Село Новоолександрівка на Херсонщині перебувало під російською окупацією понад шість місяців. Українські військові звільнили його в жовтні. Журналісти видання «Слідства.Інфо» приїхали до звільненого населеного пункту й розпитали місцевих про те, як вони жили під час окупації та як відбувалася евакуація окупантів.
Коли навесні російські військові захопили село, українські військовослужбовці та поліцейські встигли евакуюватися. Однак окупанти їх активно шукали. Вони проводили обшуки в житлових будинках, розшукуючи військову форму та людей, яких називали «бандерівцями».
Мешканка Катерина розповідає про перші дні окупації: окупанти входили до будинків з автоматами, відкривали шафи, перевертали речі, шукаючи військових. Коли дочка Катерини запитала, кого вони шукають, їй відповіли: «бендерівців».
Російські військові систематично грабували село. Вони забирали продукти харчування, ноутбуки, мобільні телефони та іншу цінну техніку. Новоолександрівці намагалися врятувати свої речі, закопуючи їх у землю перед обшуками. Катерина згадує, що коли вона щойно купила дитині новий телефон, окупанти його забрали. Після цього родина почала ховати все цінне в землю.
Моральний стан мешканців був критичним. Катерина описує це так: «Нам не те, що важко було. Нам важко дихати тут було». Вона наголошує, що передати словами, наскільки морально складною була ситуація, неможливо.
Більшість місцевих жителів кажуть, що російські військові їх особисто не чіпали. Причину вони вбачають у наказі місцевого «коменданта». Однак окупанти створювали атмосферу страху іншими способами. Російські військові часто напивалися, їздили на великій швидкості по селу на броньованих транспортерах, стріляли в повітря. Житель Сергій розповідає: «Нікого не чіпали. Ото п'янки влаштовували. І подавлять себе БТРами, і постріляють».
Окупанти намагалися утримувати мирне населення в покорі, щоб отримати його підтримку на так званому референдумі про приєднання Херсонщини до Російської Федерації. Цей псевдореферендум проводили в вересні. За словами Сергія, у виборчих списках були записані всі люди, включаючи тих, хто давно помер, і дітей, які не живуть у селі тридцять років.
Чотирьох місцевих жінок, які брали участь в організації псевдореферендуму, затримали правоохоронці. Чоловіки, причетні до цього, встигли втекти.
Не всі мешканці села залишалися пасивними. Одна жінка передавала інформацію про окупантів Збройним силам України. Вона розповідала українським військовим про кількість артилерійських гармат, які привозили окупанти. Коли російські військові дізналися про це, вони погрожували: «Мішок на голову, на трасу. Повбиваємо». Жінка евакуювалася з дитиною о п'ятій ранку, але продовжила передавати інформацію українським військовим.
Мешканці Новоолександрівки проявляли активну громадянську позицію. Вони розвішували українські прапори на будівлях, а російські прапори знімали й палили. Однієї ночі, коли російські військові ще були в селі, мешканці встигли повісити український прапор. Наступного ранку окупанти побачили його і запитали у місцевих: «А що, уже українці зайшли?» Коли їм відповіли, що так, окупанти почали панічно евакуюватися. Вони кидали броньовані транспортери на ставку, залишали кулемети, розкидали одяг у клубі.
Після звільнення села російські військові почали обстрілювати його з іншого берега річки Дніпро, яка знаходиться на відстані близько семи кілометрів від Новоолександрівки. Катерина наголошує, що під час звільнення села українськими військовими жодного снаряда не впало на село, ніхто не постраждав від дій ЗСУ. Натомість російські військові обстрілюють село з мінометів і гармат з-за Дніпра.
Через постійні обстріли село залишилося без електроенергії. Попри це, мешканці налаштовані оптимістично. Вони вірять, що конфлікт скоро закінчиться. Гуманітарна допомога доставляється до села, люди не голодують. Катерина каже: «Хліб привозять, гуманітарку роздають. Не голодуємо. А далі подивимося. Вистачить».
Однак у селі залишилися люди, які раділи окупації та допомагали російським військовим. Мешканці не виключають, що деякі влучання по будинках можуть бути наведенням колаборантів. Катерина розповідає: «Були ж прихильники руського миру. Вони й зараз є у селі. Їх ніхто не чіпає. Поперевзувалися, як то кажуть».
Служба безпеки України затримала лише тих колаборантів, які безпосередньо допомагали окупантам проводити псевдореферендум. Однак люди, які годували окупантів, пригощали їх, цілувалися з ними, їздили на броньованих транспортерах разом з ними, залишаються вільними й живуть у селі.
Катерина глибоко обурена цією ситуацією. Вона запитує: «А як нам після цього жити, якщо я знаю, що вона їх вітала, вона разом зі мною в селі житиме?» На її думку, держава не робить нічого, щоб покарати тих, хто допомагав окупантам.
Жінка розповідає про одну родину фермерів, на яких кілька місцевих вказали як на колаборантів. Вона каже: «Вони самі руські. «Це мої племінники». Буряти, дагестанці, росіяни — усі племінники! Кодло ціле заходило до них. Усіх поїли, годували, прали речі їм». Люди повідомляли про цю родину в поліцію, але там нічого не зробили. Журналістам не вдалося поговорити з цією родиною — вдома їх не було.
Наразі мешканці Новоолександрівки чекають на перемогу. Діна мріє про те, як вони святкуватимуть: «Ох, якби ж швидше перемога була. Господи. Як ми будемо її святкувати! Ми винесемо столи на двір. Наваримо, нажаримо, нашкваримо… І будемо пити, співати. І танцювати. Все буде. І наші хлопці обіцяли вернуться… Аби тільки всі живі лишилися. Ми тут всі за них. Наші солдати все одно вернуться. Усі».