Від червня до вересня цього року частина Святогірська на Донеччині знаходилася під контролем російських військ. Протягом цього часу окупанти використовували житлові будинки місцевих жителів як укриття від артилерійського вогню Збройних сил України, які контролювали протилежний берег річки Сіверський Донець, розташований на підвищенні.
На в'їзді до колись популярного курортного міста стоїть напівзруйнована багатоповерхівка. За словами місцевої жительки Діани, цей удар був завданий 24 вересня, коли російські військові вже відступали. Вона припускає, що це було зроблено зі злості. У тому ж під'їзді під час обстрілу загинула одна жінка, яка досі залишається під завалами у своїй квартирі. Військові намагалися евакуювати людей з будинку, але врятувати цю жінку не вдалося.
Діана разом із батьками залишилася у місті протягом усієї окупації — близько трьох місяців. 12 вересня українські військові звільнили окуповану територію на лівому березі річки. Коли ЗСУ повернулися, більшість мешканців відчули полегшення через припинення постійних обстрілів. Військові привезли гуманітарну допомогу та видали грошову матеріальну допомогу, що було критично важливо для людей, у яких закінчилися всі запаси продуктів.
Сім'я Діани переїхала до Святогірська з Донецька вісім років тому, коли там розпочалися військові дії. Вони вже мали досвід обстрілів, тому спочатку вирішили не евакуюватися, сподіваючись, що окупанти не дійдуть до міста. Однак коли російські військові наблизилися, виїхати стало неможливо — місто закрили через активні бойові дії в околиці.
За даними місцевої влади, приватний сектор Святогірська зруйнований на 90% внаслідок обстрілів та окупації. Проте матеріальні збитки були не єдиною проблемою для мешканців. Ті, хто пережив окупацію, розповідали про жорстоке поводження російських військових з цивільним населенням.
Коли російські танки прибули до міста у червні, вони почали ховатися серед житлових будинків, щоб уникнути вогню з протилежного берега. Місцевий житель Володимир розповідає, що військові витоптали городи, повалили будинки та спалили дома, де вони розташовувалися. У районі, який місцеві називають «Сахалін», журналісти нарахували близько десяти одиниць спаленої російської військової техніки поблизу церкви та житлових будинків.
4 червня російські військові загнали танк прямо на подвір'я будинку 81-річної Тамари, виламавши огорожу. Коли вона вийшла на город через страх від обстрілів, до неї підійшов російський солдат. За її словами, він почав кричати на неї, бити, вибив їй зуби та робив їй боляче, сміючись при цьому. Тамара припускає, що він був під впливом наркотиків або алкоголю. Вона не могла чинити опір — їй було 81 рік.
Діана розповідає, що поведінка російських військових була різною. Деякі ставилися більш-менш нормально, але половина або не спілкувалася з місцевими, або грубила, влазила в бійки та робила спроби сексуального насильства. Сама Діана стала жертвою спроби згвалтування. Російський військовий помітив її під час отримання гуманітарної допомоги, а потім прийшов до її дому з пляшкою коньяку та погрожував автоматом. Він змусив її пити алкоголь, чіпляючись до неї. Дівчина встигла закрити його у кімнаті та побігти просити допомогу. Військовий погрожував зброєю, говорячи, що вона повинна розуміти його становище як чоловіка. Він пошкодив її майно — прасувальні дошки та сушарки для білизни, намагаючись посадити її на них.
Діана також свідчила про випадки викрадень людей з вулиці. Російські військові забирали тих, кого підозрювали у «сепаратизмі» — термін, який вони використовували для позначення прихильників України. Люди просто садилися у машини без пояснень. Дівчина особисто бачила, як одного чоловіка тримали на лавці кілька годин, потім одягли йому мішок на голову та повезли невідомо куди. Його більше ніхто не бачив.
Однак у Святогірську живуть люди, які досі вважають Росію братнім народом, а війну — конфліктом між політиками, а не між народами. Пані Раїса, яка живе за два будинки від Тамари, переконує, що у їхній частині міста військових не було. Вона стверджує, що у цій війні винні правителі, а не прості люди. Раїса наводить приклад своїх братів, які живуть у Росії, і запитує, чи вони тепер їй вороги. Вона вважає, що люди в обох країнах однакові, і згадує громадянську війну 1918 року, коли в одній родині були люди різних політичних переконань. За її словами, їй байдуже, як буде називатися влада, аби тільки не було війни.
Раїса пережила окупацію разом із своєю 93-річною матір'ю. Вони вціліли дивом — часто здавалося, що будинок просто складеться, як коробка. Харчувалися тим, що знайшли у місцевому магазині на початку повномасштабної війни, та старими запасами.
Раїса наголошує, що Святогірськ — непросте місце, оскільки тут розташована Святогірська лавра. Вона розповідає легенду про те, що під час бойових дій ікона Серафима Саровського припливла по річці. Вона порівнює це з історичним випадком, коли Казанська ікона Божої Матері припливла до Москви, і вважає, що цій іконі будуть служити.
Поблизу будинку Раїси пасуться кози. Залишилося лише три тварини — одна кілька днів тому підірвалася на протипіхотній міні-«пелюстці». Таких мін у місті десятки. Місцеві спочатку не розуміли, наскільки вони небезпечні. Тамара розповідає, що спочатку думала, що це іграшки, і навіть збирала їх руками у відра зі своїх городів, поки українські військові не пояснили їм небезпеку. Військові підірвали ці міни, залишивши ямки на місці.
Не всім знайомство з «пелюстками» минає без трагічних наслідків. Раїса розповідає про смертельний випадок — син одного з місцевих жителів на прізвище Курінний підірвався на міні, коли їхав у місто. Він загинув, залишивши вагітну дружину. Донька народилася вже після його смерті.
Зараз у Святогірську панує тиша. Мешканці потроху повертаються до звичного життя. Тиждень тому запрацювала єдина на місто пекарня, де можна купити хліба та деякі продукти. Активно привозять гуманітарну допомогу. Однак у місті поки немає опалення, води, світла та газу. Через це деякі мешканці розглядають можливість переїхати на зиму до родичів в інші регіони України.