Російські військові окупували Веселівський виправний центр №8 у селі Озерне на Запоріжжі з перших днів повномасштабного вторгнення. Установа стала місцем знущань над ув'язненими та переслідування персоналу, який відмовився служити окупаційній владі.
Олександр Фурса понад десять років керував підприємством, розташованим на території колонії. Засуджені отримували заробітну плату за роботу на фермі, в майстернях та на току, виробляючи продукцію для українського бізнесу. Фурса прожив у селі більше 25 років і мав глибокі корені в громаді.
Після окупації села Олександр продовжував управляти підприємством до 30 вересня, поки установа функціонувала за українським законодавством. Після так званого референдуму колонія перейшла під контроль окупантів. Фурса та його колеги відмовилися співпрацювати з російськими військовими і подали у відставку.
Ця рішучість коштувала йому дорого. Через кілька днів озброєні російські військові прибули до його дому. «До мене приїхали озброєні люди, нас із дружиною розділили, мене завели в дім, копирсались у наших речах, потім повалили мене на підлогу, почали буцкати ногами, питали, чого я перестав працювати», — розповідає він.
Олександра накрили пакетом на голову, посадили в автомобіль і доставили до місцевого райвідділку. Там його утримували у камері протягом вісімнадцяти днів. Умови були жахливими: на день давали лише дві баклажки води для пиття, миття та прання. Їжею були галети і сирок. Під час утримання його допитували та намагалися схилити до співпраці з окупантами.
Окупанти вмикали музику біля кожної камери на повну гучність від підйому до відбою, щоб заглушити крики утриманих. «Ранок починається з гімну Росії, і потім все підряд. Це щоб не було чути крики. Але інколи там таке робили, що і музика не допомагала», — згадує Олександр.
Після вісімнадцяти днів його вивели з камери і вивезли у поле. Російські військові поставили його на коліна і сказали, що через п'ять хвилин він може йти. Наступного дня Олександр вирішив виїжджати з окупованого села разом з чоловіком своєї колеги Андрієм.
Ольга працювала продавчинею у магазині колонії, де засуджені купували побутові речі. З початком окупації підприємство припинило роботу, і магазин довелось закрити. Жінка відмовилася голосувати на так званому референдумі і намагалася підтримати людей під час окупації.
Ольга розірвала старий український прапор на шматочки, зробила з нього стрічки і вночі розвісила їх на стовпи. Колаборанти швидко зрозуміли, хто це зробив, і вказали на неї. Одного вечора російські військові прибули до її дому, забрали жінку і спочатку повезли у відділок міліції, а потім у Василівку на блокпост.
Там Ользі зачитали наказ про депортацію з Запорізької області. Російські військові звинувачували її в дискредитації Російської Федерації, викриканні фашистських лозунгів, співанні українського гімну та схильності до тероризму. Вона змушена була йти по замінованому полю. «Я йшла і не озиралась. Десь хвилин 40 не озиралась. Я трохи боялась, що мені можуть вистрілити в спину», — пригадує вона.
Після п'яти годин ходьби Ольга вже на підконтрольній Україні території була підібрана водієм мікроавтобуса, який вивозив жінок з Маріуполя до Запоріжжя.
Олександр Фурса, його дружина, Андрій та Ольга вирішили тікати з окупованого села. Однак обидва чоловіки були у списках російських військових, тому не могли виїхати через блокпост у Василівці. Єдиний маршрут на підконтрольні території України пролягав через окупований Крим і Грузію.
«Ми домовились, що якщо когось одного не випускають, то ми всі залишаємось і будемо шукати інші шляхи виїзду», — пригадує Андрій. На окупованій території їх майже не перевіряли. На прикордонних пунктах з Росією та Грузією Олександра Фурсу протримали близько п'яти годин, але врешті відпустили.
На прикордонному пункті з Абхазією виникли проблеми з Андрієм. Він не мав закордонного паспорта і намагався виїхати по внутрішньому. Андрій вирішив піти на хитрість і сказав, що український паспорт нового зразка вважається одночасно і закордонним документом. «Я даю свій внутрішній пластиковий паспорт і кажу їм, що у нас в Україні закордонний паспорт і український — це «два в одному», бо у нас вже все по-європейськи», — розповідає він.
Чоловіка пропустили. За сприяння місцевих посольств усі четверо потрапили до Молдови, а звідти виїхали в Україну. Олександр говорить, що вони відчули справжнє полегшення, коли перетнули кордон Російської Федерації з Грузією. «Я тоді вже розумів, що ми у всякому випадку доберемось додому», — каже він.
Зараз Олександр з дружиною, Андрій та Ольга живуть на підконтрольній території України. Вони сподіваються на скорий повернення додому. «Я впевнений, що ми туди повернемось. Що ми будемо працювати далі, а вони підуть. Ні на хвилинку я не засумнівався, що все буде добре», — каже Олександр.