Червоний знак із попередженням про мінне поле виднівся раніше за саму будівлю лікарні. Позаду нього тягнулася розмітна стрічка — ділянка, яку ще не перевіряли саперні команди. На дверях висів зім'ятий аркуш паперу з написом синьою ручкою: «Лікарня працює». Проте реальність виглядала інакше — частину медичного закладу пошкодили влучання артилерійських снарядів, зруйнувавши центральний вхід та новозбудований хірургічний корпус.
Ізюм перебував під російською окупацією більше п'яти місяців. Протягом цього часу лікарня залишалася єдиним місцем, де підтримували життя людей. Журналісти «Слідства.Інфо» відвідали медичний заклад та поговорили з лікарями, які, незважаючи на окупацію та екстремальні умови праці, продовжували надавати допомогу.
У коридорах лікарні, на відміну від порожніх вулиць міста, було людно. На початку повномасштабної агресії частину пацієнтів евакуювали до Словʼянська, решта разом із медичним персоналом переселилися до підвалу.
Лікар-хірург Анатолій Коваленко описував умови роботи як катастрофічні. У підвалі не було стерильності, необхідної для операційної, не вистачало належного освітлення. Весь час працювали на дизель-генераторі, не мали звичних хірургічних інструментів, включаючи електрокоагулятор. Операції доводилося проводити практично наосліп, а інколи до лікарні одночасно потрапляло понад десять пацієнтів із важкими уламковими пораненнями.
Лікар-травматолог Юрій Кузнєцов перебував у лікарні протягом усієї окупації. Перші чотири з половиною місяці він не виходив із будівлі взагалі, оскільки допомагати хворим потрібно було цілодобово, а залишатися на чергування могли далеко не всі. У травні, після 9-го числа, два медпрацівники підійшли до нього зі словами, що не витримують. Тоді у лікарні було від дванадцяти до сімнадцяти поранених.
Кузнєцов згадував, що депресія охопила весь персонал. Медики підтримували один одного словами та діями, але кожне врятоване життя давало їм сенс продовжувати. У цьому ж підвалі, що служив стаціонаром, операційною та житлом для частини персоналу, у напівтемряві народилося четверо дітей — два хлопчика та дві дівчинки. Лікар розповідав, що найстрашніше було відсутність зв'язку та можливості порадитися з кимось. Щастило, що всі новонароджені залишилися живі та здорові. Йому довелося згадати все, чого вчили в інституті — як з хірургії, так і з гінекології.
З одинадцяти гінекологів, які працювали в Ізюмі, залишилася лише одна — Ольга Беседіна. Вона працювала на іншому боці річки Сіверський Дінець. Більшість вагітних намагалися відправити до також окупованого Купʼянська, де було безпечніше та більше лікарів.
Беседіна розповідала про випадок, коли російські військові привезли жінку до свого військового шпиталю. Вони приїхали до неї додому на БТРі з автоматами та забрали її для прийняття пологів. Ще два пологи вона приймала у себе вдома. Розриви у породіль зшивала ветеринарною голкою та шовковою ниткою для латання парусів, яку знайшла в майстерні чоловіка, продезінфікувала спиртом та використала. Окупанти не надали їй жодного обладнання, тому їй доводилося імпровізувати навіть для базових медичних процедур.
Беседіна не приховувала свою проукраїнську позицію навіть під час окупації. Іноді приходила на роботу у вишитій сукні, придбаній на Західній Україні до повномасштабної війни. На День Незалежності поставила у кабінеті маленький синьо-жовтий прапорець. Вона розповідала, що звикла жити у вільній країні, де хоч якась свобода слова існує. Одного разу вона сказала російському військовому, що Бандера — національний герой України. Той вилетів з поліклініки. Беседіна думала, що її заберуть органи ФСБ, але припускала, що врятував її вік та те, що вона була єдиною гінекологинею в місті, яка була їм потрібна.
Однак не всі лікарі Ізюма з відкритою проукраїнською позицією вижили. Беседіна та інші медики розповіли журналістам про вбивство судмедексперта Федора Гаврильовича Зебського російськими солдатами. За словами Анатолія Коваленка, його застрелили прямо на робочому місці. Нібито окупанти хотіли забрати його автомобіль, він висловив свою проукраїнську позицію, і вони його просто застрелили.
Подібний терор здійснювався й у сусідній Балаклії, яку ЗСУ деокупували у вересні. Там медики також працювали під великим тиском, створюваним російськими окупантами.
Медсестра Лариса розповідала про жахливі сцени насильства. Окупанти приставляли автомати до голови директорки лікарні та її чоловіка, погрожуючи відрізати вуха та змусити їсти їх. Вони були п'яні та під наркотиками. Окупанти, переважно луганчани, поводилися як господарі, навмисне руйнуючи все навколо, дивуючись якості кабінетів та обладнання.
Лариса також розповіла про колегу-фельдшера Віктора, який працював у реанімації. За її словами, його вбили росіяни за підозрою у роботі на ЗСУ. Коли показали відео з його тілом, його обличчя було неможливо впізнати, а коліна були прострелені. Медсестра говорила, що дивитися на те, що з ним зробили, можна було лише зі сльозами. Окупанти стверджували, що він був наводчиком. У Віктора залишилася місячна дитина.
Медикам довелося залишити корпус Балаклійської лікарні на лівому боці річки. Зараз будівля не функціонує, її продовжують розміновувати. Більшість кабінетів там зруйновані або завалені сміттям, що залишилося після окупантів.
Від початку літа медичну допомогу надають у приміщенні лікарні в центрі міста. Ця будівля розташована прямо навпроти відділку поліції, де окупанти облаштували катівню. Там утримували та катували людей. Затримувати могли за будь-яку дрібницю: неправильне коло спілкування, знайдений номер СБУ, знайомство з колишнім військкомом або донос місцевого жителя. Затримували чоловіків різного віку, жінок і навіть дітей.
Декого з них відпускали через кілька днів, і вони потрапляли до рук медиків. Завідувачка терапевтичного відділу Олена Миколаївна розповідала, що всі, хто потрапив до них, залишилися живі. По-її словам, більшість потім виїхали на контрольовану Україною територію, хтось залишився. Здебільшого це були синці та гематоми. Тих, кого били по голові, відправляли на Купʼянськ. Подальшу долю цих людей вона не знає.
Точна кількість вбитих та закатованих у Балаклії під час російської окупації наразі невідома. Правоохоронці припускають, що після розчищення територій від боєприпасів у звільнених населенних пунктах знаходитимуть нові братські могили.