Михайло Балюк втратив матір у перші дні повномасштабної війни. Дві ракети влучили прямо в їхній дім. Цей удар став для нього не лише особистою трагедією, а й мотивацією для подальшої боротьби. Сьогодні він командує ротою у Херсонському батальйоні 124-ї бригади, яка дислокується на Харківщині. Для Балюка, ветерана антитерористичної операції, російська агресія почалася задовго до лютого 2022 року, але саме тоді вона дійшла до його рідного краю — Херсонщини.
Перші дні повномасштабної війни залишили глибокий слід у пам'яті військового. Боротьба за Антонівський міст, постійний потік поранених і загиблих, брак боєприпасів та розуміння того, що ворог наближається до міста — все це переживав Балюк разом зі своїми побратимами. Коли стало ясно, що російські військові будуть входити в Херсон, його підрозділ розгорнувся по всіх напрямках, що вели до міста. Рота Михайла прийняла бій у районі розважального центру «Фабрика». Він встиг перекрити дороги бетонними блоками, отримавши допомогу від працівників супермаркету «Епіцентр», які надали йому навантажувач.
Російські військові спочатку відійшли, помітивши опір, але незабаром почали обстрілювати позиції українців з мінометів. Найближче до позицій Балюка впала міна на відстані близько 25 метрів. Чудом ніхто не постраждав. Коли боєприпаси закінчилися, залишилися лише протипіхотні гранати. Командир наказав виводити підрозділ з позиції.
Після цього бійці закопали зброю та документи і розійшлися по місту. Вже тоді стало відомо, що російські окупанти мають списки всіх учасників територіальної оборони з їхніми іменами та адресами. Командир Ігор Ліхнов, який очолював Херсонський батальйон 124-ї бригади, повідомив, що до цих списків потрапили всі кадрові військові, а мобілізовані не були включені. Росіяни почали обходити будинки та квартири в пошуках учасників ТрО. Люди почали думати про евакуацію. Протягом двох місяців підрозділ виходив з міста. Ліхнов вийшов у середині березня, приєднався до іншої військової частини в Миколаївській області і почав розшукувати своїх бійців — тих, хто раніше вийшов, і тих, хто залишився в окупованому Херсоні. Багато хто з них до того часу вже потрапив у полон.
Поки командир на Миколаївщині займався пошуками та комплектуванням підрозділу, частина його побратимів залишилася в окупованому місті. Вони займалися розвідувальною роботою, збираючи інформацію про скупчення російської техніки та місця дислокації військових. Михайло Балюк був одним з них. Він постійно перебував на зв'язку з командиром, координуючи дії. Вони не сиділи склавши руки — активно шукали техніку, спілкувалися з тими, хто залишився в місті і не перейшов на бік окупантів. Балюк передавав командиру координати місцезнаходження російської техніки. На всій території від Олександрівки до Чорнобаївки він знав розташування техніки, ангарів, напрями пересування військ. Ці дані передавалися командиру, який далі передавав їх вище. Були моменти, коли українські удари припадали на ті точки, які передавав Балюк, що підтверджувало цінність його розвідки.
Військовий перевіряв усю інформацію самостійно, щоб не підвести побратимів. Щоб уникнути підозр окупантів, він вирішив переодягатися у безхатька, вважаючи, що такі люди привертають менше уваги. Він жив у сім'ї свого покійного молодшого брата. Зять цієї сім'ї був високим і здоровим чоловіком, тому його куртка була для Балюка великою. Вони порвали її та обмазали брудом, щоб створити образ бездомного. Одного разу йому довелося лежати майже добу в Комишанах, спостерігаючи за рухом російської техніки з Чорнобаївки. Він не міг встати чи піти, оскільки його могли помітити. Довелося лежати в траві майже цілу добу. Балюк знав, на що йде, і не боявся. Він розумів, що може не повернутися, але все одно йшов.
Щодня Михайло відслідковував, шукав і передавав інформацію, незважаючи на ризик бути викритим. З часом добувати важливі дані ставало все складніше. Російські військові перестали бути такими хаотичними у своїх діях, як на початку окупації. Крім того, людей, яким можна було довіряти, ставало все менше — хтось виїхав, хтось перейшов на співпрацю з окупантами.
Михайло разом з побратимом Іваном вирішили покинути окупований Херсон. Спочатку вони планували дістатися Кінбурнської коси, звідки, як їм здавалося, ще ходив пором до Одеси чи Очакова. Однак вони не знали, що ця територія вже контролювалася російськими військами. Дорогою їх затримали, наділи мішки на голови і відвезли в невідомому напрямку. Згодом вони дізналися, що перебувають у підвалі однієї з будівель села Рибальче, де окупанти утримували та катували місцевих жителів.
Російські військові били їх переважно по спині та ногах, по обличчю практично не били. Один з катувальників наказав Балюку сказати: «Слава Україні в складі Росії». Михайло зрозумів, що якщо його просто так б'ють, то до ранку він не вижить. Він послав катувальника геть зі своєю Росією. За це отримав удар в ухо, від якого вилетіла коронка зуба.
Наступну ніч обидва чоловіки без паспортів та телефонів сиділи в камері, чекаючи вироку. О половині восьмої ранку Балюк почув звук засуву замка. Заходить офіцер, тримаючи в руках телефони та паспорти. Михайло відчув полегшення. Він думав, що якщо офіцер приніс документи, то все має бути добре. Але він переживав, оскільки був у базі даних — всіх учасників ТрО «злили» ще під час входження російських військ. Він боявся, що якщо окупанти перевірять його по цій базі, він ніколи не вийде звідти.
Російські військові, судячи з усього, не перевірили чоловіків за списками з бази даних. На ранок обох відпустили. Через тиждень, коли синці дещо зійшли і ходити стало менш болісно, вони спробували виїхати знову. Цього разу маршрут організовували їхні знайомі.
Підїжджаючи до Мелітополя, вони наткнулися на блокпост. Там стояли дагестанці в гарній формі — на відміну від російських військових, які стояли на попередніх блокпостах. Окупанти наказали всім чоловікам показати паспорти для перевірки по базі. Балюк знову подумав, що все скінчено. Коли він виходив з машини, його ноги затерпли від довгого сидіння. Іван вискочив і подав йому руку. Дагестанець наказав Балюку йти геть, називаючи його дідом. Михайло був радий, що його послали, і швидко повернувся в маршрутку. На кожному блокпосту переважно чоловіків роздягали та перевіряли.
Балюк з товаришем подолали 39 блокпостів, перш ніж виїхали в Миколаївську область. Там вони зв'язалися з командиром і приєднались до свого батальйону. Відтоді бійці служили на Донеччині, брали участь у контрнаступі на Харківщині. Зараз їхній підрозділ дислокується за кілька кілометрів від російсько-українського кордону. Вільного часу мало, російські диверсійно-розвідувальні групи не дають розслабитися. Але у кожну вільну хвилину Михайло читає та дивиться новини з Херсонського напрямку.
Балюк дуже хоче повернутися на Херсонщину. Він добре пам'ятає місцевість, знає, де закопав свою зброю. Але поки що він служить там, де його потрібна. У його роти нова зброя, нові автомати. Він впевнений, що скоро вони заберуть і ту зброю, яку закопав в окупованому Херсоні.