Селище Миропілля розташоване на Сумщині за кілька кілометрів від російського кордону. З його полів видно вже російські території — Нікольський монастир, де, за розповідями місцевих, укриваються російські військові. Село фактично опинилося в оточенні: з одного боку межує з Бєлгородською областю, з іншого — з Курською. Учасники місцевого добровольчого формування вказують на вишку по той бік кордону, яку називають «Гренадер» — вона обладнана тепловізорами та камерами. Українські збройні сили знищили цю вишку днями раніше.
З російської сторони діють снайпери, тому наближатися до кордону небезпечно. За словами добровольців, близько місяця тому на території громади снайпер застрелив у серце начальника штабу однієї зі структур. Командира роти довелося евакуйовувати, а добровольці з Сумського угруповання прикривали операцію. За їхніми розповідями, один боєць був убитий, тоді як противник мав чотирьох. «Снайпери сидять тут всюди, ми їх бачимо, вони нас бачать. Ми як у підкові знаходимося, оточені з усіх боків російською територією. Вони на пагорбі, а ми внизу», — описує ситуацію один із місцевих військових.
До 24 лютого село жило звичайним життям. Його нинішні захисники ходили на роботу, поки не почули обстріли та не побачили ракети. Повномасштабна війна почалася з літаків, які летіли низько, майже зносячи будинки. Коли о дев'ятій ранку голову сільської ради викликали до Сум, під обласним центром уже стояли російські танкові підрозділи. Однак окупанти не затрималися там довго й рушили на Київ. Один із добровольців два тижні евакуйовував дітей із Сум, але йому доводилося їздити через російські блокпости.
Миропольчани залишилися без будь-якої допомоги. Військомату у Краснопіллі вже не було — росіяни йшли й через це місто. Не було ні військомату, ні прикордонників, ні поліції. Місцеві самоорганізувалися, патрулюючи вдень і вночі з мисливськими рушницями.
Але серед них виявився перебіжчик. Один із колишніх добровольців Миропілля перейшов на бік ворога. Один із його товаришів розповідає з сумом: «Дуже товаришував з одним з них. Я не знаю, ще й досі не вірю, що він міг таке зробити. 25 років жив тут. Він із нами захищав Україну з перших днів». Близько місяця тому цей чоловік потрапив до ФСБівців, пробув у них дві доби й був випущений. Військові переживають, що він може передати локації окупантам, але припускають, що це може й спрацювати на їхню користь, якщо ворог буде думати, що село кинуте на самоплив, а не організоване.
Через Миропілля на територію України вступила російська Таманська танкова дивізія. Однак наступ окупантів на Сумському напрямку виявився невдалим. На початку березня користувачі соцмереж публікували відео, як близько двадцяти російських танкістів, які зайшли на Сумщину через Миропілля зі сторони Бєлгородської області, розповідали місцевим про те, як вони перетнули кордон, і просили їсти. За їхніми словами, завдання було просто «зайти сюди», але вони понесли втрати. Українці захопили підполковника цієї дивізії Євгена Стародубова, який згодом давав інтервʼю журналісту Володимиру Золкіну. У розмові Стародубов зазначав, що командування фактично «кинуло їх на убой» в Україну.
Інший полонений, капітан Расім Тагієв, теж із Таманської дивізії, розповідав, що аж до кордону командування говорило військовослужбовцям про навчання. Коли танки перетнули кордон, зв'язок із командуванням зник, і танкісти зрозуміли, що опинилися на війні. За даними ВВС, генерал-полковник Олександр Лапін, командувач російського Центрального військового округу, нагородив свого сина-танкіста, який керував наступом на українські Суми та Чернігів, вже коли російська армія відступала із цих напрямків. Телефонні перехоплення Служби безпеки України та розповіді російських військових свідчили про поганий стан російської техніки, недостатнє постачання та втрати при наступі на київському та чернігівських напрямках у перші дні війни. Російський швидкий наступ на Сумщину захлинувся, і до 9 квітня область була повністю звільнена від окупантів. Однак загроза залишилася.
Попри те, що самі росіяни у селі не стояли й область звільнили на початку квітня, вороги продовжують регулярно обстрілювати село. У червні обстріли посилились і не вщухають досі. Навіть під час візиту журналістів розпочався артилерійський обстріл. На місцевому цвинтарі окупанти поцілили у одну з могил снарядом та зруйнували близько десятка поховань. Місцеві кажуть, що росіяни навіть мертвим спокою не дають. Добровольці допомогли безпечно дістатися схованки, попередивши про пристріляну артилерію.
Поки очікували на закінчення обстрілу, добровольці розповідали, хто і як обстрілює громаду. За час обстрілу вони нарахували шість «виходів» снарядів. Стріляють із російської Попівки, поцілили у Велику Рибицю та в райони Мелової та Відьмової гори.
Військові тісно співпрацюють із прикордонниками. 2 червня о четвертій дня російські гелікоптери обстріляли громаду, випустивши близько тридцяти снарядів. Добровольці зрозуміли, що ворог обстрілює прикордонників. Вони вхопили аптечки й побігли на допомогу. На місці побачили українську зенітку, яка стріляла по гелікоптерах, але поруч з нею нікого не було. Добровольці вирішили повернути зенітку українським прикордонникам.
Поки гелікоптери продовжували стріляти, один із добровольців, Женя, заліз у машину й запитав, як її завести. Одразу в чотирьох метрах почали обстрілювати з мінометів. Четверо чоловіків ледь звідти вилізли на животах, дійшли до останнього будинку, попросили води у жінки, вмилися, відпочили десять хвилин. Потім вкрали цей «Урал» із зеніткою, завели й вигнали з-під обстрілу. Передали прикордонникам назад їхній «Урал» із зеніткою, всіма боєприпасами.
Попри те, що чоловікам доводиться ризикувати своїм життям, вони захищають спокій громади. Один із добровольців розповідає, що служив у радянський час, коли ракета прилітала на блокпост за п'ять метрів від нього. Він живий, його колектив теж вижив, сховавшись у бліндажах. Однак влада не дбає про них — попри постійну роботу під обстрілами, три місяці люди не можуть вирішити питання з фінансуванням добровольчого територіального формування. «По 3 місяці без коштів. І йдуть під ворожі гелікоптери, не маючи навіть військового досвіду», — зітхає один із захисників.
Але вони налаштовані стояти до останнього. «Ми стоїмо тут 24/7, на охороні своєї територіальної громади. Прийде час і ми їм запустимо так, що й Путіну спекотно буде. Здачу повернемо», — каже один із них. На запитання про страх перед можливим повторним наступом вони відповідають, що страху немає, адже самотужки контролюють ситуацію. «Я сплю зараз набагато спокійніше, тому що я знаю, що наші хлопці стоять всюди. Не дай Боже, але я буду знати один з перших. І наші хлопці стоять 24 години, не закриваючи очей, все вони бачать, хоча їх ніхто не бачить», — розповідає один із них. Далі добровольців немає нікого — лиш прикордонники поруч, фактично на одній лінії.
Володимир, колишній вчитель фізкультури та музики у місцевій школі, а нині пенсіонер, розповідає, що за кілька днів до приїзду журналістів село сильно обстріляли з російського боку. Снаряди потрапили зовсім поруч із його будинком. «У неділю, якраз у Росії був День військово-морського флоту. І у пів на шосту ранку перший був прихід. А потім сюди. Ракета, мабуть, потрапила у дерево і вибухнула зверху. І уламки по всьому будинку. Я нарахував більше 25, а взагалі кажуть до 50-ти. По будинку цілі пластикові вікна, крім двох шибок. Будинок розколовся», — каже він. Чоловік планує залатати пошкодження, але на суттєвий ремонт не розраховує, адже обстрілюють громаду чи не щотижня.
Як і в багатьох мешканців прикордоння, у Володимира в Росії живе родина — двоюрідна сестра. Він зідзвонюється з нею та спілкується. Жінка родом із Краматорська, тому все розуміє та підтримує Україну, але допомогти нічим не може. Рідна ж сестра його дружини була у Маріуполі. Росіяни зруйнували її будинок, витягнули пораненою із погріба й забрали. Зараз вона десь у Росії. Завдяки двоюрідній сестрі є хоч якийсь звʼязок із нею.
Але у родині є й втрати. «На днях розстріляли двоюрідної сестри дітей у Маріуполі. Розстріляли, бо він був військовий. Він молодий, у них шість років дитині. Вбили жінку, його вбили, а що з дитиною — невідомо. Нам прийшла буквально позавчора «похоронка»», — ділиться він із сумом.
Місцеві розповідають, що багато людей припинили спілкуватися із ріднею в Росії. Один із добровольців розповідає, що спілкувався в перший день повномасштабної війни із родичами з Курська. Вони подзвонили й запитали, чи він розуміє, що треба щось робити з українським президентом. Він відповів, щоб вони зі своїм керівництвом щось зробили, а він зі своїм розбереться. Після того вони навіть не дзвонять, не цікавляться, що з ними тут, хоча чують про обстріли.
Трапляються й випадки, коли діти не спілкуються із власними батьками. Загалом, за словами місцевих, 90% розірвали стосунки з рідними повністю. «Чим ми відрізняємося від росіян — тим, що ми їм зла не бажаємо. Мирних ми не ненавидимо так, як вони нас, немає в нас такого. Може, ми така нація. Російських солдатів так, а до місцевих жителів… Знаєте, як хворі люди? Як ставляться до хворих людей? Співчувають», — каже один із добровольців.
У селі вважають, що обстріли — це намагання росіян залякати місцеве населення. Останній місяць обстріли суттєво посилилися. У день приїзду журналістів окупанти обстріляли Велику Рибицю та Краснопілля із важкої артилерії. Працюють самохідні артилерійські установки, міномети, ворог прицільно стріляє по селам. «Мабуть, вони залякують населення, для того щоб виселялися і щоб люди, може, якусь революцію в країні зробили. Але я думаю, що наш народ не залякати. І люди згуртувалися, і сусіди, ми зараз гуртом, якщо, то до когось біжимо. Дуже зараз, хоч ми і були раніше такі, але кожен займався своїми питаннями, а зараз як одна рідня, як одна сім'я», — каже Володимир.
Військові розповідають, що коли українців бомблять, росіяни з сусідніх сіл аплодують. «Скоріше за все, що поїхав дах і з людьми щось не те. Ну, якщо для нормальної людини щось не те, тому що, коли нас бомблять, вони це все чують і вони росіян вітають, бажають доброго ранку, тобто сміються, це жах якийсь. Ну розумієте, навіть коли в них, я розумію, що там мирні люди гинуть, мені якби я розумію, що це неправильно. Ну мені шкода, звичайно», — каже захисник Миропілля.
Однак добровольці заспокоюють — ворог не пройде, бо щоденно вони спостерігають за окупантами у бінокль «аж до іскор в очах». Вони інформують навколишні села та обласний центр про те, що росіяни розпочали ракетні обстріли. «Техніка — це 100% не пройде. Як тільки десь загуде, як тільки звук почули — ми вже доповідаємо, що техніка пройшла. Ми ж інколи чуємо як ракети виходять. Мабуть, подзвонити й дати сигнал, що пішли ракети швидше, ніж вона долетить туди. Вже людей можна попередити, що пішли ракети туди», — розповідають захисники.
Попри всі загрози, вони залишаються у Миропіллі й кажуть — поки живі всі ті, хто стоїть на захисті громади, росіян сюди не допустять. Саме через це вони взяли зброю. «Ми хочемо залишитися в Україні, на своїй землі, зі своїми дітьми, зі своїми онуками, щоб в нас тут все процвітало без них, все налагоджувалося. Тільки життя ми починали бачити, село починало процвітати, а вони прийшли й хочуть нам влаштовувати свої порядки. Ми не дамо», — каже один із добровольців.