Село Озерне на Запоріжжі потрапило під російську окупацію разом з розташованим там Веселівським виправним центром №8. До 30 вересня установа функціонувала за українським законодавством, але після так званого референдуму перейшла під контроль окупаційних військ.
Виправний центр розташований на межі Запорізької та Херсонської областей. Режим утримання передбачав, що засуджені ночують у казармах колонії, а вдень працюють на її виробничих об'єктах — у столярній майстерні, на господарстві, току та інших підприємствах. Такий порядок дозволяв в'язням заробляти і купувати особисті речі в магазині при установі.
Після того як село окупували російські військові, керівництво колонії почало співпрацювати з окупантами. Кілька співробітників були змушені звільнитися. Ув'язнені, більшість яких дотримувалися проукраїнської позиції, відчули наслідки цієї зміни. У колонії розпочалися переслідування за прояви патріотизму, а деяких в'язнів, які намагалися втекти, погрожували розстріляти.
Ольга, яка працювала продавчинею в магазині на території установи, описує, як змінилось життя після приходу окупантів. Продукцію, яку виробляло колонійне підприємство, стало нікому купувати — у в'язнів не було грошей. Виплати заробітної плати припинилися, і магазин довелося закрити. «Ув'язнені при Україні отримували зарплату, могли собі купити сигарети, якісь капці і так далі. А як стала окупація, то всього цього не стало», — розповідає вона.
Українські суди на окупованих територіях припинили роботу, тому засуджені не могли отримати умовно-дострокове звільнення. Їм залишалось або чекати кінця календарного року, або відбути повний термін утримання.
Розташування колонії на межі двох областей означало постійну присутність російської авіації. Літаки регулярно пролітали над селом, перевозячи бомби з Мелітополя на Херсон та Миколаїв. «То Мі-24 летить з тими бомбами, літаки над селом літають просто так. І аж вуха затуляєш, бо це так гучно. Ми навчили всіх своїх відкривати рота, коли летить авіація, щоб перетинки не полопались», — згадує Ольга.
Олександр Фурса, керівник підприємства при колонії, розповідає, що з початком окупації більшість офіцерів звільнилися. Крім начальника установи, лише один офіцер залишився співпрацювати з російськими військовими, та ще один пенсіонер вирішив повернутися на роботу.
Проросійське керівництво почало впроваджувати нові порядки. Один з офіцерів видав наказ про заборону всієї української символіки та будь-яких згадок про Україну. Пенсіонер, який почав отримувати зарплату від Росії, заборонив українську мову, перевів всю документацію на російську і почав тиснути на персонал та в'язнів, щоб про Україну взагалі не згадували. Український прапор зняли і замінили російським.
Тиск колаборантів спричинив хвилю протестів та втеч. Перша група засуджених втекла в напрямку Запоріжжя. Троє з них здалися українським військовим, доля ще двох залишилась невідома. За чутками, одного спіймали і змусили копати окопи для російських військ.
Двоє з тих, хто дісталися до Запоріжжя, після завершення своїх термінів утримання пішли воювати проти російських окупантів. «Вони відсиділи свій термін, який їм там залишався, і воюють зараз за Україну», — каже Ольга.
Після цього випадку інші засуджені влаштували масовий бунт. Двадцять ув'язнених втекли і побігли в напрямку Нової Каховки. Однак на першому ж російському блокпості їх затримали військові і повернули в колонію. Як покарання чоловіків били і стріляли над їхніми головами.
Олександр Фурса розповідає, що керівник установи благав окупантів не розстрілювати в'язнів. Проте колаборанти пропонували інший варіант: «давайте ми чоловік п'ять тут покладемо — і всі будуть, як шовкові».
Олександр та Ольга описують умови, в яких опинилися засуджені. Через відсутність контролю над в'язнями їх часто знущались і били. «Людям дуже тяжко, засудженим. Їм страшно. Вони мало того, що в окупації, так ще й сидять в колонії. Вони безправні в квадраті», — говорить Ольга.
Наразі не існує жодної офіційної процедури захисту цих ув'язнених. Олександр Фурса зазначає, що коли була можливість їх евакуювати, центральна влада не видала відповідного наказу. У установі було 2–3 автобуси, і в'язнів можна було вивезти за дві ходки, але це не було зроблено, поки ще не було російських блокпостів. Після встановлення блокпостів евакуація стала неможливою.