У перші дні повномасштабної війни село Нова Басань на Чернігівщині опинилося під контролем російських військових. Окупанти розмістили в селищі близько 850 одиниць техніки — танків, бронетранспортерів, машин супроводу та самохідних артилерійських установок. Вони займали подвір'я місцевих мешканців, грабували господарства, залякували жителів та брали у полон чоловіків. Понад місяць російські військові утримували полонених у нелюдських умовах у холодних підвалах, а жінки та діти, охоплені страхом, вмовляли окупантів дозволити їм покинути село.
Сліди окупації видні й досі. Центральна вулиця селища глибоко пошкоджена гусеницями важкої техніки. На новеньких бордюрах залишилися відбитки від бронетранспортерів, а на фасадах будинків видно сліди від влучання снарядів. За словами сільського голови Миколи Дяченко, російська техніка складалася з танків, БТРів, машин супроводу та САУ.
Коли військові вступили до села, вони розташувалися прямо на приватних подвір'ях. Їх було настільки багато, що здавалося — вони займають кожен куточок. Місцева мешканка Тетяна згадує: «Ми прокинулися вранці, а тут танк стоїть на городі, у сусіда танк стоїть, у відділенні зв'язку на подвір'ї теж танк стоїть». Російські військові ходили по будинках, забирали телефони, грабували сараї та залякували господарів. Тетяна розповідає про момент, коли військові вдерлися на її подвір'я: «Вони зайшли як хазяїни! Прийшов такий власний, і стукає у двері. «Страшно?» — питає. Кажу: «Канєшно, страшно, з автоматом прийшов». Я за сина, за внучку боялася».
Страх місцевих був цілком обґрунтований. У перші дні окупації російські військові застрелили чотирнадцятирічного Дмитра Соловея. Хлопчик грав зі старшим братом у м'яча на вулиці, коли по них раптово відкрили вогонь. Дмитро загинув на місці, його брат отримав важке поранення.
Полонені в нелюдських умовах
Росіяни затримували місцевих за підозрою у співпраці зі Збройними силами України. Григорія разом із сестрою забрали у полон рано вранці. Військові вломилися до його будинку, припускаючи, що вони можуть бути «наводчиками» та повідомляти про розташування російської техніки. Григорій працює дата-аналітиком, тому у його будинку було багато комп'ютерної техніки, що викликало підозру окупантів. Після трьох днів допитів та перевірок його разом із сестрою відпустили, але всю техніку конфіскували.
Дружина іншого полоненого Ліза розповідає про жахливі умови утримання. Чоловіків тримали 25 днів у підвалі без їжі та води. «Самі ховалися у людські хати, а полонених тримали як живий щит зверху у якихось сараях. Тоді був мороз -20, там у людей і пальці відмирзали, і вони їх один одному видаляли. Там був жах. Мій чоловік на 14 кг схуд. Їх не годували, не поїли, у них був літр води на 20 чоловік на добу», — розповідає вона.
Лізиного чоловіка також взяли у полон за підозрою у співпраці з ЗСУ. Напередодні затримання він намагався домовитися з окупантами, щоб ті дозволили вивести з села дітей, які ховалися від постійних обстрілів. Однак після цих переговорів українські військові відкрили вогонь по позиціях росіян. У відповідь окупанти взяли в полон двадцять людей з міста.
Командир Уралбаєв
Під час спілкування з журналістами колишні полонені впізнали військового, який віддавав наказ затримувати місцевих. Його звати Руслан Уралбаєв, і судячи з його сторінки у соціальних мережах, він походить з Казахстану. На його тілі є тату кажана, що може свідчити про зв'язок з військовою розвідкою.
Григорій пригадує, що у Уралбаєва був позивний «Урал». Саме він, за словами чоловіка, віддавав накази розстрілювати полонених. Розстріли, свідком яких став Григорій, були актом залякування — російські військові робили постріли у повітря біля голів полонених, а потім вели їх на допити.
Ліза також спілкувалася з цим військовим і впізнала його за фотографіями з соцмереж. На відміну від більшості молодих окупантів, Уралбаєв був значно старший і командував іншими військовими. «Він був головний і віддавав розпорядження. Усі їздили на танках, а він їздив на БТРі. У нього навіть форма була трішки інша: якщо всі вони були дуже озброєні, то у нього було менше зброї при собі. І він іноді їздив на військовому джипі з водієм, його возили», — описує його Ліза.
Евакуація з зав'язаними очима
Ліза неодноразово зустрічалася з російськими військовими, намагаючись вивести дітей з села. Вона приїхала до Нової Басані з трьома дітьми з Броварів, щоб переждати обстріли Києва. Разом з нею приїхали родичі та друзі зі своїми дітьми в пошуках безпечного укриття. Замість цього вони потрапили в окупацію.
«Ми жили шіснадцятеро людей у одній маленькій хаті з купою дітей. Я познайомилася з мамою, яка мала дитячий будинок сімейного типу. Вона одна і 12 дітей. У неї взагалі не було що їсти і вона казала: «Ми або від пострілу помремо, або від голоду». Тому ми вирішили виходити з села разом. У нас загалом було 24 дитини», — розповідає Ліза.
Жінка врешті вмовила окупантів дозволити дітям покинути село. Російські військові погодилися за однієї умови: у всіх, включно з дітьми, будуть зав'язані очі та зв'язані руки. Вони обіцяли не стріляти у спини жінкам із дітьми, але попередили, що поле, яким вони будуть йти, може бути заміноване.
Подружка Лізи опублікувала у соціальних мережах пост із закликом допомогти дітям вибратися з села. На зв'язок із жінкою вийшли люди, які запевнили, що цим полем йти безпечно. Ліза зважила всі за і проти, і повела групу дітей та жінок «зеленим коридором».
Російські військові йшли позаду групи весь час. Десь з середини шляху ворожий дрон почав стежити за ними. Коли група людей із зав'язаними очима та руками, тримаючись за мотузку, дісталася найближчої лісосмуги, там на них чекали українські військові. «Виявляється, з тієї сторони організували цілу спецоперацію. У лісосмузі стояли сім машин, ми сіли у них, і як дали 140 км/год по тому полю», — розповідає Ліза.
Через місяць, коли російські військові покинули село, з полону вийшов і чоловік Лізи.