Донецький Бахмут уже кілька місяців перебуває в епіцентрі бойових дій. Російські сили атакують місто з північного та східного напрямків, намагаючись просунутися вперед. Ця ситуація кардинально змінила роботу місцевої пожежно-рятувальної служби. Якщо до повномасштабного вторгнення 24 лютого в 47-й Державній пожежно-рятувальній частині Бахмута служило понад сто осіб, то нині там залишилося лише тридцять.
Журналісти видання «Слідства.Інфо» відвідали частину та поговорили з рятувальниками про їхню роботу в умовах війни.
Перед входом до частини видно сліди недавного обстрілу — вибухова хвиля від міни пошкодила будівлю та припаркований всередині транспорт. За словами рятувальників, тоді вдалося уникнути людських втрат. Проте постійний гул артилерійської стрільби, кулеметних та автоматних черг став звичайним фоном міського життя.
Ця близькість до лінії фронту означає, що деякі райони міста залишилися практично без допомоги. Євгеній Євтушенко, начальник частини, пояснює: рятувальники не можуть виїжджати на Забахмутку — район за річкою Бахмуткою, де міст підірваний, а переправа прострілюється. Єдиний проїзд залишається через дамбу, але й вона знаходиться під постійним вогнем.
Більшість рятувальників, які вирішили залишитися в місті, — місцеві. Їхні власні будинки зруйновані або окуповані. Тому пожежна частина стала для них другим домом, де вони проводять весь час.
Водій Володимир Надворний, який працює в ДСНС уже десять років, описує психологічний стан, який виникає після місяців безперервної роботи: «За вісім місяців добу через добу вже починається «день бабака». Виїжджаємо тільки на виклики, намагаюся по місту взагалі не пересуватися, бо горя вже багато бачили». Він розповідає, що російські ракети вбивають людей прямо на вулицях, і смерть може прилетіти в будь-який момент.
Попри довгий досвід роботи в екстремальних умовах, Володимиру найважче говорити про постійну присутність смерті. Він згадує роботу в Часовому Яру, де рятувальники розбирали завалений будинок. Під завалами залишилося п'ятдесят людей, але врятувати вдалося лише десятьох. Рятувальники використовують спеціальну техніку: вимикають усі звуки, кричать у завали, запитуючи, чи є живі, і слухають відповідь.
Під час однієї з операцій рятувальники три доби розкопували хлопця на ім'я Назар. Володимир кожні десять хвилин спускався до нього, щоб поговорити та підтримати морально. «Не всіх вдається врятувати. На третій день я не зміг навіть через силу туди підійти, бо боявся, що щось піде не так, а я людині пообіцяв, дав надію, що все буде добре», — згадує він. На щастя, того разу хлопця врятували.
Рятувальники мають думати не лише про постраждалих, а й про власну безпеку. Останні тижні російські сили цілеспрямовано атакують їхні машини. Коли вибух відбувається за тридцять метрів, страх стає фізичним. «Смерть у потилицю дихає. Це дуже страшно і якось замислюєшся потім про все, про життя», — говорить Володимир.
Під час одного з викликів журналісти супроводжували рятувальну бригаду в район, який місцеві називають Собачівкою, за два кілометри від селища Опитне, де точаться запеклі бої. На вулиці лежало тіло чоловіка з глибокими пораненнями грудей та живота. Рятувальники перевірили пульс — людина була вже мертва. Коли почався обстріл, бригада змушена була повернутися до машини, залишивши тіло.
Фельдшер Владислав Масний пояснив, що чоловік, ймовірно, помер майже миттєво. Його внутрішні органи були настільки пошкоджені, що травми були несумісні з життям. «Ми тільки стабілізуємо поранених, тіла не забираємо. Передаємо, що у нас померлий, далі інші цим займаються. На жаль, повертати до життя я не вмію. Якщо є шанси, то стабілізуємо і веземо у шпиталь», — каже він.
Кожен рятувальник розуміє, що може не повернутися з наступного виклику. Але вони продовжують їхати, тому що в районах під щільним вогнем все ще залишаються цивільні. Михайло Тимчак, командир рятувального відділення, залишив сім'ю у Чернівцях і повернувся в Бахмут. Його село Верхньокам'янське вже не існує. «Ну а хто, як не ми? Я присягу давав», — говорить він.
Графік роботи змінився з «доба через три» на «день через день». Рятувальники зізнаються, що підлаштуватися важко. Форма та берці не встигають висохнути між змінами, тому вони вдягають холодний мокрий одяг на голе тіло. Захворіти в таких умовах дуже легко.
Тримати дух допомагає кожному своє: малюнки від дітей, які привозять волонтери разом із їжею, булки від ліцеїстів з іншого міста, собаки, які прибилися до частини. Володимир Надворний не п'є алкоголь, курить лише сигарети, але обіцяє собі випити бокал шампанського, коли закінчиться війна. «Вона закінчиться нашою перемогою — це однозначно, бо ми захищаємо свій дім!» — говорить він.
Рятувальники планують залишатися в місті якнайдовше, жартуючи, що будуть тут, поки не почнуться бої за торговельний центр «Астрон» у центрі Бахмута. Нині в місті залишається щонайменше п'ятнадцять тисяч цивільних з колишніх понад сімдесяти тисяч, які потребують допомоги.