Після того як українські військові у вересні закріпилися на державному кордоні внаслідок успішного контрнаступу, охорону цієї ділянки взяла на себе 113-та бригада Сил Територіальної оборони. Більшість бійців цього підрозділу до 24 лютого працювали в цивільних професіях — були адвокатами, депутатами, програмістами та будівельниками. Війна змусила їх оволодіти військовою справою прямо на полі бою.
Жовто-блакитна табличка на дорозі позначає прикордонну смугу, сигналізуючи про близькість кордону з Росією. Саме тут розташовані позиції тероборонців, які щодня несуть службу в умовах постійної загрози.
Одна з груп мінометників у складі 113-ї бригади сформувалася навколо Олександра, якого товариші називають «Архітектором» — це прізвисько він отримав через свою попередню роботу в ІТ-сфері, де займав посаду Solution-архітектора. На відміну від багатьох тероборонців, які проходили навчання перед відправкою на фронт, його група потрапила на передову з першого дня без попередньої підготовки.
«Багато людей думають, що ми в теробороні лише охороняємо блокпости і перевіряємо машини, але насправді ми з самого початку були на передовій і ніколи не займалися такою роботою. Нас просто привезли, розставили по позиціях і все. Військові навички ми набували безпосередньо тут», — розповідає Віктор, один із бійців підрозділу.
Олександр обрав спеціальність мінометника, оскільки в його підрозділі гостро не вистачало фахівців цього профілю. Первинне навчання він отримав від побратимів з інших військових частин, потім пройшов перевірку в реальних бойових умовах і короткий курс в Академії сухопутних військ у Львові. За його словами, освоїти роботу з мінометом виявилося не складно: «У ІТ кожен день потрібно вивчати щось нове, тому я звик постійно навчатися. Мінометник — це просто ще одна нова спеціальність».
Товариші Олександра розповідають іншу версію його переходу на посаду мінометника. На початку служби, коли група займала позицію на п'ятій лінії оборони, Олександр зробив висновок, що звичайної стрілецької зброї недостатньо для ефективного ведення вогню по противнику. «Ми їх з автоматів не дістанемо, нам потрібен міномет», — сказав він тоді, і так вся група стала мінометниками.
Бійці переконані, що їхня попередня освіта значно прискорила процес оволодіння військовою справою. Усі вони мали вищу освіту і влаштоване цивільне життя до початку повномасштабної агресії. «У нас кожен може і заряджати, і наводити міномет. Ми намагаємося організувати роботу так, щоб один мог замінити іншого у разі необхідності», — пояснює Віктор.
Перед контрнаступом ЗСУ на Харківщині група пройшла серйозну перевірку своїх умінь. Тоді вони обороняли район селища Коробочкине, де російські сили здійснили потужний наступ з використанням термобаричних боєприпасів. «Росіяни обстрілювали нас термобаричними снарядами, і був справді серйозний наступ у напрямку Лебяжого, але ми змогли його відбити», — згадує Андрій, ще один член групи. За його словами, основні бойові дії закінчилися саме там, а подальший контрнаступ здійснювали артилеристи, тоді як піхота лише наступала. Раптовість атаки дала українцям значну перевагу.
Тепер 113-та бригада займає позиції безпосередньо на українсько-російському кордоні на Харківщині. Військові жартома називають свій рубіж «стіною, за якою живуть здичавілі», посилаючись на популярний серіал. Офіцер Олег запевняє, що підрозділ активно укріплює свої позиції, готуючись до можливого нового наступу противника: «Ми зараз тут укріплюємося, щоб добре зустріти ворога, якщо він спробує сунутися сюди знову. Державний кордон під надійним захистом».
Місцеве населення виявляє надзвичайну вдячність українським військовим. Коли бійці проїжджають селами, їх зустрічають дорослі й діти з жовто-блакитними прапорами та вигуками «Слава Україні!». Ці зустрічі глибоко впливають на військових. Віктор, єдиний у групі, хто не походить з Харківщини, розповідає зі сльозами на очах: «Найбільше мені сподобалося, коли ми заходили в село і люди виходили з прапорами, зустрічали нас хлібом-сіллю. Душа просто підіймалася. Це дає мотивацію залишатися тут».
Олександр, командир групи, розповідає про турботу щодо безпеки місцевого населення. Він і його товариші постійно радять жителям не скупчуватися під час обстрілів, ховатися в погребах і, якщо є можливість, тимчасово виїхати з території. «Місцеве населення дуже боїться. Ми жили у місцевості, яку постійно обстрілювали, тому радимо людям бути обережними. Поки ми не знаємо, наскільки серйозні плани противника щодо цих територій, тим, у кого є можливість, варто виїхати. Ми хочемо, щоб усі вижили — це головне. Ми тут в армії для того, щоб вижило мирне населення. Це єдина причина нашого присутності — боронити свою землю і людей», — говорить він.
Олександр також висловлює свою позицію щодо того, чим він пишається у своїй військовій службі. На його думку, гордитися кількістю вбитих ворогів або влучних пострілів недоречно для людини. «Я стріляю, тому що вимушений, не тому що хочу, не заради медалей чи звань. Вимушений, бо вороги напали на мою країну, мої діти мали поїхати, а моє місто руйнують. Тому я маю боронити країну», — пояснює він.
Від початку контрнаступу у вересні Збройні сили України звільнили майже всю територію Харківської області. За даними Інституту вивчення війни, наступ на східному березі річки Оскіл позбавив російські сили можливості використовувати цю річку як лінію оборони. Внаслідок цього харківський фронт фактично став луганським, що свідчить про масштаб досягнутих результатів.