про його смерть. «Так вродив сад, що на землі яблука лежали, гілки гнулися», — згадує Галина. Тепер вона доглядає за господарством сама, хоча кожної ночі у снах вирішує побутові справи разом із чоловіком, їздить на машині, працює — день у день повторюється той спільний світ.
Доньки Яна та Оксана живуть за кордоном, але приїхали до Пирятина на дату, коли батькові мало б виповнитися 62 роки. Вони хотіли бути разом у рідній оселі в цей день.
Сергій пішов воювати у 2019 році. Рідні помітили, що він наче помолодшав. Він розповідав про навчання, про те, як бігав крос, говорив: «Та я ж ще не останній!» У нього з'явився новий ентузіазм. Для молодих бійців, з якими він служив, він став батьківською фігурою. Його всі поважали.
4 січня 2022 року Сергій повернувся в зону АТО (ООС) під Маріуполем. Його контракт мав закінчитися за кілька днів, але почалася широкомасштабна війна. Він служив водієм у 209-му окремому протитанковому дивізіоні. На початку вторгнення російські сили розбили техніку його підрозділу. На допомогу прийшли морські піхотинці, й разом із ними Сергій потрапив до Маріуполя, де військові розташовувалися на заводі Ілліча.
12 квітня дружина одного з його побратимів зателефонувала доньці й повідомила, що їхні рідні здалися в полон. 24 серпня 2022 року Григор'єви отримали листа від Сергія: «Дорога Галочко, я живий, здоровий. Все буде добре». Фразу про те, що все буде добре, написану його почерком, дружина й доньки вибили собі на зап'ястях однаковими татуюваннями. Оксана пояснює: це їхня сила, останні слова батька, написані в неволі, адресовані їм.
У 2023 році рідні отримали відеозвернення Сергія з полону. На ньому він одягнений у тюремну робу з рефлекторними стрічками, виглядає виснажено й значно схудлим. Він каже: «Мої дорогі, я живий-здоровий, чекаю, коли повернуся. Сподіваюся, що я все-таки побачу вас». Оксана помітила щось тривожне в його словах. Галина звернула увагу на фізичні зміни: він носив окуляри з товстою лінзою, а на відео їх немає. Найбільше її вразило, що у нього немає зубів — у людини раніше були свої зуби.
Відео було записане у Камишині. До того Сергія утримували в Оленівці та, ймовірно, у Таганрозі. Після Камишина його етапували до виправної колонії №12 у Каменськ-Шахтинському Ростовської області Росії.
Редакція розшукала військового на ім'я Олександр, який перебував у тій же колонії в той же час. Він згадує, що Сергій виділявся серед інших — був літньою людиною. Спочатку він тримався бодро, ходив у столову разом з іншими. Його не залучали на роботи й чергування, але він поводив себе досить жваво для свого віку й умов неволі.
Проте незабаром його стан почав погіршуватися. Олександр пояснює, що це сталося після систематичних побиттів упродовж місяця, які влаштовували співробітники Федеральної служби виконання покарань з інших регіонів. Полоненими керували місцеві працівники, спецназ з інших регіонів та так звані «придані» сили — працівники ФСВП, які приїжджали з різних регіонів. Саме коли приїхала одна з таких змін, почалися проблеми для Сергія.
Ці люди влаштовували у їдальні так звані червоні коридори — до прийому їжі та після. У цих коридорах майже кожен отримував удари пилицею, кулаком чи іншим предметом. Удари були серйозні, спрямовані на больові точки. За тиждень Сергій почав скаржитися на здоров'я: боліло серце, почалася задишка. Його стан явно погіршувався. Він не витримував фізичних навантажень і побиттів. Коли його загін був на 8 поверсі, йому було важко підніматися сходами, тому його перевели на перший поверх. Потім його забрали до штрафного ізолятора.
У штрафному ізоляторі з Сергієм перебував полонений бойовий медик, але врятувати його не вдалося. Олександр розповідає: «Просто сказали перед обідом, що він помер. І потім на територію тюрми занесли тіло в чорному пакеті».
Сім'я дізналася про смерть батька 6 січня 2024 року. Напередодні відбувся обмін полоненими, й у чаті рідних військових, утримуваних у Каменськ-Шахтинському, з'явився один зі звільнених. Оксана одразу надіслала йому фото батька й запитала, чи той його не бачив. Військовий прочитав повідомлення, але два дні не відповідав. Мовчання наштовхувало на тривожні думки, але сім'я все ще сподівалася на краще. Уранці 6 січня колишній полонений написав: «Юрійович помер у середині травня 2023-го. Співчуваю».
У березні 2024 року Григор'євим повідомили, що тіло Сергія повернули в Україну. У червні його поховали у Пирятині.
Росія видала лікарське свідоцтво про смерть, де вказала причиною «глибокий внутрішньомозковий крововилив в праву півкулю головного мозку» — інсульт. Однак українська судмедекспертиза, проведена після репатріації тіла, встановила, що смерть була насильницькою. Причиною вказали «закриту тупу травму черевної порожнини з ушкодженням селезінки».
Яна розповідає про реакцію судмедексперта: «Лікар-судмедексперт була обурена тим, що Росія видала фіктивне свідоцтво про смерть. Вона казала, що звісно, тут видно, що людина була закатована. Була внутрішня гематома. Він помер, бо стікав кров'ю».
На могилі Сергія стоїть маленька ялинка й горить свічка. Поруч квітнуть червоні троянди, які висадила Галина. Вона приходить до чоловіка кожної суботи. Вона каже, що не може пробачити росіянам — не тільки за свого чоловіка, але й за всіх молодих хлопців, за всіх дітей. Можливо, це її гріх, але вона не належить до тих людей, які прощають. Вона не згодна пробачити.
Яна додає останні слова: «У нас розділяється сім'я, мама — це душа, тато — це серце. І в даний момент серця в нас не вистачає».