Команда розслідувачів відвідала прифронтове селище Нью-Йорк у Донецькій області, щоб дізнатися, як люди адаптуються до умов, коли війна стала частиною їхнього повсякденного існування.
Селище Нью-Йорк (колишнє Новгородське) перебуває під постійним артилерійським обстрілом протягом дев'яти років. Лінія фронту, яка стабілізувалася ще у 2014 році, залишається практично нерухомою. Мешканці селища не мають можливості зустрітися з родичами та знайомими, які опинилися на окупованій території кілька кілометрів далі. Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року змінило динаміку життя, змусивши людей бути ще обережнішими.
На в'їзді в селище вже чутні віддалені вибухи. Вулиці майже порожні — мешканці виходять на вулицю лише за необхідністю, щоб придбати продукти чи ліки. Леонід, чоловік років шістидесяти, який працює на місцевому ринку, розповідає, що психологічний тиск впливає на людей по-різному. «Вже всі втомились, хочуть миру, бо психологічно люди ламаються — не кожен витримує, бояться, їдуть», — говорить він. Водночас він відзначає, що магазини продовжують працювати, а військові допомагають місцевому населенню.
Ринок залишається одним із найживіших місць у селищі, хоча й тут видно, що багато жителів виїхали. Продукти можна придбати як на ринку, так і в магазинах, які мають звичний асортимент. Постачальники поки не відмовляються привозити товари в селище.
Однак з ліками ситуація складніша. До кінця осені єдина аптека в селищі почала працювати при місцевій амбулаторії. Аптекарка Ольга пояснює, що від початку повномасштабного вторгнення більшість підприємців, включаючи власників мережевих аптек, виїхали. Люди просили привозити ліки з Костянтинівки чи Дніпра, але без автобусного сполучення це було неможливо. Таксі коштувало дорого, тому Ольга після кількамісячної евакуації вирішила взятися за справу. Вона обзвонила підприємців з Торецька, щоб завезти в селище хоч мінімальний набір необхідних ліків.
У перші місяці повномасштабного вторгнення в амбулаторії залишилася працювати лише сімейна лікарка Ліна Шендрик. У 68 років вона не захотіла залишати людей без медичної допомоги та не уявляє, як почати будувати життя з нуля в іншому місці. Влітку вона ходила на роботу пішки з Петровської гори, оскільки таксисти не працювали. «Дорогу ту між двома заправками я називала «дорогою смерті». Я йшла і літали ракети. Я бігла, а вони свистіли над головою», — розповідає вона.
У своєму кабінеті лікарка сидить у білому халаті на теплий светр, обігрівач стоїть поруч. Опалення в лікарні відсутнє. Замість цього встановили піч, яку потрібно топити самостійно, що створює дилему: топити чи приймати пацієнтів.
Зараз в амбулаторії працюють троє лікарів. Усі записи вони ведуть від руки, потім фотографують і відправляють колегам, які працюють віддалено у безпечніших місцях, щоб ті внесли інформацію в електронну базу.
Найчастіше пацієнти скаржаться на слабкість, тривожність та запаморочення. Лікарка пояснює, що це пов'язано з гіподинамією — люди бояться гуляти через обстріли, тому сидять у домах. Раніше мешканці могли вийти в город чи прогулятися селищем, але тепер це небезпечно. Через це люди страждають на депресію, але лікування недоступне.
Зараз у селищі залишається близько 2 тисяч людей, тоді як до повномасштабного вторгнення мешкало близько 10 тисяч. Серед них є діти. За останній місяць народилися двоє малюків.
Артем залишився у селищі з двома дітьми. Журналісти зустрічають його, коли він розчищає сніг перед своїм невеликим продуктовим магазином — єдиним джерелом доходу для його родини. Він каже, що у селищі страшно, але виїхати немає грошей. Раніше вони намагалися виїхати, але гроші закінчилися, а роботи там не було. «Або це треба цілодобово працювати, щоб все забезпечити: і квартиру, і харчування. А тут є закрутки, є картопля — якось буде», — пояснює він.
Так Артем та інші жителі Нью-Йорка живуть усі дев'ять років російсько-української війни. «Вже звикаєш якось. Живемо одним днем. Вранці прокинулися — і добре», — говорить чоловік.