Василь Буба з села Чонгар на Херсонщині — один із небагатьох, хто зумів пережити утримання в окупованому Криму й розповісти про те, що відбувається за стінами російської в'язниці. Його історія — це свідчення про систематичні тортури, психологічний тиск і байдужість окупантів до людського життя.
У радянські часи Василь служив на атомних підводних човнах стратегічного призначення, а у 1989 році вийшов на пенсію. Коли у 2014 році розпочалася російська агресія, він знову взяв зброю, служачи у 79-ій бригаді ЗСУ з серпня 2014-го по вересень 2015-го. Після демобілізації працював головним інженером на Контрольному пункті в'їзду-виїзду «Чонгар», доки 24 лютого 2022 року не почалося повномасштабне вторгнення.
Перший раз окупанти затримали його 27 березня у Генічеську як учасника бойових дій та активіста, звинувачуючи у співпраці з «Правим сектором», «Айдаром» та іншими організаціями. Тримали у підвалі училища півтори доби. Тоді ж заарештували й його двох синів. Після звільнення Василь намагався не виходити на вулицю, обмежуючись лише необхідними покупками.
Другий раз його забрали 17 червня. Причиною стала доносительство — у Чонгарі знайшлися зрадники, які повідомили окупантам, що Буба був артилеристом, командиром самохідної артилерійської установки у 79-ій бригаді. Разом з ним арештували його першу дружину, з якою він вісім років не жив. Спочатку вивезли у Генічеськ, де 18 червня приїхали співробітники ФСБ і почали катувати його електричним струмом. Потім перевезли у Херсон в ізолятор тимчасового тримання, де він просидів до 23 червня. Василю вдалося вмовити окупантів відпустити його колишню дружину.
У Херсонському ізоляторі Василь познайомився з Максимом — капітаном, який займався радіолокаційними антенами. У 2021 році той вийшов на пенсію, але продовжував працювати. За словами Василя, Максим передавав інформацію про позиції окупантів на аеродромі «Чорнобаївка». На початку червня його вирахували й арештували. Російські військові катували його електричним струмом, а потім привели його дружину з дочкою-підлітком, погрожуючи розправою над дівчинкою.
З Максимом Василя перевезли у Сімферополь, де вони просиділи у підвалі ФСБ майже дві доби. Там над ними знущалися. 25 червня їх доставили до СІЗО №1 на проспекті Леніна, будинок 4, камера №184. Василя допитували близько сорока хвилин. Прийом був, за його словами, жорстким.
Два тижні Василь просидів один у шеститісній камері. Потім до нього підселили 28-річного Володимира з Мелітополя, який намагався виїхати з цивільною дружиною до Болгарії. На Чонгарському контрольному пункті перевірили його телефон, і хлопець потрапив у сімферопольське СІЗО. Його дружина вагітна й мала народжувати у січні. Володимир був психологічно зламаний.
Приблизно через два тижні у липні до них підселили третього в'язня — Олександра Новацького, поліцейського, якого російські військові викрали у Херсоні.
У камері панував режим насильства. Якщо щось не подобалося окупантам, в'язні «отримували» — їх били по ногах, нирках, спині. Удари могли прийти під час ранкової зміни охоронців або якщо хтось почув щось, що їм не сподобалося. Використовували й електрошокери.
Олександр Новацький часто співав гімн України та виконував пісню «Червона калина». Він перехворів на застуду в жахливих умовах — матрац, подушка, все промокло до підлоги. Просити ліки було важко. У Василя відкрилася сильна внутрішня кровотеча, але коли він попросив зводити його до лікаря, йому погрожували «вилікувати» його на кількох поверхах нижче.
Пізніше почали давати книжки — переважно радянські видання. Олександр читав вголос, оскільки у Василя були проблеми з зором. Часом він плакав під час читання, розуміючи, що ніхто не знає, де вони й що з ними буде.
Психологічний тиск був нестерпним. Василь сам просив окупантів: «Виведіть вже, розстріляйте, щоб я не мучився». Він розумів, що морально людей давлять так, що далі нема куди. Коли він два тижні просидів один, то думав, що зійде з розуму. Лише коли до нього підселили інших в'язнів, стало трохи легше — можна було розмовляти.
Василю важко згадувати ці часи. Він заїкається, коли говорить про це. Коли після звільнення Херсона показували, де окупанти утримували людей у підвалах, у нього текли сльози. Він розуміє, що психологічний тиск ламає людей, особливо коли вони не можуть спілкуватися з рідними, а близькі не знають, де вони.
На момент звільнення Василя у СІЗО було ув'язнено 51 людину. Допити проводилися раз на тиждень. Молоді офіцери ФСБ могли бути жорстокішими, старші, віком 40–45 років, були трохи спокійніші. Олександра Новацького допитував якийсь підполковник. Василя допитував капітан, куратор в'язнів на третьому поверсі.
У камері поруч сиділа дівчинка на ім'я Наташа, яка перебувала в одиночній камері з березня. Через два тижні перед звільненням Василя її перевели ближче до кабінету наглядача.
На допитах задавали дурні питання. Якщо не відповідав, то отримував удари. Якщо заперечував або не говорив те, що хотіли чути, то теж бив.
Василю стало ясно, що для окупантів людське життя нічого не варте. З ізолятора у травні вивезли трьох мертвих, у липні — ще двох. Він пам'ятає всіх хлопців з Херсона, які там були. Одного поліцейського арештували, зґвалтували дубинкою, а через три дні він повісився. Людей просто вбивали.
Привезли в ізолятор й жінку 1956 року народження — уявіть собі! Було кілька жіночих камер.
Окупанти змусили Василя підписати документи про «співпрацю» з ФСБ. Він сказав, що підпише все, що завгодно. Вони навіть вказали закордонний паспорт, хоча Василь у житті його не отримував. Коли він почав заперечувати, молодий лейтенант юстиції Тищенко П.О. зі Краснодарського краю почав сильно збурюватися, погрожуючи, що він взагалі не вийде. Василь підписав документи, хоча вони були датовані 25 серпня, а підписував їх 26-го.
У документі була вся маячня — що він хоче співпрацювати з ФСБ. Василь іронічно зауважує, що він прямо горів бажанням співпрацювати.
Так само його змушували підписувати документи й у березні. Кожен раз підходили, коли він стояв на колінах, все туго зав'язано, дихати було нема чим. На колінах він простояв у холодному підвалі щонайменше вісім годин, повністю зв'язаний, наручники застібнуті позаду так, що руки досі німіють. Підходили й казали: «Якщо дізнаєтеся щось про «Азов», «Аскер», «Айдар», «Правий сектор», якщо хтось з'явиться, то обов'язково докладіть нам».
Через кожні 30–40 хвилин приходили й погрожували: «Не забувай, дід, що у тебе п'ять внучок у Чонгарі, можемо тобі привезти на зустріч». Василь називає їх «кінченими людьми».
Відпустили його тому, що, за його розумінням, він був занадто старий і більше не потрібен окупантам. Йому сказали, що ще тиждень посидить, а потім його відпустять. Василь думав, що його вивезуть у Чонгар, а потім у Херсон, але замість цього його перевезли в Олешки. З ним вивезли й Едуарда — капітана або майора на пенсії, киянина, який приїхав перед початком бойових дій у Херсон вирішувати сімейні проблеми з прийомними батьками. Його також здали сусіди, і він перебував у полоні з березня. Від нього залишилися лише шкіра й кістки.
У них не було ні телефонів, ні документів. Коли Василь спитав про свій паспорт і телефон, йому відповіли, що їх немає, і він має добиратися як хоче. Їм пощастило, що люди дали їм грошей, а Антонівський міст був зруйнований, ходив лише паром. Вони успішно доїхали першим катером до Херсона. Добре, що встигли зранку, бо якби потрапили вечором, то 100% знову потрапили б у полон, оскільки там були прильоти на мосту й окупанти робили обшуки. У них був варіант — якби Василя не вивезли у Чонгар, то у Херсоні він заїхав би у квартиру Олександра Новацького й сидів би там до визволення.
Наразі Василь живе з дружиною у родичів в Нікополі. Лікарі виявили у нього онкологію. Він готується до шостої хіміотерапії, попереду чергова операція, і невідомо, скільки ще триватиме його лікування.
Про Олександра Новацького, який залишився у СІЗО №1, на сьогодні інформації немає. Росія не підтверджує його перебування в полоні ні рідним, ні офіційним органам. Журналісти розповідали про його історію у відеоматеріалі.
Точна кількість українців та українок, яких Росія викрала й незаконно утримує в окупованому Криму чи на території Росії, нині невідома.