З середини липня російські військові розпочали інтенсивні артилерійські обстріли Нікополя, Марганця та прилеглих населених пунктів. Щодня місто піддається кільком десяткам ударів. Близько половини мешканців покинули місто, яке колись налічувало 116 тисяч жителів, а ті, хто залишився, намагаються продовжувати звичайне життя, поки відновлюють зруйноване.
Від Нікополя до Запорізької атомної електростанції, яку російські військові окупували 4 березня, через Каховське водосховище всього 12 кілометрів. За ясної погоди станцію видно як на долоні, але протягом часу, коли журналісти перебували поблизу, протилежний берег Дніпра був затягнутий димом. Це відбувається через постійні обстріли окупантів та їхні удари по розташованій поруч Запорізькій тепловій електростанції, яка піднімає хмари пилу.
На мусіївських пляжах, що виходять до водосховища, місцевий мешканець Олександр розповідає про життя поруч із захопленою станцією. На його думку, російські військові не приховуються, оскільки розуміють, що українські військові не будуть стріляти по атомній об'єкту. «У них підла війна. Вони заховалися — ми ж їх не можемо бити», — говорить він. Олександр звертає увагу на дим над теплоелектростанцією, який з'явився вчора. Він розповідає, що окупанти щоночі обстрілюють його бік водосховища, починаючи близько 10-11 вечора й завершуючи на світанку. З села, Нікополя та Марганця виїхало багато людей — діти, літні люди, жінки. «Люди бояться. Всі мають, звісно, надію на ЗСУ. Поки йде війна, ніякої спокійної роботи вже не буде», — розповідає чоловік.
Тієї ночі з боку Енергодара противник випускав «Гради» й артилерійські снаряди щонайменше раз на годину. За інформацією керівництва Дніпропетровської військово-цивільної адміністрації, Нікополь обстріляли 42 рази, влучивши у будівлі суду, ринків та автовокзалу, а також пошкодивши житлові будинки.
Наталія Горболіс, керуюча справами Нікопольської міськради, супроводжує журналістів по місту. На вулицях небагато людей, попри вихідні. Поруч із охайним бульваром у асфальті видна нова латка — 19 серпня сюди прилетів снаряд артилерійської системи «Град». «Стріляли у Нікополь та близькі до нього села. Обстрілювали «Градами» та з артилерії», — показує вона місце удару.
Вже півтора місяця російська артилерія не вщухає, хоча до того місто жило відносно спокійно. «З 12 липня ми щоночі під обстрілами. Щонайменше 50% населення покинули місто. Евакуаційних заходів не було, це люди самі прийняли рішення виїхати у більш безпечне місце», — розповідає керуюча справами.
Поруч із місцем прильоту з вікна посіченого уламками будинку визирає жінка й витрушує від пороху м'яку іграшку. Її чоловік Юрій запрошує оглянути помешкання. Першим помічається густий шар будівельної пилюки та пил у повітрі. «Дихаємо через раз», — каже власник. На стіні висить український прапор, а у привіконні протилежної — зяє діра від уламків. Ті самі уламки пробили шафу та понівечили речі. Юрій демонструє подертий одяг і жартує про «брендовані» речі, показуючи колекцію уламків снарядів, які позбирав у хаті. З дружиною вони поступово прибирають та планують ремонтувати меблі, але виїздити не збираються.
Чоловік розповідає, що перший вибух 19 серпня був о пів на четверту ранку у районі пам'ятника із танком. «Ми дуже швидко бігаємо з дружиною: зібралися і у бомбосховище. У підвал, звісно. Потім другий вибух був — не знаю де — трохи гучніший. А на третій раз будинок трохи підстрибнув і у вухах трохи звеніло», — розповідає він. Кішку господарів довелося шукати — вона так злякалась, що знайти її у понівеченій квартирі вдалося не з першого разу.
Наталія показує кілька вирв від «Градів» у дворі. У навколишніх будинках розбиті вікна. Управляюча каже, що намагаються допомагати нікопольчанам будівельними матеріалами та швидко лагодять проблеми з інфраструктурою. Вони прямують до танка, розташованого у міському сквері поруч із меморіальними дошками полеглим у Другій світовій. «Мабуть, злякалися пам'ятника танку. Може подумали, що він заряджений та буде стріляти в них», — іронізує Наталія.
У сквері людей небагато — лише юна пара та кілька літніх людей. Коли журналісти ховаються під розлогою ялинкою від раптового дощу, один з них підходить до них. Пан Олександр каже, що народився під час війни й не гадав, що доведеться таке побачити. Виїжджати не хоче, але обстріли переносить важко — серце підводить у такому поважному віці. Його батько воював під час Другої світової та загинув.
«Я шкодую, що мій батько захищав Радянський Союз. Краще б він не захищав його. Захищав, загинув, а тепер ще вони на нас напали», — каже пан Олександр. «Ми їх захищали, а вони тепер вбивають нас. Це ж сором для Росії. Страшний сором. Приїхали на нашу територію і заховалися в атомній станції. Ви воювать приїхали? Так воюйте! Чому ви сидите на атомній станції і стріляєте по Нікополю та іншим містам?». На його думку, танк і памʼятні дошки радянській армії варто було прибрати вже давно.
Наталія показує парк Слави, куди в алею прилетіли снаряди. Поруч — багатоквартирний будинок, у якого бракує кількох верхніх поверхів. Ушкодження закриті будівельною плівкою. В іншій багатоповерхівці снаряд влучив у дах. «Пробило п'ятий поверх, розірвалося. Упав п'ятий поверх на четвертий. Загинув тут мешканець четвертого поверху», — розповідає жінка.
У місті пошкодили понад 700 будинків та чимало об'єктів соціальної інфраструктури. Ворожий снаряд прилетів до туалету місцевої мешканки, й уламками уразило ліцей №16 поблизу.
На подвірʼї ліцею батьки дітей та випускники допомагають позабивати вибиті шибки. Заступниця директорки Анна Поваренко розповідає про наслідки обстрілу. «Внаслідок ворожого обстрілу у нас пошкоджено було 34 вікна, шифер на даху уламками пошкодило. Пішли тріщини по будівлі у приміщенні бібліотеки», — каже вона. Від вибуху ніхто не постраждав, оскільки це трапилося о другій ночі, а відбій тривоги був пів на шосту, тому всі були в укриттях. Чоловіки жартують: «росіяни так хочуть нас децифікувати, що аж денацифікували місцевий туалет». Навчатися у ліцеї будуть дистанційно.
«Ну, немає взагалі пояснення. Немає тут у нас військових частин поряд. Взагалі нічого такого у нас тут немає. Просто сусіди, двори звичайні», — каже заступниця директорки.
Поки оглядають руйнування, починається повітряна тривога. Але люди не сильно поспішають ховатися. На запитання, чому ніхто не реагує, Наталія відповідає: «Вони реагують більше уже на наші сирени, коли нас попереджають про небезпеку під час артилерійського обстрілу». Вона додає: «У нашому місті не було ніяких військ, військової техніки, ніяких баз. Ви когось бачили з військових чи військову техніку?».
Мер Олександр Саюк розповідає про ситуацію у місті. «Нікопольці живуть мирним життям. Вони лягають спати, вони прокидаються, а їх обстрілюють», — говорить він. Кількість прильотів перестали рахувати ще у липні, коли дійшли до понад тисячи загалом.
«У ту ніч, коли захопили ЗАЕС, ніхто у Нікополі не спав. Коли стріляють по атомній станції і це в онлайн-режимі показують в інтернеті…», — каже Саюк. Мер емоційно додає, що хоч і розповідають, що станція захищена, але якщо є бойові дії та станцію обстрілюють, може бути що завгодно.
Передусім його непокоїть безпека міста, за яке він відповідає. Втім, каже, що Нікополь у разі аварії може залишитися неушкодженим, але можуть постраждати інші міста та країни. «Все буде залежати від того, куди дме вітер, яка буде аварія, яке буде забруднення. Це стосується і Європи, і України, і Криму, і Росії», — підсумовує мер Нікополя.